У 1952 році уряд України прийняв рішення спорудити в Києві сучасний Палац культури, який би став одним з найбільших культурно–просвітницьких закладів країни. Незважаючи на повоєнні труднощі, на його будівництво були виділені солідні кошти. Архітектори, які працювали над цим проектом: Заворов, Черкаський, Кульчицький та інші — отримали завдання максимально відтворити зовнішній вигляд колишнього Інституту шляхетних дівчат, на місці якого мав вирости красень–Палац. При цьому треба було добудувати велику театрально–концертну залу на 2200 місць, приміщення, де б могли працювати мистецькі колективи, технічні служби тощо... Будівництво дуже швидко вийшло на всеукраїнський рівень: на будмайданчику з лопатами та у спецівках можна було зустріти як тисячі простих киян, так і відомих акторів — Амвросія Бучму, Гната Юру, Мар’яна Крушельницького, літераторів — Володимира Сосюру, Максима Рильського, Андрія Малишка, композиторів — Льва Ревуцького та Бориса Лятошинського...

Два найсмішніші українські романи — «Аристократ з Вапнярки» і «Претенденти на папаху» — написав один письменник, Олег Чорногуз. Олесь Гончар колись сказав йому: «Ви перший український письменник, який довів, що літературною українською мовою можна написати сатиричний роман». Тобто без суржику і тарапуньківщини. Шармовитий Євграф Сідалковський — жевжик і гедоніст, авантюрист, бабій, нахаба — приваблював свободою і нестандартністю, а пригоди в «Фіндіпоші» були так стрімко закручені, що читалися не гірше за «Робінзона Крузо». Новий герой Чорногузового роману «Золотий скарабей» — український бізнесмен Сівкович, який свої мільйони зробив із лайна. Тепер він летить на екзотичні острови і розмовляє зі своїм далеким родичем по лінії Анни Ярославни, французом Анрі. Розмовляє про Верховну Раду і про те, що українські комуністи ввели податок на лайно, про те, як із Совковича він став Сівковичем, як врятувати землю від зас... ння тощо.
На тлі цілковитого висмоктування з пальців сюжетів сучасної української літератури фантазія Чорногуза буквально невичерпна. Тільки чому його немає на книжкових ярмарках, у книгарнях, на екрані телевізора, адже Олег Федорович, як і раніше, живе у своєму «Чорногузячому гнізді» в Кончі–Озерній, видає романи, і журнал «Червоний перець» значиться серед номінантів на Шевченківську премію. Він облаштував життя якось цілком незалежно від ринку і нової кланової кон’юнктури — і романи продаються, і читачі пишуть, і ті, хто себе впізнає, погрожують, і сусідка по дачі Женя Тимошенко поважає.