Знищувати журналістів поодинці означає гаяти час. А от закрити цілу газету, викинувши на вулицю увесь її журналістський колектив — це все більше схоже на діло. Насправді, чого там воландатися з гумовими кулями чи бейсбольними битками — набагато простіше зібрати скоренько суд та смикаючи за нитки, прив’язані до пальчиків суддів, тими самими пальчиками накреслити: «Газету закрити». Дарма, що газета ця — «Сільські вісті» — одна з найбільш читабельних, одна з найбільш відомих в країні, одна з тих, хто високо несе ім’я опозиційного ЗМІ. Хоча з прийняттям 28 січня 2004 року відповідної ухвали Шевченківським районним судом Києва теперішній час дієслова «несе» опиняється під великою загрозою...
Уже не раз і не два Шевченківський районний суд столиці опинявся в центрі уваги завдяки своїм, скажімо так, неадекватним до поняття «справедливість» рішенням. Втім зараз не час заглиблюватись в історію вердиктів цієї «філії» вітчизняного судочинства. Власне, для формування своєї думки про стиль роботи Шевченківського районного суду, і зокрема про діяльність судді Ірини Саприкіної, достатньо однієї лише позавчорашньої події. А трапилось, як уже сказано, те, що славні представники нашої Феміди ухвалили рішення про закриття «Сільських вістей» за позовом Єврейського антифашистського комітету.
Позивачу — в особі згаданої організації — не сподобалися дві статті професора МАУП Василя Яременка «по проблемі єврейства в Україні» (так була сформульована антифашистським комітетом суть публікацій), надруковані у «Сільських вістях». Власне, професор Яременко не є штатним кореспондентом «Сільських вістей» — газета лише здійснила передрук його праць. І все ж «невісткою», яка відповідає за все і вся, зробили саме «Вісті». Ось тут, думається, і криється ключ до розуміння всього, що сталося. Справа зовсім не в чиїхось ображених національних почуттях, справа в газеті, її бренді, її суспільно-політичній спрямованості. До речі, перша зі статей Яременка («Міф про український антисемітизм») була опублікована ще 15 листопада 2002 року. Чому ж тоді українські антифашисти не висловили свого ставлення до її змісту відразу, по гарячих слідах? Накопичували гнів? Чи шукали ручку і папір, аби скласти позовну заяву? Як іще пояснити подібне зволікання із праведним обуренням на концепцію професора Яременка?
Головний принцип і професійних, і доморощених детективів завжди полягав у пошуках того, кому вигідний злочин, вигідна та чи інша подія. Кого б цілком влаштувало, якби в один зовсім не прекрасний день з обрію раз і назавжди зникла така газета, як «Сільські вісті»? Газета з 500-тисячною аудиторією передплатників та 2 мільйонами постійних читачів. Кого б така подія потішила, особливо зараз — на тлі всього, що відбувається в державі, в її парламенті та суспільстві? Невже вся сіль винятково в статтях, надрукованих добрих півтора року тому та таких, що навіть не належать до авторства творчого колективу газети? Думається, відповідь на ці питання є очевидною. І як зазначив депутат від Соцпартії Микола Рудьковський, рішення суду про закриття «Вістей» є «політичним замовленням із боку президентської Адміністрації», внаслідок якого суд «розправляється з найбільшою українською опозиційною газетою».
Наразі наші колеги з «Сільських вістей» не збираються зволікати з відповіддю. Вони готують заяву до Апеляційного суду. Крім цього, як повідомив член редакційної ради «СВ», народний депутат від Соцпартії Іван Бокий, питання про судове рішення щодо газети буде порушене на засіданні ПАРЄ. Ми щиро бажаємо колегам вистояти і пам’ятати, що нинішня влада з її кишеньковими судами, з її підступами та наїздами — то все марнота марнот. Вона минеться, а Слово — лишиться назавжди...