«Підпільний» Чорногуз

Два найсмішніші українські романи — «Аристократ з Вапнярки» і «Претенденти на папаху» — написав один письменник, Олег Чорногуз. Олесь Гончар колись сказав йому: «Ви перший український письменник, який довів, що літературною українською мовою можна написати сатиричний роман». Тобто без суржику і тарапуньківщини. Шармовитий Євграф Сідалковський — жевжик і гедоніст, авантюрист, бабій, нахаба — приваблював свободою і нестандартністю, а пригоди в «Фіндіпоші» були так стрімко закручені, що читалися не гірше за «Робінзона Крузо». Новий герой Чорногузового роману «Золотий скарабей» — український бізнесмен Сівкович, який свої мільйони зробив із лайна. Тепер він летить на екзотичні острови і розмовляє зі своїм далеким родичем по лінії Анни Ярославни, французом Анрі. Розмовляє про Верховну Раду і про те, що українські комуністи ввели податок на лайно, про те, як із Совковича він став Сівковичем, як врятувати землю від зас... ння тощо.

На тлі цілковитого висмоктування з пальців сюжетів сучасної української літератури фантазія Чорногуза буквально невичерпна. Тільки чому його немає на книжкових ярмарках, у книгарнях, на екрані телевізора, адже Олег Федорович, як і раніше, живе у своєму «Чорногузячому гнізді» в Кончі–Озерній, видає романи, і журнал «Червоний перець» значиться серед номінантів на Шевченківську премію. Він облаштував життя якось цілком незалежно від ринку і нової кланової кон’юнктури — і романи продаються, і читачі пишуть, і ті, хто себе впізнає, погрожують, і сусідка по дачі Женя Тимошенко поважає.

Занадто активний пенсіонер

— Я ніколи не залишав пера у спокої, після тих знаменитих творів з’явився мій американський роман «Вавилон на Гудзоні», потім — «Веселі поради», потім був двотомник, усі ці романи виходили 115–тисячним тиражем, і сьогодні в інтернеті можна прочитати, що роман «Претенденти на папаху» продає книгарня бестселерів у Москві — російською і українською мовою, коштує — 124 рублі. Потім я написав з півдесятка романів–пародій, у 2005 р. вийшов гостросоціальний роман «Дари пігмеїв», далі — «Примхи долі», «Ремезове болото». Зараз вийшов роман «Золотий скарабей». Комічна ситуація була буквально днями. У Києві проходила міжнародна конференція, саміт з альтернативного палива, біопалива — рапс, ріпак, сорго, кукурудза тощо, мене випадково запросив туди проректор Національного аграрного університету Максим Мельничук. Я йому кажу: так, я давно вже все винайшов, тепер тільки чекаю Нобелівської премії. Я знаю, що на 20—30 років вистачить палива — бензину, нафти, але я давно придумав альтернативу: поки людство існує, це буде альтернативне паливо.

— Скільки романів у рік пишете?

— Минулого року написав три романи, але це не означає, що я так весь час пишу. Кожен твір треба виношувати. Буває, пишу романи паралельно, от зараз у мене лежать два — «Гроші з неба» і «Орден після смерті», — ніяк не можу до них повернутися, тому що я дуже активний пенсіонер. Але тих тиражів, які я завжди мав, сьогодні не маю — і 5 тисяч важко реалізувати: по–перше, реклами немає, по–друге, мода на мене пройшла. Якби я сьогодні видав якийсь мій тодішній бестселер, то перед вами сидів би мільйонер. На жаль, зараз треба ламати стереотип своєї душі, якимось чином принижуватися, шукати спонсора.

— Романи видаєте на спонсорські кошти?

— Так, дякуючи тому, що у мене багато друзів, я не маю проблем із виданням. Цим я багатший, ніж якби мав 100 000 гривень. Сьогодні, коли ви дзвонили, я сидів із приятелем, який мені сказав: як тільки ти щось напишеш — зразу видамо.

Раніше працювала формула: хто друкує книжки — той друкує гроші

— Ви організували якусь майже партизанську систему розповсюдження — у вас немає реклами, ви не зустрічаєтеся з читачами, не бачу ваших книжок у магазинах, а тиражі розпродуються через журнал «Червоний перець».

— У мене є комплекс сором’язли­вості, я не люблю стояти біля столика і роздавати автографи, хоча часто запрошують на книжкові ярмарки. Не маю часу на творчі вечори, не роблю презентацій — це все мінуси, і я це чудово усвідомлюю, але якось за інерцією думаю, що мене читач знайде. Днями я був у Вінниці, давав інтерв’ю на телебаченні, у студії було 12 співробітників, вони сказали, що на «Дари пігмеїв» записуються, бо одна книжка на всіх. Але мене здивувало інше: ніхто з них не запитав, де купити роман. Водночас для мене найкращою рецензією було те, що на вигляд той роман такий, ніби виданий не в 2005 році, а в 1905–му.

— А в книгарні пропонуєте?

— Так, і в провінції є, і в Києві, але комерційні книжкові магазини часто не беруть моїх творів — зазвичай вони підписують контракт із певним видавництвом і працюють тільки з ним. Радянську книготорговельну мережу, досить ефективну й розумну, знищено: «Укркнига» вмерла, «Союздрук» купила Росія, УКООПСПІЛКА вже оселедці продає. А раніше, коли я був директором видавництва «Радянський письменник», до мене приходили представники цих трьох організацій, за тематичними планами збирали оці тиражі. Вони переказували нам мільйони авансом, бо знали, що це розбіжиться по всій Україні. І ми будували квартири, могли утримувати Будинки творчості, власне, тоді працювала формула: той, хто друкує книги — той друкує гроші. Я як колишній голова Товариства книголюбів Києва знаю, що у Москві книголюби досі мають свої ресторани, бари. Мене ніхто не знімав, але в Україні цей рух загинув, книголюбів немає, та й кордони у нас відкриті, маса, вибачте за тавтологію, дешевої масової літератури летить із Москви, але, як ви помітили, це не Чехов, не Бунін, не Лев Толстой. І поки ми читаємо Мариніну, чи «Бандитський Петербург», чи «Мат по–московські». Звичайно, це «перебродить», ми й самі видаємо романи сленгів, романи матюків, і за це, між іншим, дехто отримує Шевченківські премії. Абсолютний несмак. Якби видали твори, за які лауреати Шевченківської премії отримали свої нагороди, люди б відмовилися від такої бібліотеки, видають же або ідеологічно почищені, або інші подібні твори.

— Ваші ж романи цього року подають на Шевченківську премію.

— Подають, але я чомусь все одно переконаний, що ці премії видаються за списками.

— А списки хто складає?

— Видно, хто має вгорі якийсь карт–бланш. Думаю, тут є елемент кон’юнктури.

— Письменники–сатирики коли–небудь отримували Шевченківську премію?

— Ніколи, в українській літературі сатира — у ролі Попелюшки. У світовій літературі є Марк Твен, Чарльз Діккенс, Гоголь і Шевченко — великий сатирик, не кажучи вже про Гашека, Чапека та багатьох інших. В Україні кажуть: «це гуморист» — із відтінком зневажливості. Я не пригадую, хто сказав із класиків: легше вичавити сльозу читача, ніж посмішку. Сатиру не можна віднести до легкого жанру, я б назвав її жанром інтелектуальним, особливо це стосується романів. Пам’ятаю, один московський рецензент написав: у Росії двоє написали один роман, а в Україні знайшовся один, який написав два романи.

— Я не читала того московського критика, але мені теж здалося, що Євграф Сідалковський — це український Остап Бендер.

— Я думаю, що Сідалковський — це внук Борулі, син Голохвастова. Бо дописати оце Сідалко — Сідалковський або вибити на могилі матері, що вона не Мотря, — це пов’язано дуже глибоко з українською ментальністю: ми не з Голохвостих!

— Тема перелицювання є в і «Золотому скарабеї», адже головний герой Сівкович колись називався Совковичем.

— Це — лейтмотив моєї творчості, цього, до речі, ніхто не помітив, те, що ви зараз сказали. І в «Ремезовому болоті» помирає батько мого героя. Той їде в Московський патріархат, щоб добавити до Буряченка літеру в. Це наскрізь проходить буквально через усі мої романи.

— Ви кажете, що багато вигадуєте, і в «Дарах пігмеїв» теж, але в цьому романі головні герої настільки впізнавані — і телеведуча, і її чоловік олігарх–держчиновник при президенті, що роман у 2005 році був просто небезпечний. У країні, де за одне слово можуть накинути мішок на голову, цей роман був, як бомба. Не було у вас неприємностей?

— На щастя, не було. Після виходу роману «Дари пігмеїв» був один дзвінок, щоб я замовляв собі вінки. Мені доводилося звертатися і до прокуратури, але, на щастя, на цьому закінчилось. Жаль тільки, що нікого не піймали, бо дзвонили з телефону–автомата біля Верховної Ради. Але те, що ви зараз сказали, казали мені десятки людей: ти не боїшся ходити по вулицях, ти не боїшся жити на околиці Кончі–Заспи? Колись я заснував журнал ВУС — видання українських сатириків, у нас був такий символ: сидить козак із люлькою на пороховій бочці й люльку підпалює бікфордовим шнуром, отже, може будь–якої хвилини вибухнути. Це мій принцип.

І хоча політ героїні «Дарів пігмеїв» до Парижа нарощувати нігті — це нетипове явище, але сьогодні воно може стати типовим. Я майже напророчив, бо взяв же міністр транспорту Рудьковський міс Європи Ніколаєнко і за державні 400 тисяч повіз у Париж.

— У ваших романах так багато гастрономічних нюансів — назв складних делікатесів, вишуканих вин — звідки ви з ними так обізнані?

— Мені довелося побувати в сучасних ресторанах — може, не зовсім з олігархами, але з народними депутатами. Там я, в першу чергу, «крав» меню — обкладинки залишав на згадку, а серединку забирав, це ж я робив і в санаторіях. Так що у мене і колекція меню, і розпорядків дня у санаторіях. Роман вимагає широких знань з різних сфер життя.

— Скільки у колекції папірців?

— Багато. Коли пишу роман, то заводжу досьє на кожного свого героя — в того такі смаки, в того слово–паразит, щоб було ідентично від першої сторінки до останньої. Я пригадую, коли Сімонову дорікнули, що дружина генерала розмовляє, як генерал. Він викрутився і сказав: тому що вона дружина генерала. Але справді це свідчить про те, що у героїв немає індивідуальності.

— Це вас так хтось навчив чи порадив?

— Ні, це моя методика, я ні від кого про це не чув.

— Ви написали «Дари Пігмеїв» — гостросоціальний роман, і водночас живете в Кончі–Озерній, яка з письменницького селища, українського Передєлкіна, перетворилася на заповідник олігархів і політиків, майже на Рубльовку. Як поставилися до цього ваші високопоставлені сусіди по дачі?

— Я думаю, вони просто роман не читали. Хоча їхні охоронці читають, і вони сказали точно так, як ви: Олег Федорович, ви не боїтеся? Я подарував свій семитомник і Жені Тимошенко, вона і Шон Карр — мої сусіди, вони й мене запрошували на річницю свого одруження. Вона приємна і дуже проста дівчинка, і він теж простий. Коли грає, роздягається — торс у нього спортивний, весь у картинках. Вона, видно, дуже любить його, бо очі, я так спостерігаю, постійно на нього дивляться і вона постійно повторює ритм його рухів.

Я навіть колись написав повість про арешт Тимошенко, але не видав. Тоді мене обурила несправедливість щодо неї. Свого часу моя теща отримувала зі 100 гривень пенсії 60 відсотків, і вона сказала: «Я вперше за Юлі побачила Шевченка». Я спочатку навіть не зрозумів, а це, виявляється, купюра в 100 гривень. Пам’ятаю, на програмі в Піховшека Тимошенко сказала Суркісу: «Із вашої кишені потечуть гроші в бюджет», тобто до моєї тещі й таких, як вона, а Суркіс сказав: «Ми тебе посадимо», — і посадили. Комендант нашого кооперативу Головченко — член Спілки письменників, він працює в СІЗО, розповідав, що жоден мужик не витримує тієї чорної камери без вікон, без дверей у Лук’янівській тюрмі, і виходять усі зі сльозами на очах. Єдиний, хто за час його перебування не плакав, — Юля. Мене це так вразило, що вона справді сталева жінка, я написав повість, але не видавав. Правда, Жені сказав, але твір не подарував, бо розцінять як підлабузництво — я цього не люблю, і ніхто мені не повірить, що я написав це тоді, коли вона в СІЗО сиділа.

Зараз у Кончі–Заспі кажуть: «откуда здєсь украінци?»

— Ви ж теж були свого часу в Кончі–Озерній перший олігарх.

— Так, це я першим породив усі ці башти. У 1987 році в архітектурі не дозволяли ніяких відхилень і надмірностей, тільки стандартні будинки, без буржуазних штучок. А я згадав «Ластівчине гніздо» в Криму і зробив макет. Якраз тоді вийшов двотомник, я отримав 42 тисячі рублів і за 37 тисяч побудував дачу.

— Знайшли архітектора?

— Ніякого архітектора, я все робив сам. Купив журнал «Будівельник», там план — перший поверх, другий, там кухня, там туалет, і цілими ночами робив макет. Приїхали з «Облкомунгоспу»: «Шановний Олеже Федоровичу, ми хочемо поширити ваш будинок, стільки замовлень». Я кажу: «Добре, але ви маєте зазначити, що я автор проекту. Я не претендую на гроші, але на славу претендую». Він не погодився, і ми ні до чого не домовилися. Я вже там жив, хоча дача ще була не повністю добудована, бачу, по двору ходить чоловік, щось дивиться. Запитую: «Що ти тут робиш?» А він: «Вибачте, тут проїжджав голова облвиконкому з Кіровограда, йому страшенно сподобався ваш будинок, і він послав мене в Київ змалювати його. А в чоловіка на значку написано «Заслужений будівельник України». Мені було дуже приємно.

Після цього до мене приїжджав Володимир Антонович Івашко, секретар з ідеології, в якійсь мірі мій начальник як головного редактора «Перця». Він був людиною дуже демократичною, хорошою, особливо після того, як побував в Афганістані й зрозумів ціну життя. Я сам рухівець, але не розумію, чому рухівці кидали вінки, коли він пішов. Думаю, партійна київська еліта не хотіла його вписувати у свою піраміду, вони його зламали, і він поїхав у Москву. Приїхав: «А що ти це будуєш?» — «Дачу». — «А що це за башти?» — «Я ж творча людина, я ж повинен собі пам’ятник спорудити». Він каже: «Та мені все одно, якби твої не писали», — і махнув рукою.

Якби в мене дружина була таким романтиком, як я, то (я вже знайшов собі місце на березі Південного Бугу, в своєму рідному селі) я б зробив таку дачу — ніби сів корабель на мілину, там, де палуба, я б басейн зробив, а на носі — кабінет, внизу під басейном — їдальня, а вікна — ілюмінатори. І в кожному вікні — 15–річний капітан, Робінзон Крузо, П’ятниця, пальми.

Я хотів продати будинок у Кончі–Озерній, бо за газ і електрику мені треба дуже багато платити: я здаю 3–кімнатну квартиру в Києві, щоб вижити. А літературна праця не дає ніякого прибутку. Те, що я колись був олігархом, у радянські часи, — це в минулому. Романи були багатотиражні, 15 000 — нормальний тираж, 30 000 — це ти вже отримував 60 відсотків, 65 000 — це вже масовий. А в мене 115 000 — це два масових тиражі, я легко міг купити не одну «Волгу» — машина коштувала 9600, тільки їх не продавали так вільно. Я отримував не менше 12—16 тисяч за роман. Коли побудував дачу, купив собі «Волгу», і ще гроші залишилися, за які сьогодні Юля бореться, щоб повернути мені ті заощадження.

— Змінилося життя в Кончі–Озерній, коли туди прийшли багаті люди, неписьменники?

— Це було суто письменницьке селище, острівець української свободи, особливо в мовному плані. Коли ти приїжджав із російськомовного Києва, де постійно почувався білою вороною, у Кончі–Заспі ти був господарем, тут з тобою віталися українською і діти, й дорослі. Оскільки багато письменників продали будинки багатим людям, то на засіданнях нашого кооперативу тепер сидять і олігархи, і їхні охоронці, скоро вони переважать, адже платять більше, ніж письменники, ми дещо на пільгових умовах. Люба Голота недавно сказала: «Я привіталася «добрий день», ніхто мені не відповів, а потім почула: «Откуда здесь украінци взялісь?» Так що і тут ти вже білою вороною почуваєшся. Тоді був Олесь Гончар, був Смолич, Андрій Самійлович Малишко.

— Кажуть, ви з ним на риболовлю їздили?

— Так, і в карти грали. Він прекрасно в карти грав, був так званий «малишківський дурак». Він його сам придумав, зі своїми правилами, не на гроші — на інтелект. Якщо дві шістки — то генерал і 5 дурнів, якщо 4 шістки — маршал і 10 дурнів, оце сидимо і пишемо. В «малишківського дурака» грають тільки в Кончі–Заспі, більше ніде його немає. Продовжувачем його був Юрій Мушкетик, Володимир П’янов, ваш покірний слуга і Олексій Романовський, на жаль, зараз уже немає кадрів.