Оксана Стеценко: Жолдак — це класний привід побути іншим

      За голу правду, як і за погану звістку, у нас розплачується той, хто їх приніс. Або помітив і не зміг промовчати. Так, власне, і з Андрієм Жолдаком. Усі розуміють, що «роздягнута» режисером людська душа з її вічним інстинктом самозбереження, десь там, на дні підсвідомості, саме такою і є. Але оскільки шанс на спасіння тут забули піднести на блюдечку, цей театр називають незвичним, абсурдним, формальним.

      Але ось що дивно. Коли з душі після побаченого нарешті спадає тягар, тебе всюди починають переслідувати Андрієві образи. Мов розкидана дитиною мозаїка, вони збираються у цілісний візерунок. І ти відсторонено, напівсвідомо проймаєшся жолдаківською естетикою. Вона ніби не з нашого часу. З таким сприйняттям світу люди, очевидно, житимуть завтра, колись. Люди-мовчуни, надмаріонетки. Їм не потрібні слова, вони існують в іншому вимірі і бачать один одного наскрізь. Ця відстороненість акторам дається не завжди. І тоді аж надто помітно, як ізсередини їх розриває бажання виговоритися, накричатися досхочу, пробігти сценою ногами, що керуються їхнім мозком. Але десь згори вже хтось смикнув за мотузок, і простір знову заполонили ляльки...

      Чи легко в такому театрі бути актором? Це запитання адресуємо Оксані Стеценко, яка жолдаківський екстрім пережила на сцені вже не раз.

      — Пані Оксано, для початку дозвольте кілька особистих вражень. Побувавши на прем'єрі «Одного дня Івана Денисовича», я спіймала себе на думці, що для власного ж самозбереження ніколи в житті не дозволю собі прийти на цю виставу вдруге. Навіть якщо цікавість театраломана закатує мене тягою зануритися в жолдаківский екстрім з новою силою. Тоді ж подумалося інше: а що власне, акторам дає силу і вдруге, і втретє, і вдесяте переживати з такою самовіддачею на людях подібний жах?

      — У цій виставі потрібно віддаватися або на тисячу відсотків, або не грати її взагалі. Там немає вибудованої інтонації, техніки мови, немає емоцій. Є лише відчуття (від підлоги до кінчиків волосся) шаленої енергетики. Її необхідно згенерувати з себе і видати так, аби ця хвиля вбила глядача наповал. Це якраз той випадок, коли щось пояснити чи розкласти по полицях неможливо. Йдеться про голу емоцію, голу енергію моменту. Адже про життя в таборі по-іншому не розповіси. То страшна бувальщина. Відтворити її Андрію допомогла його унікальна інтуїція. Щоразу все відбувається, ніби за якимось казковим велінням.

      Але водночас ви мусите зрозуміти: то наша історія, наш менталітет, від якого ми багато в чому ще й не відійшли. Адже й понині живемо в совдепівській епосі. Звідси — заангажована реакція на щось нове, на бодай якісь рухи вперед. Варто від'їхати від столиці на п'ять кілометрів — складається враження, ніби все навкруги заморозилося. Це зовсім не показово, що у нас почали будувати магазини, до яких більшість людей ходить, мов на музейну екскурсію, чи, скажімо, з шаленою швидкістю виростають банки. Можливо, це й прекрасна тенденція, але не в ній суть. Головне в тому, що у нас відбувається тут, в голові, в мізках, в душі. Якщо, скажімо, ви хочете щось робити, то ви робите, не хочете — не робите. Жолдак і хоче, і робить. Його ім'я відоме в Європі. І як би тут не перекошувалися обличчя у більшості режисерів Харкова, Києва, Москви, його таки знають за кордоном, його запрошують і на гастролі, і на великі театральні фестивалі, де показують усе, що є кращого в світі. Хочемо ми того чи не хочемо, але існують певні світові тенденції, не рахуватися з якими було б вкрай нерозумно. Андрій дав нам можливість побачити їх на власні очі. Адже що б хто не говорив, але рівень нашого світогляду повністю залежить від того, що ми бачили і знаємо.

      — Тобто, об'їхавши з Жолдаком майже всю Європу, харківська трупа повернулася додому зовсім іншим театром?

      — Ми їхали за кордон для того, аби зрозуміти, чого ми варті у цьому житті, і тепер говорю впевнено: я пишаюся своїм театром. Коли в залі аншлаг, і французи, і голландці, і румуни по півгодини не відпускають зі сцени нікому не відому трупу, а потім ще й хапають тебе з усіх боків, аби висловити свій захват, — це означає лише те, що ми таки чогось варті і щось таки значимо.

      Розумієте, там зовсім інше життя. Люди (навіть пересічні обивателі, а актори і поготів) не думають про те, що завтра їстимуть чи одягатимуть. Вони прекрасно заробляють, у них є точка відліку. Вони багато їздять, і фраза на кшталт: «Учора я був в Англії і бачив виставу такого-то режисера, а завтра поїду до Бельгії», — для них проста буденність. Ми ж, до роботи з Жолдаком, на гастролі не їздили десять років! І якщо говорити відверто, то зараз мене вже ніхто й не заманить, скажімо, до Житомира або Черкас дивитися репертуар їхніх театрів. Мені він не цікавий. Не так давно в контексті фестивалю до нас приїздила черкаська трупа, з якою Жолдак ставив «Весілля» і яка свого часу гучно пролунала на всю Україну. Вони були раді навіть такій поїздці, оскільки взагалі нікуди не їздять. І коли в розмові поцікавилася у колег, що вони грають зараз, відповідь була такою: «Ой не ходи Грицю», «У неділлю рано зілля копала». Це дійсно хороші класичні українські п'єси. Але ж всьому свій час. Тоді подумалося: слава Богу, що у нас є Андрій. Який би він там не був і що б з нами не відбувалося при ньому.

      Але водночас іноді й жах проймає. Нині наш маятник хитнувся у якусь захмарну височінь, а що коли візьме і дасть у протилежний бік? Про це навіть страшно подумати. Адже по-старому я вже жити не зможу, і багато моїх колег теж. Принаймні та частина з них, яка вміє мислити і чогось таки прагне.

      Я вже не раз говорила і не боюсь повторитися: у нашому театрі грають великі актори. Андрій же став для трупи не лише новим головним режисером чи худруком, а просто приводом побути іншими. У нього є дивовижна властивість, при всіх його інших якостях, чітко витягти з кожної людини на рівні інтуїції те, що властиве саме їй. І вона зіграє свою роль так, як не зіграв би жоден актор нашого театру.

      — Очевидно, цей високий професійний рівень спрацьовує і в екстремальних умовах, адже шевченківцям, як не дивно, потрібно весь час щось доводити. Так було спочатку в Харкові, потім проблемні гастролі у Києві і, зрештою, московський фестиваль, на якому прийом харківської трупи викликав асоціацію з блокадою чи штурмом. Чим би ви пояснили подібну упередженість, а може, навіть заданість в оцінці роботи Жолдака?

      — Коли хтось або щось вибивається за рамки звичного, то обов'язково стає предметом заздрості. Вона, мов іржа, проїдає мізки обивателів, фахівців, впливає на суспільну думку. Я нікого не хочу образити, але рівень життя й інтелекту все одно дається взнаки.

      Багато років у нас прийнято було говорити про те, що український театр не може вийти за рамки жанрових, стильових і часових речей. Все це дурниця. У театру немає національності. Звісно ж, десь нагорі мають бути вгадані час і місце дії. Треба, щоб десь щось збіглося, інакше все обвалиться в одну мить, як картковий будиночок. У нас же сьогодні, скоріше, не завдяки, а всупереч часу та обставинам склалася саме така сприятлива ситуація. І це багатьох дратує.

      Коли ж говорити про московські гастролі, то там все було ще складніше. Я вперше у своєму житті зіткнулася ось з яким парадоксом. Спочатку московська еліта й актори довго сварилися з адміністрацією, штурмуючи переповнену залу, а коли зрештою таки заповнили собою театральний простір, за виразом їхніх облич можна було прочитати лише одну фразу: «Не треба нам тут нічого показувати». Усі вони прийшли подивитися на нашу гру, але при цьому наперед були виставлені на якусь конкретну ситуацію. Очевидно, тут свою роль відіграла антиреклама, якою були переповнені напередодні місцеві ЗМІ. Прикро було й те, що після вистави телеканалами пройшли сюжети, підготовлені ще до наших гастролей. Але при цьому люди, які бачили нашу гру, підходили і говорили: «Вам треба пам'ятник поставити. Те, що ви робите, не робить багато московських театрів».

      — Тобто московська публіка заздалегідь була готова до того, що українське — це вже наперед щось низькопробне?

      — Без сумніву. І від того, що вони переконалися у зворотному, маятник хитнувся в інший бік. Але все одно було дуже мало грамотної критики. Все на описовому рівні (яким був Андрій, як він поводився), а то і взагалі за принципом «дурень, сам дурень». Прикро також, що киянка в «Огоньке» до нашого приїзду написала велику жахливу статтю. Ну будь же ти хоч трішки патріоткою! А поруч це видання помістило на п'ять рядків позитивний відгук відомої москвички Ніни Агишевої. Все це говорить про існування моторошної тенденції. Журналістів цікавлять в основному брудні сенсації. Вони часто ганяються за ними, навіть не знаючи, як ми живемо, що робимо, куди їздимо. Головне запитати, чому Жолдак посварився з Солженіциним, і крапка.

      Можливо, це навіть і не вина, а біда молодих кореспондентів. Усе залежить від того, як ми виховуємо свою молодь. Тенденція у творчих вузах досить тривожна. Взяти хоча б Харківську академію культури, де я викладаю на акторському курсі. Тут помітно впав рівень конкурсного відбору. У мене зараз сімнадцять чоловік — і всі платники. Я жодного з них не маю права відрахувати за профнепридатність, оскільки вони самі оплачуть власне навчання. Але як я з ними повинна проводити заняття? Правда, є на курсі чотири чоловіки, що готові працювати і щось таки роблять.

      Схожа ситуація і в інституті мистецтв: знизився рівень педагогів і якості навчання. Я нікого не хочу звинуватити, адже так склалося життя. У ньому поменшало романтики, додалось прагматизму. Звідси також рівень випускників-театрознавців. Куди вони всі поділися? Я добре пам'ятаю Ніну Романівну Логвінову — головного театрознавця інституту мистецтв. Жінці вже багато років, але вона залишається людиною, що завжди на вістрі часу. Коли вона побачила нашого «Гамлета» (вистава, поставлена Жолдаком у театрі імені Шевченка. — Авт.), то першою прийшла до вузу і сказала: «Це чудова робота, це — нове». Але на неї подивилися як на ворога народу.

      Розумієте, є професії, що займаються душею людини: актори, педагоги, лікарі, певною мірою військові. Ось коли займаються по-справжньому, тоді й рівень мислення у молоді високий, тоді й виникають певні емоційно-інтелектуально-духовні емонації, що матеріалізуються і височать над нами. Адже кожна думка чи емоція має здатність ставати матеріальною, утворюючи певну енергію. Якщо всі, хто займається душею, будуть щиро піднімати в гору цю добру субстанцію, то, напевно, люди її всотуватимуть вже з самим повітрям, стаючи іншими. Правда, нам усім дещо не поталанило, адже потрапили у часі в епоху змін. Але все одно треба щось робити, змінюватися самим. Я хочу це робити і буду.

      — Харківська молодь, здається, вже оцінила прагнення шевченківців бути принципово новим і сучасним театром. Коли на виставах Жолдака майже всі місця у залі добровільно (а не за вказівкою вузу, школи чи військової частини) заповнюють хлопці та дівчата, мимоволі ловиш себе на думці, що харківська українська драма — таки справжне явище у житті міста.

      — Ви знаєте, я страшенно любила і продовжую любити «Безталанну», «Украдене щастя», «Дай серцю волю». Я грала у цих виставах і, сподіваюся, гратиму ще. Але сила сприйняття тут щоразу меншала ось з якої причини. На програмні вистави вчителі часто силою зганяють до зали натовп школярів. У них немає абсолютно ніякого внутрішнього бажання знаходитися у цьому місці, але вони мусять стерпіти все заради оцінки. Тому раніше, коли я в планах театру бачила назви творів, що вивчають у школі, мене одразу охоплював священний жах. Я так не хочу, бо волію, аби бажання прийти на ту чи іншу виставу в глядача йшло від самої душі.

      Сьогодні ж наші глядачі на 80-90 відсотків — молоді люди. Це якраз той факт, що говорить сам за себе, навіть якщо хтось і продовжує лихословити на нашу адресу.

      — До речі, про лихослів'я. Був час, коли опоненти Жолдака звинувачували його у знущанні над класикою. Сьогодні ж, після успішних гастролей багатьма країнами Європи, цей ярлик помітно зблід і втратив свою актуальність. Але на зміну прийшла нова сенсація. Говорять,  що Жолдак, мов класичний тиран, знущається над акторами. Можливо, певною мірою він і сам дав привід для таких розмов, адже спочатку називав себе тренером футбольної команди, а пізніше і поготів — дресирувальником. Якщо це так, то ви, мабуть, уже не раз загоювали на собі пекучі рани.

      — Так, у нього справді дивні засоби для самовираження. Але коли починаєш дещо відсторонено сприймати ці дивацтва і береш лише те, що потрібно тобі, тоді з ним, у принципі, легко. Скажімо, є актори, які звикли працювати в одному амплуа і все життя грають однотипні ролі. Але я, наприклад, людина універсальна, люблю все нове, тому з Андрієм мені дуже цікаво. Він бачить у мені ті якості, яких раніше не бачили або не використовували повною мірою. Тому якщо у нас iз Жолдаком знайдеться бодай п'ять точок зіткнення, вони обов'язково стануть для мене головними. Навіть якщо когось такий перебіг подій неабияк дратує. Я й не приховую, що у нас з Андрієм свій рівень стосунків. Слава Богу, ми можемо посперечатися і посваритися, наші думки можуть розійтися. Проте коли є оці п'ять точок і є спільна мета, можна легко поступитися чимось своїм.

      Зрештою, свою роль відіграє і суб'єктивний фактор. Є актори, що і в двадцять років живуть з очима, в яких вогник погас. А є такі, що і в шістдесят можуть легко дати фору всім двадцятирічним вкупі. Адже в актора немає віку. Є лише дивовижний стан душі, згаслий чи яскравий погляд, бажання чи небажання щось робити. Я тут нікого не хочу образити, адже мої колеги — теж люди, які мусять годувати свої сім'ї і жити саме тим життям, яке є сьогодні. Власне, кожен має право зробити свій вибір. Особисто ж для себе я одного разу сказала так: театр — це головне. У мене, слава Богу, є телевізор, радіо, газети, я викладаю в Академії курси акторської майстерності. Проте своє життя будую так, що театр завжди на першому місці.

      Режисери ж, до речі, підсвідомо люблять працездатних людей. Тобто тих акторів, які завжди готові на повну самопожертву, які вміють прочитати сценічний матеріал і одразу ж показати все на сцені. На жаль, у нас дуже мало режисерів-педагогів. Усім їм потрібно, аби людина була готова до роботи вже сьогодні. Власне, у цьому й полягає суть майстерності — бути готовим щосекунди видати потрібну інформацію.

      Про роботу з Жолдаком я б не говорила так однозначно й з іншої причини. За рік, що минув, змінилися не лише актори, а й він сам. Скажімо, коли ми приступили до репетиції «Гамлета», то був період першої закоханості. Трупа і режисер почувалися женихом і нареченою. Він — жених, ми — наречена. Така собі пара, де обидві сторони прагнули зацікавити і внутрішньо збагатити один одного. То був період великого спілкування, який дав певний результат: наш «Гамлет» — вистава, що замішана на розділеній любові, немов первісток. Тоді ми підняли планку власних можливостей так високо, що особисто я вже, наприклад, не хочу опускатися нижче. Тобто Андрій на тому етапі дав нам певний поштовх. Можливо, навіть революційний.

      Але життя продовжується. І всі починають розуміти, що справжньої альтернативи еволюційному шляху розвитку все ж немає. А Жолдак теж змінився. Здається, раніше він був переконаний у тому, що у вільному польоті досягне більших результатів. А зараз, гадаю, переконаний в іншому: будь-якому художнику потрібна база. Тобто театр і актори, яких він знає, мов облуплених. Художник повинен мати основу, інакше щоразу все починатиме спочатку. Тому в душі, я переконана, Андрій дуже вдячний людям, з якими працює зараз. Він став частіше говорити їм компліменти, хоча зазвичай цю частину спілкування з трупою у нього затьмарює скрупульозний розбір польотів.

      — Оксано, не хотілося б говорити про сумне, але життя є життя, і реальність якраз така, що Жолдак уже пропрацював у Харкові один із двох визначених контрактом років. Чи може зараз трупа уявити когось іншого на його місці?

      — Про це навіть говорити не хочу і знаю, що в Андрія теж немає в голові таких думок. Особисто ми вирішили для себе так: оскільки у нас у всіх є бажання, щоб Жолдак був і далі, то саме так і буде.

      Розумієте, надто погана традиція у нас склалася: протягом останнього десятиліття через кожні три-чотири роки театр залишали режисери. Не хотілося б детально аналізувати цю ситуацію, але ж якщо людина йде, значить, вона не влаштовує трупу або, скажімо, енергію цього театру. Ситуація просто-таки жахлива. Звідси пішло різносортя в підборі акторів, еклектика жанрів і стилів. Але ж, за великим рахунком, у театрального колективу може вийти щось лише тоді, коли є чітка зважена політика, довга щоденна праця.

      Андрій лише на початку цього шляху. Зрештою, що таке рік у житті театру? Всього лише малесенький відрізок часу. А що таке традиція? Це не закостенілість форми, а відбір кращого на певному відрізку часу і переведення його у нову якість. Я знаю, що Андрій дуже активно цікавився режисерами, які працювали тут до нього, і особливо творчістю Леся Курбаса. Останній був інтелектуальною, високоосвіченою людиною. Він учився у Відні, Польщі, Берліні. Так це ж був початок минулого століття! Курбас увібрав у себе традиції кращих умів Європи і привіз усе це до Харкова. А тепер ось знову початок століття... Можливо, історія повторюється?