Солома від Глазового

Афоризм про те, що без минулого не буде майбутнього, всі ми, як правило, розуміємо на рівні дат, подій, детальних історичних хронік. Прямуючи сьогоденням, хиткою кладкою між тим, що було, і тим, що буде, проводимо кволенькі паралелі і з подивом та апатією відзначаємо, що таки дійсно, коли б знати, де стелити солому (хоча це ж стільки її в масштабах країни потрібно!) , то регулярні падіння були б, принаймні, не такі травматичні. Дієвості цьому афоризмові, як на мене, додало б розуміння, що історію творять особистості. А тому слухати треба, насамперед, їх, причетних до епохи, а вже потім — високорозумних істориків, за скрупульозністю яких годі шукати навіть проблиску тогочасних емоцій.

Книгу «Павло Глазовий: листи до друга в США» (2007, «Видавництво «Фенікс»») я взяла до рук, швидше, із цікавості. Гумориста часів розвиненого соцреалізму ми, кого з ранку до вечора «бомбують» по телеку Задорновим та Галкіним, сьогодні сприймаємо таким собі напівміфічним героєм з минулого... Але його колись дуже шанував мій дідусь, а йому я завжди довіряла, тому книга була прочитана від початку до кінця. У ній зібрані листи, які Павло Прокопович писав своїм покровителям і друзям із США — доктору Євгену Стецьківу та його дружині Нілі. (У 1990 році пана Євгена та Глазового познайомив співак Дмитро Гнатюк). Наш уславлений гуморист тоді переживав не найкращі часи, а тому підтримка Стецьківих була для нього рятувальним колом, що дозволяло хоч якось триматися у вирі комерціалізації/криміналізації, в якому борсалася вся країна. Він щиро дякував їм за допомогу і навзамін ділився своїми думками з приводу того, що відбувається навколо, сатиричними римами.

...Скрізь реформи, а у мене пухне лоб.

Тільки й чуєш: спікер­снікер, шоу­шоп,

Рекет, бартер, брокер. Ваучер, дисплей...

То чого ж нам відставати від людей?

Стану мером, пам’ятай мої слова.

А де мер, там ні до чого голова.

Глазовий «вибухав «Куміадою», коментував одвічне мовне питання, проблему повернення вкладів («замість індексації — тільки декларації...»), шанував Шевченка («Тільки Богом нам дарований поет/Міг далеко так заглянути вперед/І розкрити Вічну Правду для людей/За яку стікає кров’ю Прометей»)... В його описах того, що діялося в найскладніші для України часи, які історики назвали «становленням Незалежності» — сміх і сльози, застереження і прохання... Та навіть готові рецепти для багатьох випадків життя, головним ігредієнтом у яким була народна мудрість. Тільки хто ж то все читатиме, адже на іспитах з історії важливо не переплутати дати...