З перев’язаним жалобною стрічкою Державним прапором, запаленими свічками і двома хлібинами на вишитому рушникові вийшли позавчора о сімнадцятій годині на пішохідну «стометрівку» вулиці Жовтневої в центрі Полтави активісти трьох місцевих громадських організацій — обласного товариства політв’язнів і репресованих, «Громадянського суспільства» і «Жіночої громади». Так розпочалася ініційована ними вахта пам’яті жертв Голодомору, що триватиме до поминального дня. Тобто сто днів підряд, змінюючи один одного, сюди, до будинку, в якому під час Голодомору 1932—1933 років знаходився так званий «Торгсін», на одну годину приходитимуть небайдужі люди, щоб нагадувати землякам про жахіття 75–річної давнини.
Адже саме на ці дні 1933 року припав страхітливий пік Голодомору. В селян закінчувалися навіть дивом збережені від всюдисущих «буксирників» продовольчі припаси. Тож чимало з них у пошуках наїдку вирушали до «ситніших» міст. У Полтаві вони зазвичай брели до згаданого «Торгсіну» (новотвір від російськомовного словосполучення «торговля с іностранцамі»), де в обмін на те ж таки продовольство приймали від заможнішого населення золото, коштовності. Знесилені, доведені до відчаю мешканці довколишніх сіл сподівалися на те, що біля цієї «оази благополуччя» їм не дадуть загинути голодною смертю. Але й тут на них чатували сталінські опричники, котрі відганяли прохачів у сусідні провулки, де вони помирали у жахливих муках. Трупи тих бідолах підбирали спеціальні бригади й відвозили «до Лембика», тобто на місцевий полтавський цвинтар...
— За особистою ініціативою Президента Віктора Ющенка у листопаді минулого року в нашій державі уперше гідно вшанували пам’ять жертв Голодомору, — сказав власкору «УМ» голова Полтавського обласного товариства політв’язнів і репресованих Володимир Гнітько. — В тих жалобних заходах, у тому числі й у столиці, представники наших громадських організацій брали найактивнішу участь. Однак, на моє переконання, про невинно убієнних комуністичним тоталітарно–репресивним молохом маємо згадувати не один чи навіть кілька днів на рік. Саме тому ми й започаткували цю вахту пам’яті, яка триватиме сто днів. Сподіваємося, до неї приєднається якомога більше наших земляків, усіх небайдужих українців.