Гійом ЛеКентрек: У наших школах немає поняття патріотизму

Минулого року колишній гуманітарний віце–прем’єр «регіонал» Дмитро Табачник виступив з ініціативою в українських та російських підручниках історії «викласти деякі питання більш компромісно», що де–факто означало укладення спільного підручника. Проти цього виступила переважна більшість українських істориків, оскільки, зважаючи на джерело ініціативи, одразу стало зрозуміло, хто піде на компроміс і яких питань нашої історії він стосуватиметься. Тим часом французи і німці, взаємини яких упродовж віків були напруженими, а часом просто ворожими, написали спільний підручник ще 2003 року. Воно й не дивно, адже насправді історія одна і спільний погяд на неї цілком реальний для людей, котрі намагаються встановити істину, а не вкотре переписати її на чиюсь користь. Гійом ЛеКентрек, який очолював французьку групу вчених у спільній комісії, що укладала франко–німецький підручник, розповідає про «примирення історій», метод викладання в європейських школах та роль історичного знання у французькому й німецькому суспільствах.

— Пане ЛеКентрек, як власне постала потреба спільного франко–німецького підручника?

— Ідея підручника народилася у 2003 році, під час саміту французько–німецької дружби. Серед іншого, було скликано французько–німецький молодіжний парламент, і першою його вимогою стало саме укладення спільного підручника історії. І що дуже важливо, політичне керівництво обох країн, тодішні президент Жак Ширак та канцлер Герхард Шрьодер відгукнулися схвально на цю пропозицію. Без цього нічого не було б зроблено, бо до тих пір про спільний підручник лише точилися розмови. Відтак було створено комісію з десяти німецьких і десяти французьких викладачів історії, які разом узгодили освітні програми двох країн і створили спільну програму, що було нелегко. Ми уклали перший том підручника: від 1945 року до сьогодення. Зараз працюємо іще над двома, що охоплять решту нашої спільної історії.

— Які суперечності виникали між французькими й німецькими істориками протягом роботи над підручником? На які події новітньої історії погляди розходяться?

— Особливих суперечок не виникало, тому що французькі й німецькі історики вже понад п’ятдесят років зустрічаються і обговорюють важкі суперечливі питання нашої історії, й у більшості з них ми дійшли спільного погляду: на 80—85 відсотків подій у нас вже є спільна думка. Залишається 10—15 відсотків сюжетів, на які наші погляди розбігаються.

— Які саме?

— Це точно не Друга світова війна. У нас немає жодних питань щодо засудження фашизму, наприклад. Однак на Першу світову погляди трохи не збігаються: французи схильні вважати німців відповідальними за її початок і злочини, які тоді були, зокрема використання газу іприт на полі бою. Інший приклад — роль США у світі після Другої світової. Французи більші антиамериканісти, в той час як німці ставляться до США прихильніше. Деякі фрази доводилося переписувати, бо німці казали: «Ні, це речення занадто антиамериканське». Що важливо: там де ми не знайшли спільної мови, ми подаємо табличку паралельно з французьким та німецьким поглядом.

— В Україні Міністерство освіти рекомендує ті чи інші підручники для шкіл, так що практично вони стають обов’язковими. Чи так само є у Франції та Німеччині, чи є ваш підручник обов’язковим для використання у школах?

— Ні. У нас є програма, а викладач має слідувати цій програмі і сам обирає підручники на її виконання. Немає ніякого контролю над тим, які підручники він використовує. У Франції є сім видавців підручників, а вчителі на спеціальних зібраннях обирають собі кращі видання. У Німеччині в основному така сама система.

— Хто навчається за цим підручником?

— Він призначений для всіх учнів останнього класу ліцеїв, які мають вивчати цей період історії. У Франції ліцеєм називають три кінцеві класи загальноосвітньої школи.

— А в чому особливості й відмінності шкільної історії у Франції та Німеччині?

— З цим якраз і були найбільші труднощі, бо традиції викладання відрізняються кардинально. Французи і німці розповідають ту саму історію, але в інший спосіб. У нас, у Франції, є викладач і підручник: викладач має передати свої знання, тому він розповідає, а учень переважно пише, і майже ніколи нічого не говорить. А у Німеччині покладаються на самих учнів, які мусять прочитати підручник, а на уроках висловлюють свою думку, грають у рольові ігри, дискутують. Відтак французькі учні мають більш структуровані знання, можуть написати гарну роботу, але їм важко висловлюватися, тоді як німецькі добре висловлюються, вони відкриті і здатні робити висновки, але такої ясності думки немає, висловлювання нечіткі, а письмову роботу їм написати дуже важко. Зате вони вміють відповідати на складні запитання, зокрема й моральні, наприклад: «Уявіть себе на місці німецького офіцера в Україні у 1942 році, ви віддали певний наказ. Як ви діяли б? Як би почувалися?»

— Ваш курс — окрема дисципліна «Французько–німецька історія» чи частина загального курсу?

— Дуже українське питання (сміється). Насправді, на відміну від України, де є «Історія України» та «Всесвітня історія», у Франції та Німеччині є лише одна дисципліна — «Історія». Безумовно, про Францію розповідається, але в рамках загальної історії. У французькій програмі історія Франції займає близько 30%, у німецькій історія Німеччини — приблизно 50%. До слова, у школах Великобританії викладається на 100% вітчизняна історія, іншою вони просто не цікавляться.

— Чи не замало 30% як для історії власної країни?

— Цього достатньо.

— В Україні шкільна історія вчить патріотизму. З огляду на щойно сказане вами, яка мета викладання історії у школах Франції та Німеччини? Чи у вас не виховують патріотизм?

— Ні у Франції, ні у Німеччині цього немає. У наших школах немає такого поняття, як патріотизм, тому що це була б пропаганда. Такий підхід до підручників у нас був у ХІХ столітті за ІІІ Республіки, як вважається — час формування французької політичної нації. Мета курсу історії зараз — принести учням загальну культуру і знання про Францію зокрема, навчити критичного підходу до історії і сформувати доброго громадянина, проте останнє стосується більше не патріотизму, а якраз критичного підходу в усьому. Наші викладачі дуже сторожко ставляться до вказівок згори. Кілька років тому депутати прийняли рішення, згідно з яким у курсі історії треба було обов’язково вказувати позитивні наслідки французької колонізації. Одразу ж усі історики і правих, і лівих поглядів вийшли на вулицю вимагати скасувати це рішення. І протестували вони не так проти самого питання позитиву колонізації, як проти втручання політиків в історію.