«Вогнегасниками» у середовищі шістдесятників називали співробітників «відповідних органів». Їхньою місією було гасити вогники віри, таланту, пам'яті — тільки-но вони розгоралися. Перед цим, у 1930-х, своєрідним серпом і молотом, що відкололи в людей культурно-історичну пам'ять, стали голодомор і репресії, «класові чистки» і селекція. Протягом життя кількох поколінь українським дітям не розповідали правди про минуле: боялися або щиро вірили у «майбутнє». Суспільний досвід був підмінений «ідеологічною обробкою» у дитсадках, школах, вузах та казармах. Малими чи великими смолоскипами пам'яті у пітьмі забуття ставали ті, хто зростали в любові й змалку пізнали смак волі. Вони залишилися на карті історії мерехтливими вогниками. За ними пізнаємо джерело життя і Творця людини, народженої для радості. Про «смолоскипи», їхнє середовище і виховання — наша розмова в День пам'яті героїв Крут з відомим письменником, доктором філософії, головним редактором християнської газети «Наша віра» Євгеном Сверстюком.
— Пане Євгене, Крути у свідомості багатьох — сторінка не так героїчна, як трагічна. Однак здається, ніби дітей у нас знову готують бути не успішними й заможними, а «героями Крут»...
— Ви знаєте, героями Крут не могли стати юнаки, яких не любили в сім'ї. «Чия рука порушена любов'ю, той меч із піхви видобуть здола», — писала Леся Українка. Це були улюблені, викохані діти з кращих сімей, добре виховані. Так само не зустріти було ледачого чи байдужого підлітка, який носив би хліб повстанцям.
— Так, то були кращі, але ж їх винищили...
— Це не так однозначно, що ідеалістів знищили, а егоїсти вціліли. Під Крутами полягло кілька сотень студентів. Після того більшовики з боями взяли Київ, і на вулицях міста щодня стали з'являтися сотні мертвих. Отих байдужих «небокоптителів»... Не тільки тих, що українською розмовляли. Безліч російських офіцерів, інтелігентів. Ідеалістів нищать, але якщо один з десятка вціліє — він несе в собі пам'ять і обов'язок. А «небокоптителі» терплять більше. Це ілюзія, що вони себе врятовують. Їх просто не рахують, навіть тисячами.
— Цікаво, чи хтось аналізував «історію українського дитинства»: в яких умовах виростали і на чому виховувалися сучасні керівники держави, люд загалом?
— Це було б дуже цікаве дослідження — дитинство 1940—50-х років. Зокрема тих, які нині при владі. Як правило, вони не замислювалися над своїм дитинством, згадують тільки окремі епізоди. Але цілком ясно, що їм не говорили про Бога і про джерела любові. Це була стерильна, нудна, одноманітна лояльність. Як писав Григір Тютюнник: «Ми говоримо, але мовчимо». Але було по-різному, залежно від того, де людина народилася, яку мала родину, середовище. Я, скажімо, з повстанської Волині. Люди, які мене оточували, ніколи не говорили про УПА. Якщо згадували когось, то казали: «А, то такий-то, що загинув у такому-то році...»
— Тобто старші навіть не намагалися хоча б щось розповісти молодим?
— Як правило, ні. Ідеологія була побудована на страхові і міфах про щасливе майбутнє, вона перекреслювала минуле, традиції. Дуже часто батьки не розповідали про своє походження, особливо з дворян чи духовенства, бо боялися бути розстріляними. Коли бувала дуже велика рознарядка, — а такі рознарядки були постійно, не тільки в 1937 році, — і треба у якомусь місті знайти сотні або тисячі людей на розстріл, то брали передусім тих, які були учасниками національного руху, тих, які були в інших партіях. Але якщо таких не було — брали тих, які мали відомі прізвища, «класово чуже» походження. Їхні списки завжди тримали напохваті в ГПХ. Отож люди не висовувалися, ховалися в натовпі. Скажімо, мати моєї дружини родом з Капністів, знаменитої дворянської родини, але втекла від історичної пам'яті, щоб вижити. Окрім цього, не було елементарних знань, інформації. Скажімо, про героїв Крут було відомо небагатьом. Нишком переказували, що у Павла Тичини був вірш про полеглих під Крутами.
Відсоток людей, які співпрацювали з КДБ, був, може, і незначний, але ця інфекція була розлита в усьому суспільному організмі. Це було настільки культивовано, що якщо ви не знали, хто у вашій студентській групі є стукачем, то ви просто не попрацювали, щоб його виявити. Такі люди зараз не пишуть спогадів, не люблять про це говорити, але їм влітало, якщо вони не зуміли якимось середовищем опанувати.
— А родинами вони також опановували?
— Так, якщо якась родина їх цікавила. Як це робилося? Син репресованого, студент, полюбляв вечорами самотньо посидіти в барі з цигаркою. На нього налетіли і стали галасувати, що він п'янствує, потім викликали і сказали, що «не будуть нічого розголошувати», але за це треба дати згоду на співпрацю. Ми, мовляв, небагато вимагаємо — тільки розповідати про батька. Але син про все розповів батькові, хоча це було для нього небезпечно: він таким чином порушив підписку про нерозголошення. Я не сумніваюся, що багатьох дітей залучали, якщо сім'я їх цікавила, просто не всі розповідали. Практично все суспільство було під контролем. Тому люди так боялися щось говорити.
— У такому разі, як і який культурно-історичний досвід зможуть передати наступним поколінням так звані «совки»?
— Є психологічна закономірність: людина усвідомлює те, чим ділиться зі співрозмовниками. Якщо вона не говорить про щось з іншими, то цей досвід не тільки не передається, а й не усвідомлюється до кінця. Це життя, погашене в самому собі. По суті, це була головна моральна хвороба людей, які жили при сталінському, хрущовському і брежнєвському режимі. Вони не ділилися своїм досвідом і фактично не мали що сказати своїм дітям. Деякі люди, засуджені за участь в УПА, після повернення одружувалися і дітям не розповідали про пережите, щоб не травмувати. Хоча була й стратегія виховання, щоби минуле витиснути зі свідомості людей разом з історичною пам'яттю. Скажімо, культивувалися відмови сина священика від свого батька, від брата, який був в УПА. А якщо хтось не відмовлявся — то був по-своєму репресований. Один чоловік, батька якого розстріляли у 1938 році, розповідав мені, як його в 39-му приймали до комсомолу. Хлопця запитали: «Чи шкода тобі твого батька?». Розраховували на те, що він твердим голосом скаже: «Ні». А він заплакав. Його не прийняли. Але якщо він не в комсомолі — то не мав перспектив, був дискримінованим у суспільстві.
— Хотілося б зрозуміти, чого сьогодні старші хочуть від молоді — ходити на мітинги й пікетування, брати участь у святах рідної мови, бути «масовкою» у «національному русі»? Сьогодні молодь від багатьох українських лідерів чує: «Ви молоді, вам і будувати державу»... Або: «Віримо, що виросте молоде покоління, яке не дасть загинути Україні»... Чи можливе таке за умови, коли старше покоління не передало позитивного досвіду молодшому?
— Ми сьогодні переживаємо розлад поколінь, можливо, більший, ніж будь-коли. Батьки сьогоднішніх дітей виховувалися у вакуумі. І це питання надзвичайно тривожне: що передавати дітям, які готові переймати, але ж свічка запалюється тільки від іншої свічки. Звичайно, дітей не можна звинувачувати в тому, що вони не люблять пісні, якої їм не співали. Якоюсь мірою це можна було б виправляти, якби була державна національна політика, яка залучала б талановитих вчителів.
— На вечорах української тематики, як правило, буває небагато молоді. Чи хтось орієнтується на передання їй знань, влаштовуючи такі вечори?
— Однозначної відповіді на це запитання не можна дати. У нас бувають добрі і цікаві вечори. Але я думаю — один на десять. Якщо дитина тричі потрапляє на нецікаві, то наступного разу вже не йтиме. Звісно, дуже важко пояснити людям, які розважають одне одного, що їхні вечори для інших не вельми цікаві. Врешті, так само важко пояснити щось поганому вчителеві. Але я думаю, що є певні імена, на які варто було б ходити. Проте молодь не ходить — або не довіряє, або не інформована. Ця робота не налагоджена. Мають бути ті, які засвічують і запалюють, пробуджують ідеалізм у душі. Так є у різних суспільствах, але я думаю про наше: у багатьох людей життя так і проходить незасвіченим. Фактично людина цікавиться тим, про що вже хоча б щось знає. Отже, йдеться про те, щоб дати попередні знання. Я гадаю, що молодь повинна вимагати знань від старших, розпитувати. Нині, здавалося б, усе дозволене, але це не так. Багато що не дається широким потоком, стихійним, а де в чому і спланованим. Я, наприклад, переконаний, що дитині треба відкривати світ релігії, віри, який не є забороненим, але є недоступним, бо, коли жити тільки видимістю, — ні про що не здогадаєшся, нічого не побачиш.
«Вік інформації» дає багато непотрібного, є речі, які немає необхідності знати, вони безплідні. Ця «січка» заповнює свідомість і людина, не знаючи нічого про себе, гадає, ніби щось знає про світ. Вона цікавиться побутом мільйонерів замість того, щоб дізнатися щось про своїх батьків і замислитися, що ж то таке — життя. Важливим є переорієнтувати людину на життєві цінності. Цього не так просто досягти, глибокі символи вживлюються в душу, вони не сприймаються раціонально. Скажімо, США, про якi Горький писав, що це «країна жовтого диявола», — насправді країна релігійних громадян. Релігійна людина сплачує податок, усвідомлює, що коли обманюватиме, то закреслить себе. Хтось із заїжджих із Заходу співаків сказав чи то в Росії, чи в нас: «У цій країні всі червоні: і зелені, і брунатні, і навіть голубі — червоні». Він мав на увазі стан нескристалізованої особистості. Перша ознака «совка» — цілковита безвідповідальність, він готовий брехати на будь-яку тему будь-кому. Починалося це з ленінських декретів. Режим тримався тому, що забирали людей, які усміхалися. Завдання терору полягало в тому, щоб усіх залякати. От як на фронті — треба було щодня знайти кількох, щоб розстріляти перед строєм за дезертирство, тоді інші боялися і слухалися. Я думаю, що жахливість виховання в совєцькі часи полягала в тому, що виробляли тип вислужника, який охоче виявляв підлу ініціативу, доносив. При чому таке виховання координувалося на рівні ідеологічного центру. Ленін говорив, що поганим є той член партії, який не є чекістом. Можна додати, що поганим є комсомолець, який не працює на «органи»... Вочевидь той співак, який казав, що «тут всі червоні», мав на увазі, що людина, замість моральної надійності, готова до підлоти і зради.
— Як ви гадаєте, чи зможуть люди, врешті, пригадати те все, проаналізувати і захотіти повернутися до людських цінностей?
— Якби люди нині не були такі втомлені, зневірені... Коли людина змучена, вона нічим не цікавиться. Майже завжди у своїх протестах більш активні ті, які краще живуть. Спостерегли, що гайдамацьке повстання розпочалося не там, де був найбільший гніт, а в маєтках Потоцьких. Отже, для людини потрібна атмосфера живого середовища. До краю забиті не можуть піднятися до протесту, як і до творчості. Але зате в масі, як писав Пушкін, «русский бунт бессмысленный и беспощадный».
— Тоді чи є за «державними» словами нинішніх провідників «золотий запас» коштів, мудрості, здатності діяти — щоб захистити і не дати зламати паростки молодої зміни, яка зросла у вільнішому середовищі?
— Думаю, що є такі дорослі, але вони не об'єднані. Випадково знаходять один одного. Є дуже багато людей, які хотіли б щось зробити, але не знають — як. Трапляються й люди, які знають і роблять. Завдяки їх праці триває життя. Сьогодні є бруд, болото, несправедливість, але люди мають елементарну свободу, не тремтять від страху, що їх заберуть — це треба цінувати. Утім скрізь потрібна людина, довкола якої гуртуються, яка запалює. В совєцькі часи на таких полювали. У нас ніколи не було влади, яка таких людей підтримувала б.
— Чи є в Україні серйозні центри, що займаються стратегією і тактикою національного виховання?
— Наскільки я знаю, немає і не було при більшовицькому режимі. Тоді все будувалося на звітності чиновників, які сиділи на певних стільцях і боялися, щоб їх не змістили. Одна вихователька розповідала мені про комісію у дитсадку. Замість того, щоб подивитися, як малюки доглянуті, як розвинені, чиновники спитали: «Діти! Хто зробив революцію?» Дітлахи закричали: «Ленін!» — «Ану покажіть, хто Ленін!» На картині «Ходоки в Ілліча» діти показали на якогось дядька. Комісія до виховательки: «Як це вони у вас Леніна не впізнали!?» Жінку дискваліфікували. Дуже мало живого було в тому вихованні. І це загалом продовжується. Таке враження, ніби замість запалювачів свічок ідуть вогнегасники — щоб ніде нічого не засвічувалося. У Міністерстві освіти немає національної програми духовного розвитку. Створюється враження, що в урядових установах сидять звичайні заробітчани. Я не знаю, чи може там втриматися людина, яка думає про справу, адже, як правило, викорінюють інакшого, а між байдужими споживачами є своєрідна мовчазна змова. Утім має бути добрий стан суспільства, щоб думати про дитину. Гадаю, що за нинішньої влади не може бути центрів, які займаються стратегією виховання. Вони можливі тільки тоді, коли є атмосфера відповідальності, коли культивується порядна і творча людина.
29 січня 1918 року поблизу залізничної станції Крути (тепер Чернігівська область) відбувся бій між більшовицьким батальйоном смерті під керівництвом Михайла Муравйова (6 тисяч московських і брянських солдат, балтських матросів), що наступали на Київ, і загоном українського війська (550 юнкерів 1-ї Київської юнацької школи ім. Богдана Хмельницького та 130 юнаків зі Студентського куреня, під командою 20 офіцерів, учні Кирило-Мефодіївської гімназії). Захищаючи станцію, український загін втратив приблизно 250 чоловік. 17 березня 1918 року 27 загиблих захисників Києва поховали на Аскольдовій могилі. 1998 року тут встановлено пам'ятний знак.
Євген Сверстюк народився 1928 року в селі Сільце на Волині. Закінчив Львівський університет, аспірантуру Київського Інституту психології. Викладав українську літературу в Полтавському педагогічному інституті. У 1962—1965 роках працював у відділі психології виховання НДІ психології. Був активним шістдесятником, переслідуваний за книгу «Собор у риштуванні», що вийшла друком у Парижі. 1972 року був ув'язнений на 12 років за «антирадянську пропаганду». З 1978 року — почесний член Лондонського пен-клубу. 1992 року в Мюнхені захистив докторську дисертацію на тему «Українська література і християнські традиції». Лауреат Національної Шевченківської премії (1995) за збірку есе та статей «Блудні сини України». 2000 року за книгу «На святі надій» нагороджений премією ЮНЕСКО за міжетнічну і міжконфесійну толерантність «Корнеліу-Колосу».
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
