Величний храм святого архістратига Михаїла став справжньою перлиною Черкас. (Фото автора.)
Ця страшна сторінка в історії Черкащини донедавна була «білою плямою». Та завдяки архієпископу Черкаському і Канівському Софронію, який першим ініціював дослідження архівних документів про червоний терор проти священнослужителів у центрі України, люди дізналися правду. Вдалося опрацювати понад 800 «справ» на служителів церкви. 144 мученики, невинно убієнні горезвісними «трійками», церква прирахувала до лика святих. А черкаські художники на пам’ять про них написали ікону, де над ликами священиків — зруйнований храм, скинутий дзвін, тюремна вишка і сухе дерево, як символ знищеної віри.
«До революції на Черкащині нараховувалося 800 населених пунктів, і в кожному був свій храм, свій священик, а у великих селах — навіть по два батюшки та ще диякон. І всіх їх енкаведисти замордували: в червні 1938 року в нашій області розстріляли останнього священика. Після цього тут не залишилося жодного вцілілого храму, жодного незруйнованого монастиря, жодного живого священика. Так «попрацювали» ті, хто до сьогодні відзначає день революції», — розповідає «Україні молодій» архієпископ Черкаський і Канівський Софроній.
Він зізнається, що читати архівні документи було неймовірно душевно тяжко. Один із служителів церкви, який досліджував криваву історію знищення черкаських священиків, навіть звернувся до владики Софронія і попросив звільнити його від архівної роботи, бо «жахи репресій не давали йому спокою ні вдень, ні вночі». Тоді до цієї тяжкої праці взялися ще двоє священиків. У архівах вони трудилися з 1993 по 2001 рік. Після цього Черкаська єпархія Української православної церкви видала книгу «Святі новомученики і сповідники черкаські: життя, подвиги, страждання», віддавши таким чином данину пам’яті безвинно розстріляним черкаським священикам. У цьому виданні — розповідь про життя та жахливу смерть 104 мучеників. Уже після виходу книги у світ в архівах було знайдено свідчення ще про 40 закатованих священиків. Про цих новомучеників Черкаська єпархія тепер готує доповнення до книги.
Владика Софроній говорить, що в Черкаському архіві вдалося знайти свідчення не тільки про розстріли православних священиків та монахів, були там справи і про знищення представників автокефальної церкви, обновленців, старообрядців. Тож у планах архієпископа Черкаського і Канівського видрукувати додаток до книги про святих новомучеників, в якому міститиметься розповідь про трагічні долі ще й цих людей.
Знищення носіїв християнського вчення на батьківщині Богдана Хмельницького і Тараса Шевченка в 1937—38 роках набуло шалених масштабів. Не діяли церкви в Черкасах, Шполі, Умані, Чигирині, Каневі, Золотоноші. І яким же сміливим на ту пору виглядає вчинок отця з села Лукашівка на Золотонощині: 2 травня 1937 року там на всю околицю задзвонили дзвони. Так 42–річний ієрей Михаїл Нечаїв, настоятель тамтешнього храму архістратига Божого Михаїла, проводив Великодню службу. То була його остання Пасха, оскільки отця після цього звинуватили в тому, що він зірвав заплановану на травневі свята «боротьбу» із шкідниками буряків. За це його й заарештували. Вдома у священика залишилася паніматка Ірина і четверо малих дітей, найменшому з яких не виповнилося ще й місяця. На всі свої звернення до «органів» з проханням повідомити про долю чоловіка паніматка одержувала відповідь, що отця Михаїла «засуджено до 10 років покарання в таборах Крайньої Півночі, без права на листування». І лише після Другої світової війни донька репресованого одержала повідомлення, що батько помер в сталінських таборах в 1943 році. Хоча насправді, як свідчить архівна справа, його стратили на Черкащині ще 15 вересня 1937 року.
Більшовицький терор знищував і родини черкаських священиків. Прикладом цього жахіття є трагедія черкаської родини Волошкевичів — отця Михаїла, його доньки Людмили, її чоловіка Зиновія, їхньої доньки Ірини. Михаїл Волошкевич народився 1859 року в родині священика, закінчив Київську семінарію, протягом 17 років вірою і правдою служив у Різдвяно–Богородичному храмі села Межиричі Черкаського повіту. Останнім місцем його служби стала в Черкасах церква Успіння Божої Матері (на її місці нині зведено величний храм на честь небесного покровителя святого архістратига Михаїла). Волошкевич був людиною освіченою, мав бездоганну репутацію. В 1905 році отець Михаїл втратив свого сина — студента Київської семінарії, який втопився у Дніпрі, наступною втратою стала смерть дружини. До душевних переживань отця Михаїла додалися знущання черкаських енкаведистів: арешт зятя і доньки. 10–річну внучку віддали в дитячий будинок. Самого священика, якому було майже 80 років, арештували 23 грудня 1937 року, як було зазначено в пред’явленому звинуваченні, за те що «бродячий поп проводит антисоветскую агитацию с целью срыва мероприятий партии и правительства». Вже через п’ять днів Волошкевича засудили до страти, а через три тижні розстріляли. Згодом розстріляли і зятя священика, а його доньку вислали до Казахстану.
Серед страчених черкаських священнослужителів — двадцять мучеників із Черкас, десять — вихідці з Канівщини, вісімнадцять уманчан.
Серед священнослужителів, які потрапили на черкаську Голгофу, були не тільки черкащани. В числі розстріляних чимало й колишніх послушників Києво–Печерської лаври. Оскільки більшовицька влада офіційно закрила монастир, тамтешніх ченців «попросили» забиратися геть з Києва, приміром, до Черкас, Умані, Звенигородки. Саме в цих містах була солідна база НКВС і в’язниці.
У Черкаси, серед інших, потрапив отець Інокентій Логвинов. Він поселився по вулиці Стрілецький спуск, 18, де вже жив колишній монах із Лаври Касиян Кузик. Звідси Логвинова й заарештували, бо «монах систематически проводил атисоветскую агитацию, агитировал выбирать в Советы своих людей». Річ у тім, що 18 грудня 1937 року були вибори, а Інокентій Логвинов нагадував черкащанкам про Бога й казав їм: «Моліться! Церкви закриті. Праця в колгоспах — нова панщина. Вибори — це лише імітація волі, все зарані вирішено. Якщо йдете на вибори, обирайте людей віруючих, яким ви довіряєте». На Черкащині до кінця грудня було заарештовано 57 священнослужителів із 104 нині канонізованих новомучеників. Інокентія Логвинова взяли 25 грудня, і через три дні окрема трійка Київського ОУ НКВС засудила до розстрілу. Отця Інокентія розстріляли під час масової страти в ніч з 14 на 15 січня 1938 року. В ту ж ніч енкаведисти позбавили життя і його товариша — ієромонаха Касияна Кузика.
Загалом на Черкащині було страчено двадцять трьох ченців. Не лише з Києво–Печерської лаври, а й зі Свято–Михайлівського київського монастиря, Гранівського, Шаргородського монастирів, що на Вінниччині, Свято–Успенського одеського, Свято–Вознесенського мошногірського, Свято–Миколаївського на Чигиринщині, Свято–Онуфріївського жаботинського і, що неймовірно, Свято–Троїцького монастиря у Владикавказі.
За словами архієпископа Черкаського і Канівського Софронія, Черкаси стали єдиним обласним центром в усьому колишньому СРСР, де «совєти» не залишили жодного храму. До революції на 30 тисяч населення тут було 20 церков. З них уціліла тільки трапезна однієї з церков. Нині майже в центрі міста, у Першотравневому парку, де до революції було кладовище, а опісля — танцмайданчик на кістках, збудувано величний храм святого архістратига Михаїла. Біля входу до храму зведено ще й капличку на пам’ять про закатованих священиків. Біля каплички встановлено пам’ятник святому отцю.
«Священик вийшов із храму, в розпачі взявся рукою за розбитий дзвін. Усе скінчилося, він останній залишився...» — говорить архієпископ Черкаський і Канівський Софроній. Це за його ініціативою та проектом зведено і саму капличку, і величний храм. Нині владика Софроній опікується будівництвом найвищої в Україні дзвіниці, фундамент якої закладено тут же, у Соборному сквері. Висота цієї споруди сягатиме 131 метра. Дзвіниця храму святого архістратига Михаїла матиме форму голуба. У самій дзвіниці будуть зал для духовної та церковної музики, церковна бібліотека, єпархіальне управління, гостьові номери. А ще тут розміститься гуртожиток: архієпископ Черкаський і Канівський Софроній планує відкрити при храмі школу для сиріт. На дзвіниці розміститься оглядовий майданчик, з нього буде видно Черкаси і далеку околицю.
За даними урядової комісії з питань реабілітації жертв політичних репресій, у 1937 році було заарештовано майже 137 тисяч православних священнослужителів, із них понад 85 тисяч було ростріляно. Наступного року заарештовано майже 29 тисяч, з яких понад 21 тисяча страчена. У 1939 році заарештовано 1500 осіб, позбавлено життя — майже 1000. У 1940 році тільки на Західній Україні та в Білорусії заарештували 5100 священиків.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
