Ірися вже побачила пів–Європи.
Ім’я Ірисі Ликович стало відомим після виходу у львівському видавництві «Піраміда» книжки новел «Перелітна». Про 22–річну закарпатку заговорили: хтось зі здивуванням і повагою, а хтось — шпетив, на чому світ стоїть. Поміж тим, аби набратися нових вражень і вивчити німецьку мову, випускниця Ужгородського національного університету подалася до Німеччини. Наша розмова з однією з найперспективніших закарпатських літераторок відбулася в Ужгороді під час її вакацій і торкалася життя в такій близькій і водночас далекій Європі.
— Ірисю, як ти потрапила до Німеччини?
— Просто захотіла. Для цього треба небагато: елементарне знання німецької мови і бажання працювати.
— І ким ти працюєш?
— «Au–pair» — («о–пЕр»). Наголос на другому складі. Не плутати з міліцейським «опером». У світі існує програма для молодих людей вивчення іноземної мови у країнах її поширення. (Наприклад, англійської — у США чи Великобританії, французької — у Франції чи Бельгії). Студенти вивчають мову в родинах, де живуть, і заодно виконують функції вихователя дітей. Таким чином вони мають забезпечене проживання, харчування і навіть «кишенькові» гроші, за які при ощадливості можна подивитися пів–Європи. Називається ця програма «Au–pair».
— Отож ти сім місяців уже є членом німецької родини. І чим вона відрізняється від української?
— У першу чергу — незалежністю дружини від чоловіка і навпаки. Вони дають одне одному максимум свободи. Я думаю, причина такої свободи криється і в матеріальній незалежності. І чоловік, і дружина спокійно можуть утримувати себе самі. Тому не бояться розлучення та поділу родинного майна, як у нас.
— А якими є головні життєві цінності німців? Що для них є святим?
— Робота, здоров’я і сім’я. Діти для них — це справді щось святе. Адже в країні багато бездітних пар та батьків, які виховують дітей з фізичними чи психічними вадами — наслідки пізніх шлюбів та протизаплідних засобів. І одні, і другі наші сусіди не мають дітей. Перші вже кілька років намагаються когось усиновити. Потрібно стояти в черзі. Другим пощастило більше: їм нещодавно запропонували чорношкіру дитинку. Після всиновлення держава допомагає всіма засобами, навіть якщо ти цього не потребуєш.
— А як німці ставляться до свого здоров’я?
— Так, як і потрібно ставитися! Вони його бережуть. Перед тим, як подивитися мультик, діти змушені переглянути кількахвилинний фільм про біовітаміни чи щось подібне. Вітаміни у них вживають щодня всі. Прокидаєшся зранку, йдеш до кухні й автоматично відразу ковтаєш кілька пігулок.
Ще велика різниця з нами — куріння. В Німеччині це вже анахронізм. Вони вважають, що курять тільки нещасні. А мій «господар» забороняє маленькому синові спілкуватися з однокласником, бо в того «батько палить». Мало що не кримінальний злочинець!
— До речі, а як твоя німецька?
— Зер гут! (сміється). Я була вкрай здивована, коли на підсумкових тестуваннях серед 300 студентів набрала найвищий бал. До речі, кого на цих курсах тільки нема — Африка, Азія, Європа, Америка...
— А німці вчитися люблять?
— Вони приділяють велику увагу освіті дітей. Змалечку привчають їх учитися. Весь час нагадують їм, що треба бути належно підготовленим, аби витримати гостру конкуренцію за «місце під сонцем». Цікаво, що до університетів німці вступають у 22—25 років, а то й пізніше. Тому вибір професії є зрілим і усвідомленим.
— Чим усе–таки німці кардинально відрізняються від українців?
— Тим, що їм прищеплюють почуття власної винятковості. Наприклад, коли я вкотре нарікала на вічно сльотавий Кельн, згадуючи сонячне Закарпаття, малий запротестував: «Чому ти наголошуєш, що у вашій країні краще? Ти не розумієш, що все найкраще — у нас!»
Навіть погода не сміє бути десь кращою, як у Німеччині! Їх так виховують змалечку.І той, хто тут народився, має бути просто щасливим, бо йому так пощастило.
— А чого би ти хотіла навчитися від них?
— Стриманості. Це дуже важливо — тримати емоції в собі. Але вже настільки стриманою, як вони, бути не хочу.
— А чого вони б могли навчитися у нас?
— Відкритості. Родина, в якої я живу, за півроку тільки один раз запросила до себе сусідів і один раз була в гостях у інших сусідів. Коли я запитала, чи, бува, вони не посварилися, вони здивовано запевнили, що мають із сусідами найкращі стосунки. Але я ніколи не бачила, аби вони хоча б розмовляли!
— Ти займаєшся з дітьми. Чим вони відрізняються від наших?
— Змалку їм прищеплюють уміння самостійно мислити, приймати рішення. Тож вони ростуть справжніми маленькими педантичними німцями. Їх змалку привчають до дисципліни. Наприклад, у моїй родині діти можуть дивитися фільми тільки раз–двічі на тиждень. Телевізор узагалі під забороною. Так само, як і Гаррі Поттер.
— Це не обмежує?
— Я би не сказала. Їхні діти багатогранно розвинуті. Кожен грає на якомусь інструменті. Раз на два місяці у школі проводять тиждень китайської чи індійської культури. Тоді немає традиційного навчання — математики чи письма. Вся увага зосереджена на вивченні культури якоїсь країни. Вони навіть одягаються у національне вбрання різних народів. Це надзвичайно цікаво навіть для мене! Закінчується все великим святом, у якому беруть участь і родичі та знайомі.
— Як у Німеччині ставляться до свого громадянина?
— Про що би не йшлося, німці завжди надають перевагу своєму. Моя знайома з України після закінчення Кельнського університету працює лише продавцем морозива в російському кварталі. Бо ніхто не візьме на роботу іноземця, не впевнившись, що на це місце не претендує німець.
— За ці сім місяців тобі вдалося побачити ще й Італію, Францію, Бельгію, Голландію. Німці відрізняються від інших європейців?
— Зовнішністю та манерою одягатися. Тільки тут ви можете зустріти дівчину в спідниці та кросівках або щось подібне.
В Україні велику увагу приділяють вбранню. Ми можемо купити якусь обновку за третину чи половину зарплати. Це тут сприйняли б як нонсенс. Одяг у них набагато доступніший, але одягаються вони без усіляких претензій. Якщо в Німеччині йде «модна» дівчина на високих підборах та в міні–спідниці, то це гарантовано — наша.
Мене одного разу «вирахували» тільки через те, що я була в золотих сережках. Виявляється, золоті прикраси тут не прийнято носити.
Стільки огрядних людей у кросівках та джинсах, з рюкзачком на плечах, як у Німеччині, я ще ніде не бачила. І зовсім інакше у Франції. Ніде я не бачила стільки красунь на підборах та красенів у костюмах зі шлейфом дорогих парфумів, як у Парижі.
— Про людей ми поговорили. А чим відрізняються міста?
— Кожне місто має свій запах. Приміром, вулиці Кельна пахнуть теплими булочками й пивом. Венеція — брудом, застояною водою та туалетами. Амстердам — марихуаною. Тільки–но ми вийшли з автобуса, як відразу почали принюхуватися: що за дивний запах? Потім гід пояснив, що марихуана тут росте просто на підвіконнях у квіткових вазончиках!
Нічний Франкфурт пахне розпустою — солодкуватим запахом жіночих сигарет та парфумами нічних трудівниць.
— А як ставляться німці до політики?
— Вони — тверді патріоти. Жоден із них не розмовлятиме в Німеччині іншою мовою, навіть у присутності іноземців. Коли я розповідаю про українців, які говорять російською, вони цього не розуміють.
— Які твої найяскравіші враження за цей час?
— Їх дуже багато. І знаменитий на всю Німеччину кількаденний Кельнський карнавал, і дитячий центр відпочинку «Світ фантазії», в якому можна пробути цілий день, і він не набридне.
До речі, можу розповісти, як робиться в Європі велика політика, на власному прикладі.
— Що ти маєш на увазі?
— Нам запропонували на кілька днів безплатно поїхати в Париж із «дармовим» проживанням та харчуванням. За це ми там мали взяти участь у... мітингові. Ну, хто з наших від такого відмовиться? І з шести автобусів, які приїхали в Париж, німців набралося з десяток чоловік. Усі решта — вихідці із СРСР. Навіть старенькі дідусі й бабусі з ціпками! Під пильним поглядом охорони (до речі, російськомовної) та під пищання металошукачів нас завели у величезний спортивний комплекс і... зачинили за нами двері. Оскільки французькою ми не володіли, то нічого з того, що відбувалося на сцені не зрозуміли. Пізніше в інтернеті на українських сайтах (!) я вичитала, що в Парижі відбувся багатолюдний мітинг проти іранського режиму (сміється). Зате потім три дні ми вдосталь нагулялися Парижем.
А зрештою — про найцікавіші враження та роздуми можна буде прочитати в наступній книжці.
— То тобі «в серці Європи» добре пишеться?
— А що ще там залишається робити?! (Сміється).
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
