...Натовп в очікуванні фунікулеру трохи хвилювався — у вагоні, який повільно сповзав згори, місця на всіх не вистачило б. У новорічно–різдвяному межичассі Київ, як завжди, фокусується в центрі та на Подолі, тож кількість бажаючих піднятися з Поштової площі на Михайлівську перевищувала місткість металевої гусені. Хтось навіть намагався сформувати чотири акуратні черги — по одній на кожні двері. Щоб, згідно з традицією, стояти не просто так — а за кимось.
Але коли вагон приїхав, вихлюпнув одних пасажирів і відчинив двері для інших, вийшла невеличка заминка. За пультом управління стояла наречена — у білій відкритій сукні, білих рукавичках, віночку та інших прибамбасах новобранця сімейного фронту. Що це означало — їй Богу, не знаю. Скоріше за все, охочі до цікавих кадрів родичі запхали сараку у «вагоновожаті », фільмуючи її ганьбу знизу. Тим паче, що керувала машиною таки справжня фея фунікулеру у товстій куртці та в’язаному береті, яка не забарилася вибратися із–під багатошарової спідниці молодої.
Людей, які штовхалися на сходинках платформи, це видиво миттю перемкнуло з «куди лізеш?» на «ти ба...» Над Подолом запанував релакс, усі вмістилися, і фея, доповівши по рації, що «нижній готовий», повела транспорт угору — повз чорно–білі січневі пагорби. А я думала про те, що зіпсовані квартирним питанням і катастрофічним перенаселенням міста кияни — все ж люди на диво хороші, раз їх клеми так легко розтискають злість і так міцно тримають добрий подив.
А ще вони — не без почуття специфічного гумору, бо де б іще під написом «Млинці» хтось недоукраїнізований написав би «Трєбуєтся блінщіца. Єда — льготная»?! Скуштувавши млинця (який відважній «блінщіце» дістається на дурняк) я зрозуміла, чому «завєдєнію» знов «трєбуєтся» куховарка. Продавати ЦЕ, безумовно, можна, але їсти — в жодному разі. Інакше прийде смерть і закатає тебе у великий млинець. Що ж, як проголошував інший напис: «Якщо ти палиш — помреш молодим. Якщо палиш вітчизняне — помреш патріотом»...
Так піднімемо ж наші келихи за молоду і молодого, за працівників харчоблоку і київських диваків. І, звісно ж, за фаталізм. Бо нам жити у цьому місті — такі–от справи... Але, знаєте, це не так вже й погано!
