Малюнок Володимира СОЛОНЬКА.
Володимир Сацюк — звичайний киянин. Свого часу він разом із дружиною та двома синами по вулиці Саксаганського, 42, придбав одну з комунальних квартир. Точніше — лише дві кімнати в ній. Третя кімната «комуналки» належала одинокій літній людині на прізвище Євдокименко.
«Через деякий час я перестав зустрічати свого сусіда, — пригадує пан Сацюк. — Був чоловік і десь пропав. Звернувся до ЖЕКу — марно. Спробував самотужки шукати літню людину: подався до Голосіївського РАГСу. Марно. Пішов до моргу і з’ясував, що старий уже давно переселився в кращий зі світів. Відповідну довідку приніс до ЖЕКу, додав заяву з проханням приєднати вільну кімнату до двох попередніх. Тобто планував зробити для сім’ї повноцінну трикімнатну квартиру».
Володимир Андрійович діяв цілком законно. Насамперед, посилаючись на постанову виконкому Київської міськради (№234 від 30.04.91), в одному з пунктів якої зазначається: «...на квартирний облік беруться громадяни, які потребують поліпшення житлових умов, постійно проживають та прописані в м. Києвi не менш як п’ять років». Його підсилює п. 7 постанови: «Дозволити виконкомам районних Рад... зараховувати на квартирний облік громадян, які проживають не менш як п’ять років у комунальних квартирах, незалежно від розміру житлової площі, яку вони займають». Здавалося б, нема нічого простішого, аби ощасливити ще одну українську сім’ю повнокровним житлом (загальний розмір трьох кімнат становить 72 метри) й ліквідувати ще одну «комуналку» столиці — спадщину сталінських часів. Але то були б уже не ми.
«З відповідною заявою звернувся на ім’я голови Голосіївської райдержадміністрації, — каже Володимир Сацюк. — Мені відповіли: «Не можемо приєднати кімнату, позаяк у ній мешкає Євдокименко». Пишу повторно: Євдокименко помер. Є документи, що засвідчують його смерть. У відповідь отримав інше формулювання: «Ваша житлова площа більша на 4 метри квадратні, ніж це в Києві дозволено. Тому кімната (найбільша — 28,4 м2) надається іншій людині».
Нею виявився... севастопольський майор міліції Сергій Новиков. Як свідчить довідка, більш як десять років, не покладаючи рук, майор Новіков трудився на посаді заступника начальника РВ, начальника міліції громадської безпеки Нахімовського РВ УМВС України в м.Севатосполi. І досяг–таки, треба розуміти, досі не чуваних результатів. Бо ж просто так до столиці не переводять. Без досвіду боротьби цього міліціонера з сучасною оргзлочинністю Києву, а точніше найпрестижнішому Голосіївському району, точно не впоратися. Такі хлопці тут на вагу золота. Отож 24 листопада 2004 року наказом тодішнього скандально відомого керівника столичної міліції генерала Міленіна особою майора Сергія Новикова було посилено Голосіївський РВВС — призначено на посаду начальника відділу охорони громадського порядку райуправління міліції.
А ще бравий міліціонер отримав ордер на кімнату, в якій відмовили пану Сацюку та його сім’ї. Не мешкати ж учорашньому севастопольцю на столичному вокзалі? Дарма, що порушили чинне законодавство. За ним, між іншим, на квартирний облік беруть громадян, які проживають у службових приміщеннях, наданих у зв’язку з характером їхніх трудових відносин, не менше п’яти років і незалежно від розміру приміщення. Тобто доблесному майорові мали надати службове помешкання. Протягом п’яти років він мусив би доводити свою професійну придатність у Голосіївському районі столиці, а вже потім отримав би право стати на квартирний облік.
У принципі, за такою схемою спочатку все й робилося. 1 грудня 2004 року Сергію Миколайовичу надали службову кімнату на вулицi Ломоносова, 28/41. 1 лютого 2005 року за цією ж адресою була зареєстрована Ком Любов Костянтинівна — мама майора. Вдвох їм було тіснувато, тож 2 вересня 2005 року з ордером на руках на двох персон правоохоронець переїхав у комуналку, розташовану на вул. Саксаганського, 42. Натомість ще 11 березня 2005 року в стінах Голосіївської РДА народилося розпорядження №232 «Про затвердження та перезатвердження на квартирний облік громадян», згідно з яким до облікової справи (№22256) Новикова Сергія Миколайовича приєднана Ком Любов Костянтинівна — його мати. Обоє, виявляється, першочергово потребують... додаткового житла у столичному граді Кия.
У принципі — нічого дивного. Простежується цілком закономірне бажання: безплатно отримати хороше житло, на шляху до якого «прихопити» пару–трійку квартир, кімнат тощо. У сучасній українській дійсності вони не завадять. Це, між іншим, яскраво доводить севастопольське життя колишнього майора, а нині підполковника Новикова, який працює вже в МВС.
У Севастополі Сергій Новиков мешкав із дружиною в будинку, що на вулиці Горпищенка. Проте подружнє життя не склалося. Розлучилися. Правоохоронець подався у гуртожиток на вулицю Робочу. За цією адресою мешкав із 24 травня 2002 року по 18 лютого 2003 року. «Згідно з довідкою (№2–533), яку ми отримали 10 травня 2007 року із Севастополя, завізованою полковником міліції Петрушком, 24 січня 2003 року Сергій Новиков отримав однокімнатну службову квартиру на проспекті Генерала Острякова, 54, — розповідає Володимир Сацюк. — А вже 23 вересня її успішно приватизував».
Цей цікавий факт доводить і довідка–відповідь із Бюро технічної інвентаризації та державної реєстрації об’єктів нерухомого майна Севастополя, завірена підписом директорки Н. Іванової та круглою печаткою. Більше того, борець із правопорушниками пан Новиков є ще й першим співвласником квартири №24, що на вул. Богданова, 10, володіє також четвертою частиною квартири №26 на вул. Маринеску, 7. А любляча матуся міліціонера Любов Костянтинівна у своєму розпорядженні має будівлю на вулиці Торговельній, 4, а також третю частину квартири №33 на вул. Генерала Хрюкіна, 20.
«Схоже, лише в нашій країні людей із такими нерухомими статками безкарно ставлять на квартирні обліки, у першу чергу забезпечують житлом тощо. На жаль, цій потворній корупції успішно сприяють як деякі правоохоронці, так і суди, — зауважує пан Сацюк. — Людині в мантії, що творить судочинство в Голосіївському районі, представили повну картину діяльності «чорного брокера» у міліцейському мундирі. Проте вердикт виявився на користь Новикова. Не знайшли підтримки і в Апеляційному суді столиці. Звертався я й до колег Сергія Миколайовича, у так званий відділ внутрішнього розслідування. На жаль, марно. У його діях складу злочину не знайшли: існує таке поняття, як «кругова порука».
До речі, у серпні цього року пана Новикова призначено начальником так званого «етнічного» відділу Департаменту карного розшуку МВС. Можна лише поспівчувати злодіям усіх мастей: тепер із ними «спілкується» той, хто, м’яко кажучи, не надто шанує вітчизняні закони й загальноприйняту людську мораль. Керівник практично не володіє українською мовою. Дарма, що знаходиться на державній службі й носить погони вітчизняного міліціонера.
Перебуваючи на квартирному обліку, правоохоронець із мамою очікують ще на одну квартиру. Проте дорогоцінного часу даремно не гають. Хвацький підполковник із МВС, подейкують, готує до «переселення» з Дніпропетровська в Київ, на вулицю Саксаганського, 42, ще й улюбленого тестя — батька своєї колишньої дружини. Натомість киянин Володимир Сацюк уже не вірить у справедливість вітчизняної Феміди та законослухняність правоохоронців. І збирається по захист своїх прав до Європейського суду.
Через тиждень після свого призначення на посаду Генерального прокурора Юрій Луценко відвідав камеру №158 у Лук’янівському СІЗО (площею у дев’ять метрів квадратних), в якій він «відсидів» майже півтора року в часи режиму Януковича. >>
Чотири роки тому 18-річний Артур Самарін виїхав з України до Америки за програмою «Робота та подорож». У рідний Херсон хлопець повертатися не планував, тому склав свій хитромудрий план втілення в життя своєї «американської мрії». >>
Законопроект «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо забезпечення засудженим за особливо тяжкі злочини права на правосудний вирок» уже давно готовий до другого читання у сесійній залі Верховної Ради України. Але вже кілька місяців у народних обранців руки не доходять до того, щоб поставити його на вирішальне голосування. Незважаючи на те, що Європейський суд з прав людини послідовно виносить рішення не на користь держави Україна, за які, до того ж, розплачуються не судді, а ми, платники податків. >>
Суддя Ірина Курбатова більше двох годин читала текст вироку активісту Юрію Павленку (на прізвисько «Хорт»). У результаті, за «організацію та участь у масових заворушеннях під Вінницькою ОДА 6 грудня 2014 року» майданівець Павленко отримав чотири роки й шість місяців позбавлення волі. Він також має компенсувати судові витрати — 10 тис. грн. >>
