На запитання, чи зацікавлений Блок Тимошенко, як і раніше, у відставці Леоніда Черновецького, депутат Верховної Ради Андрій Шевченко сухо відповідає: «Це справа честі». «Вибори будуть», — каже колега Шевченка по партії та парламенту Валерій Писаренко. Подальше опитування БЮТівців як головних натхненників перевиборів у Києві втрачає сенс — через прогнозовану подібність відповідей. Але тільки по даному пункту. Бо з деталізацією варіантів, як конкретно зробити цю добру справу, все значно складніше. «Плавання» у темі юридичних підстав для зняття Черновецького плюс відсутність єдиної мерської кандидатури роблять заяви демократичних сил щодо перевиборів міського голови декларативними. «УМ» актуалізує певну пробуксовку й запитує, чому вона має місце.
Проблема №1: як не зачепити бізнес–інтереси партнерів?
Фраза «Своей земли не отдадим и пяди» — актуальна в теперішніх київських умовах як ніколи. Річ в тім, що на сесії Київради 1 жовтня 2007 року (а також і до, і після цієї дати) «пядей» було роздано аж надто багато, і для багатьох одержувачів вони давно вже стали своїми, адже до хорошого звикають швидко. Серед фірм та компаній, ощасливлених землевідводами, поінформовані особи називають підприємства, напряму пов’язані з бізнесом політиків першого ешелону — і з Блоку Черновецького, і з «Регіонів», і з «Нашої України», і з БЮТ. Зачепити зараз дражливе питання власності — означає наражати себе на конфлікт із хазяями майбутніх офісних центрів та житлових комплексів. Так вважають експерти, які сходяться на тому, що бодай із цих міркувань педалювати тему перевиборів у Києві для Юлії Тимошенко зараз невигідно. (Ми свідомо зупиняємось саме на БЮТ, оскільки ця політична сила трималася — зокрема й у Київраді — більш–менш послідовно та гідно, тоді як «Наша Україна» фактично увійшла у промерську більшість, що засвідчило в тому числі й останнє голосування за міській бюджет).
Коментуючи цей момент, народний депутат від БЮТ Валерій Писаренко зазначив, що його блок анітрохи не боїться зіпсованих стосунків із партнерами, оскільки рейтинг БЮТ у Києві визначають самі городяни, а не представники інших фракцій. Усе це так, але представники інших фракцій натомість визначають успіх чи неуспіх голосування у Верховній Раді, тож цей чинник — при хиткій парламентській більшості у 226 голосів — є визначним. 226–м, скажімо, можна вважати «нашоукраїнця» Станіслава Довгого — батька молодого секретаря Київради.
Інший нардеп, Андрій Шевченко, підходить до проблеми з іншого боку і, відповідаючи на аналогічне питання, говорить, що «відставка Черновецького ще не означає скасування прийнятих під час його правління рішень. На жаль...» Тоді стає незрозумілим, навіщо взагалі варити воду з усуненням мера, якщо не для того, аби відновити порушену ним справедливість? Можна, щоправда, відповісти так: для того, аби унеможливити знаменитий київський земельний «дерибан» у майбутньому. Що ж, це також варіант...
А політолог Кость Бондаренко відзначає інше: на його думку, міський голова Леонід Черновецький останнім часом відчутно зміцнив свої позиції на Банковій. «Мер почуває себе досить впевнено, він заручився підтримкою секретаріату Президента — не формалізованою, не озвученою, але явно, що він став більш спокійним. А те, що Черновецький готується до виборів і вкладає кошти у комунальні ЗМІ, — так це тому, що він чудово розуміє правила гри. Це не істерика, це планомірна підготовка, бо до виборів політики готуються вже наступного дня після тих, які щойно відбулися».
Проблема №2: як юридично оформити причини для відставки мера?
Гаразд, вважатимемо все ж, що ніхто з лідерів демократичної коаліції не зрадив своїм благим намірам і до перевиборів міського голови всі ми успішно прийдемо. От тільки з якими підставами? Шляхи розв’язання проблеми такі: через зміни до законодавства (зокрема, до законів «Про столицю» і «Про всеукраїнський та місцевий референдуми»); через застосування імперативного мандата до депутатів Київради, які перейшли в інші фракції, та поповнення їх лав чеснішими однопартійцями; через кримінальне переслідування Леоніда Черновецького тощо.
Але перший — законодавчий — шлях потребує розробки відповідних законопроектів та їх успішного проведення через парламент, і тут має рацію той–таки Шевченко, який говорить, що при голосуванні коаліції знадобляться всі 226 голосів, включно з голосом Станіслава Довгого. Окрім того, не забуваймо й про опозицію, адже в розмові з «УМ» Василь Горбаль (народний депутат України від Партії регіонів та голова столичного осередку ПР) підкреслив, що, на його думку, спочатку парламенту слід розібратися з «листом трьох» відносно вступу України до НАТО, а вже потім займатися будь–якими київськими питаннями. Це означає загрозу блокування опозицією трибуни щоразу, коли цього забажає «регіональна» братія, а відтак й відтермінування усіх «київських питань».
Що ж стосується актуалізації скоєних Черновецьким злочинів, то ці злочини ще слід довести. І створення парламентом спеціальної слідчої комісії, яка проаналізує роботу Київради за останній час, цьому, на жаль, анітрохи не посприяє. Хіба що піддасть (за наявності відповідних висновків) «мера всіх киян» моральному остракізму — що навряд чи справить на нього потрібне враження. До речі, проектів постанов про створення комісії у ВР зареєстровано два: від коаліції (автори — БЮТівець Андрій Портнов і «нашоукраїнець» Руслан Князевич) та опозиції (в редакції Юрія Мірошниченка від Партії регіонів). З останнім «УМ» зв’язалась і почула досить стримане ставлення до ролі та впливу парламентських слідчих комісій узагалі.
«Функції комісії є контрольними, її статус не передбачає проведення слідчих дій, вона може лише отримати інформацію від інших установ, які уповноважені таке робити, узагальнити її та довести до відома парламенту. Депутати працюють із паперами, а джерело цих паперів — правоохоронні органи, які мають повноваження юридично встановити факт злочину. Так що для того, аби притягти до кримінальної відповідальності мера, власне, ніякі комісії не потрібні. І якщо у наших колег з коаліції є конкретні факти, вони можуть звернутися з ними до прокуратури — саме так діє закон», — каже Мірошниченко. А на запитання, навіщо тоді Партія регіонів взагалі опікується слідчою комісією, відповідь була така: «Для врахування дискусій, які йдуть довкола київської влади. Для нас принципово продемонструвати, що ми не ховаємо проблеми, а готові їх розслідувати об’єктивно та неупереджено».
Поки одна політична сила щось «принципово» демонструє, а інша — присягає «справі честі», проблеми лишаються нерозв’язаними, а мер Києва —вочевидь задоволеним собою і довколишнім розбратом. «Так у князів повелося ще з часів битви на ріці Калка, — говорить політолог Кость Бондаренко. — Якби політики створили один–єдиний проект комісії, це було б небезпечно для Черновецького. Але він розуміє, що сили у Верховній Раді будуть ворогувати між собою, а не з ним».
Проблема №3: де взяти «адекватну» кандидатуру на посаду київського голови?
До того ж, продовжує політолог, «у опонентів Черновецького немає жодної персони, яка б адекватно замінила чинного мера. Всі ті, кого називають зараз, не є фахівцями, спеціалістами в містобудуванні та містоуправлінні. Тож із ними вийде така сама клоунада — навіть попри те, що Черновецький має найвищий (до 70 відсотків) рейтинг недовіри з усіх можливих кандидатів. Рейтинг довіри в нього також найвищий — 20 відсотків. Будь–хто програє Черновецькому, адже в нього є стале ядро симпатиків — в основному з пільговиків та пенсіонерів, некиян за походженням, для яких столиця, у принципі, була й залишається чужим містом».
Зацитована думка виглядає доволі спірною, втім, проблема в іншому. За всі місяці правління Черновецького, за весь період, що минув із моменту проголошення дострокових парламентських виборів (під час яких формувались основні політичні гасла) «Наша Україна» та БЮТ так і не домовилися про висування спільного кандидата. «Тимошенківці» подекуди називають досить несподіваних висуванців (у розмові з «УМ» Валерій Писаренко зазначив, що хотів би бачити київським очільником Олександра Турчинова), але здебільшого просто відмовчуються («Фракція не обговорювала кандидатів у мери Києва, тим паче не ухвалювала ніяких рішень», — Андрій Шевченко).
Так само не визначена і «Наша Україна». Точніше, блок «Наша Україна — Народна самооборона», який асоціюється з Юрієм Луценком як претендентом на мерський престол. Сам міністр внутрішніх справ не дає жодних коментарів до перших ста днів на посаді. На питання «УМ» про те, чи буде він все–таки балотуватися, прес–секретар Луценка Інна Кисіль відповіла, що остаточного рішення її шеф ще не прийняв. Хоча днями на Майдані киян уже розважало громадське об’єднання «Я — киянин» (яке пов’язують із Луценком), пропонуючи охочим сфотографуватися у вигляді чоловіка, що дає ляпас намальованому Черновецькому. А стосовно ляпасів справжніх, то ще не відомо, чи допоможе Луценку бійка з мером. Чи відпускати міністра МВС з його посади, залежить від Юлії Тимошенко, а їй, як кажуть експерти, не вигідні кадрові пертурбації в уряді — адже заміну Луценкові пропонуватиме Президент, котрий може зупинити свій вибір на людині, менш лояльній до ЮВТ.
Зрештою, другий за популярністю (за результатами минулих виборів) претендент на посаду міського голови — боксер Віталій Кличко — також не дає чіткої відповіді відносно того, чи буде висунутий єдиний кандидат від демократичних сил та чи стане він таким кандидатом. Мабуть, Кличко сам іще не отримав жодних гарантій з цього приводу, тому й обходиться словами «ведуться переговори» та «тривають консультації».
Віталій Кличко — фігура, безумовно, колоритна і яскрава. У світлі останнього інциденту на засіданні РНБО слова Кличка: «Я твердо переконаний, що Києву потрібен інший мер. Такий, якого чіпати б не змогли», — звучать красивим і дотепним викликом. Однак біда в тому, що невідомо, яка кількість чиновників міського та державного рівня, в чиїх руках перебуває доля перевиборів мера, поділяють це переконання.
