90 років тому, 24–25 грудня 1917–го в Харкові проголосили встановлення в Україні радянської влади. «...Потім Центральна Рада оголосить терор, і майже захлинеться в крові «Арсенал», бо після довгих боїв все–таки увірветься в нього п’яною перемогою гайдамацький курінь смерті». Це — завершальний абзац статті Олександри Богданової «Витоки», до 70–ліття проголошення в Україні радянської влади, надрукованої 1987 року в журналі «Ранок» (видавався Центральним комітетом ЛКСМУ). Можливо, літератор Богданова сама хильнула з гранчака для натхнення перед написанням свого тексту в розпал «гласності». А може, в самому суспільстві ще вистачало акумульованого упродовж 70 років «градуса». Лише тепер, на тверезу голову, ми можемо бачити трагікомічність рекламних трюків радянських ідеологів. Тоді ж у приколисаному народі, немов під гіпнозом, вживлювали ненависть до самих себе.
Усе найкраще — дітям
Особливо весело гортати сторінки художніх творів тих часів для молоді. Ну хто не читав у дитинстві оповідання Аркадія Гайдара «Р.В.С», не дивився однойменного фільму? Знавець дитячої душі і підходів до неї, Гайдар у цьому шедеврі мимохіть вставляє: «От же ж дід Захарій! На трьох війнах був. А й то, коли сідав на призьбі біля рудого собачати, якому п’яний петлюрівець шашкою вухо відрубав, казав: — Ну й часи!». От вам і запечатана в мозку картинка про тих, хто «гірші за звірів». Масовим накладом друкувалися книжки й брошури, демонструвалися фільми й театральні вистави, де дітей не просто обманювали, а вганяли в підсвідомість відразу до національного і релігійного.
Трилогія «Стара фортеця» відомого російського письменника Володимира Бєляєва — твір менш художній, але також «кодуючий». За ним знято фільм, а в 1985–му книжка вийшла в перекладі українською мовою накладом у 150 тисяч примірників. Автор змальовує, як Кам’янець–Подільський на якийсь час став столицею УНР. У місті мінялися порядки. Улюблений вчитель Валеріан Лазарєв повідомив хлопчакам, що в середині навчального року їхнє училище закривають, а всіх учнів переводять до гімназії. Гімназистів хлопчаки ненавиділи. Утім ще більше їх вразило, що вже не буде улюбленого учителя: «Я, хлопці, не вмію нацьковувати людей однієї нації на людей іншої, як того хотілося б петлюрівцям. Мені байдуже — поляк, єврей, українець чи росіянин мій знайомий, — аби в нього душа була хороша, справжня. Я завжди вважав і вважаю, що не можна вирішувати долю України у відриві від майбутнього народів Росії...». І читачі вірили. Тільки нині розкрилася правда про національну політику Української Центральної Ради, де близько чверті місць належало російській, єврейській, польській та іншим неукраїнським партіям.
Учитель у Бєляєва скаржиться дітям: «петлюрівці не подарують того, що я перший з учителів розповідав вам правду про Леніна, про революцію, про Радянську владу». Насправді ж, самі більшовики не прощали. В радянських архівах були «особливі відділи» з «компроматом» на учасників українського визвольного руху. Кожна особова картка у такому відділі віщувала смерть. Цю частину архівів берегли як зіницю ока і в першу чергу евакуювали в час наступу нацистів.
Енциклопедія більшовизму
Книжки радянських авторів «про буржуазних націоналістів» — це своєрідна «енциклопедія навпаки» світоглядних засад і практичних методів більшовиків. Позитивні сторони Української революції вони переносили на себе. Власними негативними проявами більшовицькі пропагандисти наділяли «буржуазних націоналістів». З себе самих вони змальовували петлюрівців, а згодом бандерівців. От, Бєляєв зворушливо описує сцену розстрілу приємного, доброзичливого більшовика, за якою спостерігали хлопчаки з–за стіни фортеці. Застудженого більшовика в прохолодний день роздягли догола, поставили над ямою і аж три петлюрівці вистрілили в нього з рушниць, майже впритул. При цьому більшовик встиг вигукнути: «Мене ви вб’єте, але народ український вам не обдурити і не вбити ніколи, кати! Хай живе Радянська Україна–а–а!...». На могилі вбитого хлопці поклялися «помститися клятим петлюрівцям».
Цікаво, що у викладі Бєляєва петлюрівський начальник наказав слузі прикопати яму і добряче замаскувати її. Ніхто не повинен був дізнатися і про розстріли в центрі міста, у підвалах губернаторського будинку. «Вночі, щоб заглушити постріли, петлюрівці заводять автомобілі, а вдень вони розстрілюють людей під оркестр». Тільки сьогодні, коли вже відкриті архіви і розкопані могили при катівнях НКВС, ми прочитуємо в цих словах тактику чекістів. Утім ідеологічні спадкоємці тогочасних авторів ще й досі пишуть про «звірства бандерівців» — криниці, набиті мертвими немовлятами, п’ятикутні зірки на грудях у закатованих. Хоча факти свідчать про інше: на багатьох із десятків тисяч тіл, піднятих з ям і підвалів НКВС, вирізано або випалено тризуби...
«Ворожа отрута»
«Націоналісти» у радянських письменників п’яні й безвольні, діють за вказівками закордонних центрів. Бєляєв у «Старій фортеці» змальовує, як вчителем історії у гімназії призначили «петлюрівського попа Кияницю», який, звісно ж, був «оброслий рудим волоссям, у зеленій рясі». «Часто серед уроку він раптом спинявся, кректав, смикав свою руду бороду і ліз по допомогу в підручник запеклого українського націоналіста Грушевського... А одного разу Кияниця вінчав ад’ютанта самого Петлюри і прийшов до гімназії просто з весілля. Від нього дуже смерділо горілкою».
Згодом Петро Вершигора у пропагандистській «поемі у прозі» про рейд Ковпака «Люди з чистою совістю» (наклад — 150 тисяч примірників) напише, як Василь з–під Кременця питав у радянських визволителів: «І хто її видумав, оту самостійну Україну? Не знаєте?». Вершигора пояснив: «Ще не відгриміли постріли громадянської війни, ще по завулках Європи волочили широку петлюрівську мотню невдалі отамани й гетьмани, а вже ідеологічні наступники Скоропадського, Петлюри, Коновальця заварили знову свою ворожу отруту. У катівнях фашистської Німеччини, на «кресах» панської Польщі готувала цю отруту імперіалістична буржуазія, підправляючи її гнилий сморід паризькими парфумами. Політичний хамелеон Грушевський з бородою шамана охоче сприймав і пропагував цю отруту».
Можна лише уявити, що вилітало з вуст багатих на фантазію більшовиків–агітаторів. Олександра Богданова описує тактику агітації проти Центральної Ради у війську. Двоє балакунів пробиралися в казарму, починали говорити (так і уявляються «свідки Єгови» або торгові агенти), хтось із офіцерів учиняв ґвалт: «У вікно агітаторів!». «Весь «пропагандистський секрет» полягав у тому, щоб припинити галас і на все горло встигнути вигукнути хоча б кілька слів, — ділиться Богданова. — Потім, коли натовп трохи стихав, починалися умовляння: викинути нас у вікно чи застрелити ви завжди встигнете, навіщо поспішати?.. І не було випадку, щоб не довели мітингу до кінця».
Звідки прийшла радянська влада?
Київський більшовицький ревком на чолі з Володимиром Затонським восени–взимку 1917–го засідав у Маріїнському палаці. 13 грудня більшовики вперше підняли повстання проти Центральної Ради на заводі «Арсенал». Сердюцька дивізія роззброїла його учасників і більшість із них відправила за адресою — у Росію. 17 грудня на Всеукраїнському з’їзді Рад у Києві більшовики виявилися у меншості. Ось як змальовує Богданова причини цього: «Більшовики відхиляли фальшивки, але членів комісії було десятеро, а людей з фальшивками — сотні. П’яні і підбурені провокаторами, «делегати» кинулися на комісію з кулаками, захопили бланки...».
Того ж вечора керівництво більшовицької фракції похапцем виїхало до Харкова, «де відчувалася підтримка робітників». Затонський не поїхав, бо мав справи у Києві, але виявив благородство: «стягнув із себе вовняного светра і віддав єдиній серед більшовиків–делегатів жінці, Євгенії Бош, яка тремтіла в тоненькій англійській блузці» (більшовичка, очевидно, забула про зиму і не вдягла пальто). Під’їжджаючи до Харкова, втікачі побачили «ешелон революційних військ, який прибув із Петрограда під командуванням товариша Рудольфа Сіверса... І одразу в задушливих вагонах стало легко дихати, і кожен відчув зв’язок з центром революції, з петроградським пролетаріатом». На цій веселій ноті в Харкові нібито проголосили Україну «Радянською робітничо–селянською республікою». Насправді ж, спершу Українською народною республікою, як і УНР Центральної Ради. З однією відмінністю — замість «націоналістичного» Генерального Секретаріату («де самі генерали засідають») було утворено «Народний Секретаріат». Можливо, для плутанини, а може, й тому, що більшовики схильні мавпувати (згадаймо «синій майдан»).
18 грудня до Центральної Ради надійшов «Маніфест», підписаний Леніним і Троцьким, де зазначалося, що у разі неодержання протягом 48 годин задовільної відповіді на нього Раднарком вважатиме, що Центральна Рада є у стані відкритої війни з радянською владою. Напередодні, під впливом більшовицької пропаганди, почалося друге повстання на заводі «Арсенал». «На допомогу повсталим» із Петрограда й Москви вийшли збройні загони. 29 січня у битві під Крутами загинули студенти, на день затримавши взяття столиці. За кілька днів війська Радянської Росії уже обстрілювали Київ. Україна також ставала радянською.