«Шури-мури», де третій зайвий

Олексій Лісовець до вибору п’єси зав­жди ставився дуже скрупульозно. Настільки, що за час його творчих роздумів колеги встигали поставити вже двітри вистави, а театрали починали перепитувати один одного: а що там про Лісовця нічого не чути, чи не за кордон він подався? Насправді така сумлінна неквапливість у виборі п’єси завжди працювала і на режисера, і на театр, і на тих же небайдужих театралів. Оскільки спектаклі Лісовця, як правило, постійно збирали аншлаги та компліментарну критику.

Перед прем’єрою комедії «Не все коту масниця...» Лісовець у своєму рідному Театрі драми і комедії витримав чималу паузу. Протягом якої зняв фільми «Кушать подано, или Осторожно, любовь», «Професор у законі», «Третій зайвий» та інші, поставив бенефісну виставу для Ади Роговцевої «Якість зірки»... При такій активності, здавалося, Островський Лісовця з’явиться нескоро, а прем’єра «грішитиме» синдромом «не вистачило лише одного дня». Але ці прогнози провалилися — Лісовець не лише відчув героїв російського класика кожною фіброю своєї душі, а й примусив їх публічно зізнатися в потаємних думках та комплексах.

Для тих, хто забув сюжет п’єси, нагадаю, що йдеться в ній про дві сусідські родини — вдову Дар’ю Федосіївну Круглову (Ірина Мак) та її доньку Агнію (Анастасія Карпенко), а також багатого купця і фабриканта Єрміла Зотича Ахова (Володимир Іллєнко), який має племінника Іпполіта (Олексій Тритенко). Між молодими людьми виникають «шуримури», спершу несміливі, але дуже швидко вони прогресують аж до пристрасних поцілунків. І коли закохані вже почали замислюватися над своїм спільним майбутнім, з’ясувалося, що безприданницю Агнію бажає взяти за дружину Єрміла Зотич. Після такої новини Іпполіт опиняється перед жорстким вибором: зберегти кохання, але розпрощатися з покровительством ласого до юної краси дядечка, або ж забути про Агнію, продовжуючи й надалі отримувати зар­платню в аморально­деспотичного родича... В не менш складній ситуції опиняється і Дар’я Федосіївна. Доньку вона любить несамовито — колихає її, мов маленьку, вмиває, бігає тудисюди з голкою, коли Агнія надумала розважитись вишиванням. Але ж і розуміє, що без посагу сподіватися на гарну партію для дівчини не доводиться... А грізний герой Володимира Іллєнка в’ється над розгубленими сусідами та племінником, наче крук, примовляючи: «Страх мати — це для кожної людини краще. Чоловікові страх на користь, якщо він підначальний; а бабі — всякій і завжди». За законами жанру, молодим закоханим вдалося залишити цинічного Ахова поза своїми стосунками, хоча той, намагаючись зайняти місце поряд з Агнією, брикався аж до останньої мізансцени. Зрештою, добрикався до того, що в якийсь момент його навіть хотілося пожаліти — такого, здавалося, всемогутнього, владного, послідовного, який ніяк не міг погодитися з тим, що не все у цьому житті продається та купується...

У цій виставі Лісовець ще раз заявив про свою творчу симпатію до Олесі Жураковської: у «Корсиканці» Лісовця Олеся грає останню любов Наполеона Бонапарта, а у «Не все коту...» — Феону, помічницю Єрміла Зотича. Колоритну тітоньку, пліткарку, бій­бабу, яка заради свіженької новини готова пити чай хоч до ранку, паралельно перемиваючи кістки господарю та всій його родині. Її губи «бантиком» — деталь на сцені не менш яскрава, ніж підвішена до стелі люлька Агнії. При тому що ліжко (художник — Олег Луньов) — насиченого помаранчевого кольору.