Сім'я Маврешків: батько Дмитро, брати Іван та Степан, мати Домна.
Минулого року наша держава почала святкувати шістдесяту річницю від дня визволення її територій від нацистських окупантів. Утім, коли йдеться про війну, слово «святкування» навряд чи доречне, бо такі ювілеї завжди мають гіркий присмак. Час лікує рани, але рубці залишаються назавжди...
Є на тілі нашої молодої держави один повоєнний рубець (хоча загалом їх безліч), заліковувати який ми або не хочемо, або не вміємо. Йдеться про таке. Одразу після визволення Кримcького півострова від нацистів, навесні-влітку 1944 року, за рішенням Державного комітету оборони СРСР (його очолював Йосип Сталін), з території Криму було виселено сотні тисяч людей: спершу корінний народ — кримських татар, а потім — представників німецької, болгарської, грецької та інших нацменшин. Із далеких куточків Союзу вони почали повертатись до Криму лише напередодні краху радянської імперії. У цих людей відзначання післявоєнних ювілеїв має свою гіркоту: в незалежній Україні вони до цього часу не реабілітовані.
...Представник болгарської етнічної групи Степан Дмитрович Маврешко працює завідуючим адвокатського об'єднання «Юридична консультація Святошинського району міста Києва». До червня 1944 року він мешкав у мальовничому селищі Кишлав, це одне з найдавніших поселень болгар у Криму. «У нас було дві річки, — розповідає Степан Маврешко, — на яких стояли млини. В річках було багато риби, навколо — сади. У селі вирощували тютюн, яблука кандиль. Вони були дуже духмяні, смачнющі такі! Їх возили аж у Київ, Москву, тодішній Ленінград. Для таких перевезень кожне яблуко загортали у цигарковий папір. Був у нас у селі чудовий колгосп-мільйонер. І, пам'ятаю, коли не йдеш селом, звідусіль — пісня, сміх»...
Радість із вулиць Кишлава зникла, коли прийшли нацисти. Зазвичай вони оселялися в хатинах місцевих мешканців. Приміром, у хатині Маврешків «заквартирували» фашистські офіцери. «Навесні сорок третього, — розповідає Степан Маврешко, — до нас прийшов німець і сказав, що у нас житиме високе німецьке начальство. А в нас на подвір'ї була велика купа гною. От німець і каже, що нам, мовляв, треба до ранку цей гній прибрати; якщо не встигнемо — нас розстріляють. Мені було всього одинадцять років, а мати, Домна Іванівна, була інвалідом. То нам дозволили покликати родичів».
Узагалі-то німці забороняли зустрічатися з родичами або виходити за межі подвір'я. Малого Стьопу, приміром, били навіть за те, що він виходив із невеличкої комiрки, куди його заселили з матір'ю. «У нас на подвір'ї була кухня, і там двоє полонених влітку готували їсти, — ділиться спогадами Степан Дмитрович. — Я іноді виходив позбирати лушпайки з картоплі чи якісь кістки, аби прогодуватись. Це не подобалось німцям, і вони мене били. А рештки їжі, які я збирав, вони викидали».
Степан Дмитрович пригадує й інший епізод співжиття з нацистами: одного разу він штовхнув сина німецького поліцая у воду, за це йому погрожували розстрілом. На хлопця це не впливало: «Ми ходили з приятелями в гори, збирали там набої і клали їх на хмиз. Потім зв'язували суху траву десь на 20—30 метрів і запалювали. Аби нас ніхто не побачив, тікали через ліс і розходились по домівках. Коли набої починали вибухати, німці з криками «Партизанен! Партизанен!» бігли в гори».
Весною 1944 року, коли вояки Червоної Армії вигнали з Криму німецькі війська, «пісня і сміх», здавалося, знову оживуть у хатинках і садах селища. Проте ейфорія від перемоги була нетривалою — невдовзі з вулиць Кишлава позникали й самі люди.
«У червні 1944 року, о четвертій годині ранку нас з матір'ю-інвалідом розбудили радянські військові й наказали збиратись. На збори дали всього півгодини, — розповідає Степан Маврешко. — Потім нас садили у вагони. Там було дві полиці, але вони зробили між ними ще одну, і везли нас, як оселедці. Не пам'ятаю, скільки ми їхали, але частину вагонів відчепили від ешелону в Кiрові. Потім нас повезли у селище Муригіно, де одразу ж оселили у свинарні...»
Багато людей не витримували і гинули ще у вагонах. Найчастіше причиною смертей були стреси, епідемії або погане харчування. Із цими ж проблемами депортованим довелось зіткнутися вже на місцях спецпоселень. Як наслідок — кожен п'ятий із них (а це майже п'ятдесят тисяч осіб) загинув у перші роки перебування на чужині.
Трагічно склалася доля у сім'ї дядька Степана Маврешка (його теж звали Степаном). Під час війни він отримав травму, внаслідок якої майже втратив слух. Його направили на роботу в шахту — «катати» вагонетки. Він загинув, не почувши, як одна із них зірвалась. Молодшого сина дядька Степана зарахували до лав трудармії в Рибінську. «Там їх зовсім не годували, — пригадує Степан Дмитрович. — Вони щось знайшли (здається, борошно), розмішали з водою, наїлись і повмирали». Старший син дядька Степана, Дмитро, загинув від хвороби. «Із сім'ї дядька залишились тільки дружина та донька, — продовжує пан Маврешко. — Через горе донька невдовзі збожеволіла. І все, немає сім'ї»...
До долі сім'ї Степана Маврешка ми ще повернемось . Наразі зупинимось на причинах того, чому понад двісті п'ятдесят тисяч громадян (переважно татар) було виселено з Криму. Декотрі дослідники стверджують, що таким чином Йосип Джугашвілі мстився за співпрацю мешканців Криму з нацистами. При цьому вони посилаються на записку наркома внутрішніх справ Лаврентія Берії, адресовану Сталіну. У ній ішлося про те, що кримські татари «зрадили Батьківщині, перейшли на службу до німців і зі зброєю в руках боролись проти Червоної Армії». За цією рекомендацією Берії Сталін виселив з півострова майже усiх татар — як цiлiсній етнос. Опісля з'явилася нова доповідна Берії: «Значна частина болгарського населення активно брала участь у заготівлі хліба та продуктів харчування для німецької армії, сприяла німецьким військовим властям у виявленні та затримці військовослужбовців Червоної Армії і радянських партизанів». Після цієї рекомендації, на початку червня 1944 року (цього року мине 60 років із того дня), Сталін виселив з Криму представників інших національностей, зокрема дванадцять з половиною тисяч болгар.
Історія справді зафіксувала факти переходу мешканців Криму на бік нацистів. Але чогось надзвичайно дивного у переходах на бік противника не було. По-перше, у багатьох полках, що складалися з національних меншин, фактично не було засобів для ведення бойових дій. А якщо у когось i була вогнепальна зброя, її нерідко доводилось використовувати, як дрючок, — не вистачало набоїв. А по-друге, вчинки окремих людей не свідчать про «зрадницьку натуру» цілого етносу. Декотрі з дослідників зазначають, що доповідні записки Берії насправді були ширмою для легітимізації справжніх намірів Сталіна: «очистити» Крим від певних нацменшин.
Повертаючись до депортації, слід зауважити, що переселення, за рішеннями Верховної Ради СРСР, проводилось «назавжди, без права повернення до попередніх місць проживання». Карою за спробу втечі було двадцять років каторжних робіт.
Як ми вже згадували, після депортації Степана Маврешка з кількома родичами оселили у свинарнику. Замість ліжок була солома, яку стелили на голу підлогу. Спершу депортованих навіть не пускали напитися води, називали «людожерами» і «ворогами народу». Ці кліше закріпилися за кримчанами на весь час перебування у спецпоселеннях (і, що найприкріше, часто побутують у свідомості сучасного обивателя). Для прикладу: коли Степан закінчив сім класів, то вирішив поступати в технікум. Це обурило коменданта спецпоселення: «Ваша, ворогів народу, наука — це лом, кирка і лопата».
У 1948 році до своєї сім'ї в Муригіно повернувся й батько, Дмитро Маврешко (він не був серед спецпоселенців, бо воював у Червоній Армії: їх знімали з фронту і зазвичай відправляли на суспільно корисні роботи). Через ЦК компартії йому вдалось «вибити» спеціальний дозвіл на те, аби його сина прийняли до комсомолу. Комсомольська «кар'єра» складалася у Степана успішно. На одному з зібрань його ледь не обрали в бюро комсомольської організації — разом з однією дівчиною вони набрали однакову кількість голосів. Але, розповідає Степан Маврешко, замполіт дуже обурився: «Ви що, хочете, щоб у бюро був «ворог народу»? Чи ви хочете позбутися своїх посад?!». Таке ставлення до Маврешка було типовим для комсомольського начальства. Одного разу Степан не стерпів такого нахабства і в очі обізвав замполіта «прислужником імперіалізму», «службовим негідником» і навіть пригрозив стільцем.
Якраз у цей час помер Сталін, і ставлення до «ворогів народу» потроху почало змінюватися. Батькові Степана вдалося дістати указ про звільнення дружини та сина із спецпоселення (такі дозволи зазвичай видавались фронтовикам, якщо їм вдавалося довести непричетність до антирадянської діяльності). Вже через три роки, у п'ятдесят шостому, усіх депортованих звільнили з режиму спецпоселень. Щоправда, їм надалі заборонялося повертатись до попередніх місць проживання.
Степан Маврешко після звільнення перебрався із сім'єю в Станицю Зеленчузьку Ставропольського краю, де після повернення з фронту проживав його брат Іван. Повернувшись в Україну, Степан одружився, був обраний депутатом Токмацької міськради, вчився у Харківському юридичному інституті. Згодом він перебрався до Києва, де працював у низці урядових структур (між іншим, багато посад Степану Дмитровичу не дістались якраз через те, що він буцімто був «ворогом народу»). Після цього він став адвокатом Святошинської юрконсультації Києва, а зараз є її керівником. Степан Дмитрович виховав двох синів, має внуків. І життя начебто склалося...
Проте він, незважаючи на наруги і гітлерівської, і сталінської влади, як і десятки тисяч інших громадян у нашій країні, до цього часу не реабілітований. Зовні ця юридична прогалина виглядає приблизно так. 14 листопада 1989 року Верховна Рада СРСР прийняла декларацію, якою засудила «практику примусового переселення цілих народів як важкий злочин». Водночас у кожній з республік СРСР, яку зачепила війна, почали приймати «реабілітаційні» закони. За такий документ проголосувала і Верховна Рада СРСР. Цей закон, зокрема, передбачав повну реабілітацію депортованих. Але основні пункти акта (зокрема про матеріальні та немайнові компенсації) не поширювались на «народи, примусово виселені (кримські татари, німці, греки, болгари, поляки, вірмени та інші)». Це питання трактувалося проблемою цілого СРСР, тому реабілітацією цієї категорії мав займатися всесоюзний Кабінет Міністрів. До кінця 1991 року СРСР розпався, Кабмін ліквідувався, а проблема реабілітації депортованих з Криму (і не тільки звідси) нацменшин «зависла» на довгі тринадцять років...
Cлід зауважити, що в парламенті уже були спроби прийняти закон, який би передбачав реабілітацію депортованих. На жаль, жоден із проектів так і не набрав чинностi. Чи то бракувало часу для доопрацювання, чи то перешкоджала банальна неузгодженість. Є на заваді ще одна проблема — ідеологічна: на відміну від попередніх законопроектів, коли пропонувалось реабілітувати винятково депортантів із Криму, теперішні передбачають поновлення прав й інших категорій, вояків ОУН-УПА та людей, депортованих із Польщі. А це, зрозуміло, викликає іще більше протиріч. Приміром, оповідає голова комітету з прав людини, національної міграції та національних меншин Геннадій Удовенко, «багато комуністів казали, що краще цю проблему вирішити пізніше, після святкування шістдесятиріччя з дня перемоги, бо реабілітацією цих громадян ми нібито можемо образити багатьох ветеранів».
Окрім того, дуже тонким є питання із реалізацією законопроекту про реабілітацію депортованих. Для прикладу, репатріантам уже зараз дозволяється повертатися до місць попереднього проживання. Але на їхніх подвір'ях уже давно живуть інші люди. Законодавчо цю проблему пропонується вирішити, виплативши депортованим компенсацію за майно. Поки ця практика «заморожена», багато репатріантів змушені жити в Криму в жахливих побутових умовах, без каналізації і газу. Тому зовсім не дивною і навіть зрозумілою виглядає поведінка кримських татар, котрі час від часу перекривають дороги або вдаються до захоплення територій у Криму.
Під тиском громадськості влада таки почала виділяти кошти на облаштування репатріантів в українському суспільстві (але це не означає, що можна обійтися без відповідного закону). Однак велика частка цих грошей використовується неефективно. Раз немає фінансів, а інтелектуально-організаційний потенціал парламенту спрямований на сумнівні проекти на кшталт змін Конституції, що ж тоді робити? А особливо — тим людям, котрих з роками все менше і менше, через що потреба у такому законi взагалі може зникнути? Ну що це за, даруйте, імпотенція творців сучасної історії, у котрих, схоже, нема відчуття ані відповідальності, ані справедливості? І просто незбагненно, як вiдомим політикам (а саме нардепу-комуністу минулого скликання Павлу Бауліну) язик повертається говорити таке: «Чому ми, люди, котрі живуть на початку ХХІ століття, повинні нести моральну і, тим більше, матеріальну відповідальність за чиїсь дії? Ні я, ні ви, шановні народні депутати, нікого нікуди не депортували, не репресували. Чому ми повинні голосувати за те, щоб гроші з кишень наших знедолених платників податків, наших співвітчизників викидалися невідомо на що?» (Із стенограми парламентського засідання 1 листопада 2000 року). У цьому випадку, либонь, має рацію інший нардеп — Лесь Танюк, автор одного з «реабілітаційних» законопроектів: «Якщо держава не виплатить ці гроші (передусім тим, хто за неї страждав), то ця держава банкрут і вона має вимерти».
* * *
...Таких, як Степан Маврешко, в Україні сотні тисяч. У них по-різному склалося життя. Проте тягар, який їм доводиться нести на собі (і йдеться не лише про фінансові виплати), для всіх однаковий. І питання у них такі самі, як їх ставить Степан Маврешко: «У мене відібрали дитинство, юність. Я дев'ять з половиною років був у засланні і весь цей час чув, що я «ворог народу»! А за що?!. І зараз, виходить, теж «ворог народу». А якого? Українського, російського, болгарського?.. І йдеш, думаєш: а як жити далі? Спершу мене мучили німці, потім — прислужники Берії та Сталіна, а хто мучить зараз, я навіть не знаю...»
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
