Перший сніг: усі — на санчата!
За кількістю маєтностей Святого Миколая Івано–Франківщина не знає рівних не тільки в Україні, а й, очевидно, на всьому земному благодійному просторі. Лише в Косівському районі існує два офіційно проголошені «миколаївські» центри: один — «маєток» у вигляді дерев’яної каплички на галявині біля села Черганівка, другий — «садиба» в конторі Національного природного парку «Гуцульщина». Між челядниками обох офісів розгорілися міжусобиці за верховенство, проте реалізація грандіозних планів, зокрема створення біля Черганівки своєрідного гуцульського «Діснейленду», помпезно презентованого рік тому, відбувається повільнішими, ніж черепашині, темпами.
Та є на Прикарпатті ще третя адреса — «Містечко милосердя» Святого Миколая, розташоване на західній околиці Івано–Франківська, де без зайвого галасу й уваги мас–медіа щоденно, а не лише з наближенням 19 грудня, твориться добро під патронатом найулюбленішого малечою святого.
Ще три роки тому на цьому місці, за півкілометра від об’їзної дороги, що довкола Івано–Франківська, стояв звичайний дачний будинок, який мало чим відрізнявся від сучасної цегляної садово–городньої архітектури. На оголошення про його продаж відгукнулися служебниці Господа і Діви Марії з Матари — прикарпатської філії монашого «Згромадження Воплоченого Слова», заснованого понад два десятиліття тому в Аргентині отцем Карлосом Мігелем Буелем. Задумувалася ця чернеча спільнота як монастир закритого типу, проте розширила духовну «спеціалізацію», коли туди почали приходити бідні й голодні у пошуках хліба насущного. З часом послідовники отця Карлоса з’явилися в різних куточках планети, зокрема й в Україні.
— Коли на Прикарпатті був заснований наш монастир, — розповідає сестра Марія від Святого Духа, — ми передусім почали звертати увагу на так звані асоціальні сім’ї, де батьки пристрастилися до алкоголю чи вживання наркотиків, на одиноких матерів, що залишилися без житла і засобів до існування. Першою до нас потрапила чотирирічна дитинка, другою — хвора жінка старшого віку. Це була моя мама. З нею, на жаль, раніше не довелося жити разом. Мої дитинство і юність пройшли в Угорницькій школі–інтернаті, але від того не зачерствіла душа до рідної людини. Отже, я забрала маму з лікарні, аби хоч на старості вона відігрілася у теплі милосердя. Потім з інтернату взяли вагітну старшокласницю, яку звідти виселяли з етичних міркувань. Вона, звісно, не могла перебувати і серед молодих монахинь, але тоді ми менше всього звертали увагу на скандальність ситуації, а більше —на справу, яку треба було негайно вирішувати. Інакше б мама з немовлям опинились на вулиці, і ні в чому не винна дитинка могла повторити гірку долю своєї матері.
Через рік з’явилася ще одна неповнолітня мама. В монастирі вже перебуло дев’ятеро осіб, які до святої обителі не мали ніякого відношення. Треба було шукати для них інший дах над головою.
Викупити дачний будинок вдалося лише на кошти, надіслані з–за кордону. Умови, що супроводжували становлення «Містечка милосердя», були по–справжньому спартанські: кран, з якого можна добути питну воду, і літня кухня зі столом, де одночасно не поміщалися всі переселені з монастиря люди. Три сестри–черниці, котрі прийшли з ними, аби налагодити побут, поступившись скромними ліжками мамам з дітьми, спершу спали на підлозі. Та саме вони випромінювали оптимізм, вимолюючи у Всевишнього та Богородиці заступництво і допомогу. Радійте, казали сестри переселенцям, бо маєте оселю, ліжко, тепло і їжу. Самі ж у пошуках благодійників оббивали пороги мало не всіх івано–франківських підприємств та крамниць із проханням пожертвувати, хто що може. «Дякували навіть за коробку сірників, — зізнається настоятелька, — бо могли запалити газ і приготувати обід».
Новостворену «адміністрацію» «Місте–чка милосердя» від початку очолила сестра Марія від Святого Духа (у їхній чернечій спільноті всім жінкам після обітниці дають ім’я Богоматері, але з різними історичними та географічними «прив’язками»). Це тепер 27–річну настоятельку всі, зокрема й жінки поважного віку, називають матір’ю, а три роки тому на її тендітні плечі ліг не тільки тягар добудови нових приміщень, а й не менш копітка робота з організації доброзичливого мікроклімату в товаристві жінок, як правило, з колоритним минулим. Декому з них ще недавно доводилося відстоювати право на існування за жорсткими законами люмпенізованого середовища, тому входити у світ, побудований на повазі і взаємодопомозі, теж виявилося непростою справою.
Рішення служити Господу за трьома обітами — послух, убогість і чистота — випускниця Угорницької школи–інтернату, в миру — Оксана, прийняла в 19 років, коли вже навчалася на другому курсі педагогічного факультету Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. «Нічого особливого в тому, що я пішла в монастир, — каже вона, — немає. На кожне навернення є ласка Божа. Я не була такою набожною завжди. Обрала цей шлях після тривалих міркувань над тим, для кого і для чого житиму далі, що визначатиме сенс мого перебування у цьому світі».
І хоча сестрі Марії від Святого Духа не судилося мати власних нащадків, вона, завдяки більшій, ніж у простих мирян, наближеності до Небесної заступниці, реалізує потенціал материнства на вищому духовному рівні, вділяючи часточку себе кожній дитинці, яка перебуває в містечку під її опікою. Саме тут знайшли домашній затишок 21 маленький громадянин віком від шести місяців до 17 років, семеро з них ростуть без мам. Щоправда, мами є, але з притупленим біологічним інстинктом. Та сестри–служебниці, вкладаючи в юні душі паростки християнського милосердя, виховують малюків так, аби вони колись не залишили без догляду своїх безпутних мам. Якщо вони тривалий час не навідуються в містечко, черниці беруть дітей і їдуть провідувати матерів, у яких після таких щемливих відвідин інколи настає помітне просвітління розуму...
Не варто, мабуть, запитувати, яке в Містечку милосердя найулюбленіше свято, — звичайно ж, день Святого Миколая, покровителя цієї обителі. Тутешні дітки, як і в багатьох українських родинах, добре обізнані з правилами поведінки за кілька днів до 19 грудня, тому «рівень чемності» в цей період зростає до найвищих показників. Технологічно виконання бажань не складне: хлопчики і дівчатка заздалегідь пишуть листи з особистими проханнями до бородатого чарівника і вкидають у спеціальну скриньку. Як послання потрапляють до Миколая, малюки достеменно не знають. Та й навіщо, головне, що вранці 19 грудня під подушкою або біля неї обов’язково лежатиме замовлений подарунок.
Але феєричне дійство починається ще напередодні службою Божою, концертом маленьких виконавців і святковою вечерею. Наступного ж дня — це вже також стало традицією — двері трапезного залу не зачинятимуться від численних гостей, котрі нестимуть солодощі, іграшки та одяг. В іпостасі цілорічного Миколая може почуватися народний депутат–«нашоукраїнець» Микола Круць, почесний президент Івано–Франківського цементно–шиферного комбінату — підприємства, яке регулярно забезпечує підопічних сестри Марії від Святого Духа молочними продуктами власного підсобного виробництва. У червні цього року дорогу сюди знайшов і нинішній лідер «Нашої України» В’ячеслав Кириленко. Він подарував мешканцям «Містечка милосердя» бібліотечку дитячої літератури і конверт з асигнаціями. Суму не оголошували, бо це — правило справжніх благодійників.
Різдвяні свята, що починаються зі Святвечора, для багатьох українців — не тільки одухотворена трапеза з дідухом, кутею та колядками, а й добра нагода згадати про давні сакральні обереги, котрі ще з дохристиянських часів були неодмінним атрибутом у кожній українській оселі. З–поміж них — лялька–мотанка, яку вважали одним із найдієвіших «запобіжників» зла. >>
«УМ» вирішила познайомитись із «живим» талісманом нового року і відвідала Київський іподром. Захоплююче було спостерігати за звичайним, буденним життям коней, за тим, як вони уживаються з іншими тваринами зі східного календаря, адже у конюшнях також мешкають собаки, кішки і навіть, як пізніше виявилось, поросята. >>
Уже традиційно наприкінці грудня Національний палац мистецтв «Україна» запрошує своїх найвибагливіших критиків — дітей з усіх куточків країни — на Головну новорічну ялинку. Цього року першими глядачами сучасного театралізованого музичного дійства у 3–D форматі стали більше 3500 малюків із дитячих будинків та інтернатів Києва та Київської області. >>
Окрім Головної ялинки в Палаці «Україна», у Києві на святкування Нового року і Різдва дітей запрошують в Український дім, Жовтневий палац, Музей Ханенків і «Мамаєву слободу». Кожен із закладів зі шкіри пнеться, щоб зачарувати своїми дійствами якомога більше дітлахів із батьками. >>
На голові — гетьманська шапка з пір’ям заморських птахів, у руках — ліра. Таким наші прадіди уявляли Миколая, і саме такий святий, втілення древніх українських традицій, відтепер живе в козацькому селищі «Мамаєва Слобода». Сьогодні він складає серйозну конкуренцію американському Санта Клаусу та російському Дєду Морозу — дітлахи від нього в захваті. Ще б пак! Незвичайний Микола одягнений у священичі ризи та у підбитий бобровим хутром шляхетський кунтуш (верхній одяг козаків та шляхти. — Авт.). Він не махає крючкуватою палицею, йдучи по лісу, а сидить у традиційній, оздобленій рушниками, наддніпрянській хаті, виконує на старосвітській лірі канти XVII століття і чекає на чемних дітей. >>
Такої помпезної та заполітизованої підготовки до святкування 9 Травня українці давно не бачили. А підхід до наведення марафету з нагоди 65–ї річниці Перемоги в столиці подекуди взагалі шокує: центральні вулиці Києва чи не вперше за роки незалежної України завішені радянськими прапорами, серпами та молотами. >>
