«Що за день сьогодні — дають і дають... Оце б кожен день так»

На прикладі будівлі Театру імені Марії Заньковецької добре ілюструвати відомий вислів «Головне те, що всередині». Оскільки фасад цього приміщення, яке не ремонтувалося вже дуже й дуже багато років, сьогодні виглядає настільки непрезентабельно, що може слугувати декораціями для якогось фільму жахів: вицвіла фарба, облуплена штукатурка... А зайшовши всередину, переглянувши афішу, фото акторів у фойє, розумієш, що насправді це потужна мистецька субстанція, яка збагатила і продовжує збагачувати світ талановитими акторами, резонансними виставами, визначальними для історії українського театру ідеями. На урочистій академії з нагоди 90–річного ювілею Театру імені Заньковецької ці дві теми — фінансова убогість та мистецька цінність — були визначальними в промовах усіх, хто піднімався на сцену з квітами та вітальними адресами.

Що в чиновника на язиці — у Тягнибока за пазухою

Перші особи держави — Президент Віктор Ющенко, в. о. Прем’єр–міністра Віктор Янукович, лідерка БЮТ Юлія Тимошенко — на урочистості до заньківчан не приїхали, але передали до Львова розкішні кошики з квітами та надіслали вітальні телеграми. Президент України делегував ще й свого представника Олександра Биструшкіна, який зачитав наказ про присвоєння звань акторам та працівникам Театру імені Заньковецької. Так народним артистом став Степан Глова, заслуженими — Наталя Лань, Андрій Вакула, Орест Гард, звання заслуженого працівника культури присвоєно заступнику директора Григорію Козаку. Це оголошення зустрічали аплодисментами як у залі, так і на сцені, на якій розмістилися чи не всі актори–«заньківчани». У першому ряду — старійшини театру та керівництво: художній керівник Федір Стригун та директор Андрій Мацяк.

Інші делегати від влади — з Мінкультури, міської адміністрації, депутати різних рівнів — також прийшли не з порожніми руками. Найцінніший подарунок презентувало місто — дві трикімнатні квартири, з прізвищами господарів яких має визначитися сам театр. (З поясненням «на свій розсуд» отримали «заньківчани» і дві путівки до Парижа). Заступник міністра культури і туризму Ольга Бенч зачитала наказ про нагородження урядовими грамотами Катерини Хом’як, Олександра Гринька, Алли Бабенко, Федора Стригуна, Андрія Мацяка, Мирослави Оверчук та інших «заньківчан».

І хоча чемна людина прекрасно розуміє, що головне не подарунки, а увага, дозволю собі зауважити, що презенти до ювілею оригінальністю не визначалися — картини, книги, ікони, вази, які Федір Стригун невтомно носив на спеціальний столик. До слова, того вечора театр обновив власну базу оргтехніки, отримавши з рук шанувальників відеокамеру, телевізор на рідких кристалах і навіть ноутбук, який ректор Національного університету імені Франка Іван Вакарчук презентував зі словами: «Я не знаю, для чого художньому керівникові театру комп’ютер, але ми даруємо саме його і що з ним робитиме Федір Миколайович — нехай залишиться таїною». Пан Стригун так розчулився подарункам, що навіть пригадав одного з героїв п’єси Карпенка–Карого «Хазяїн», який казав: «Що за день сьогодні — дають і дають... Оце б кожен день так».

Щирим вітанням, що лунали зі сцени, як і подарункам, не вистачало креативу. Серед дуже схожих між собою промов вирізнявся виступ лідера політичного об’єднання «Свобода» Олега Тягнибока. Він розповів, що коли служив у армії, то за пазухою носив не фотку коханої дівчини, як його товариші по службі, а знімок панорами Львова, де був зображений також і театрі імені Заньковецької. Зворушливо...

Одкровення від Ступки

Українська драма на ювілеї у Львові мала численне представництво, яке очолював худрук «франківців» та екс–«заньківчанин» Богдан Ступка. На урочистому вечорі Богдан Сильвестрович спершу натхненно аплодував ювілярам, потім почав сумувати, а далі дрібними перебіжками — до речі, якраз коли виносили букет від Юлії Володимирівни у формі червоного серця на білому тлі — залишив залу. Щоб потім через деякий час з’явитися вже на сцені у всій красі. Історію театру в цифрах і датах Ступка залишив театрознавцям, а сам заходився розповідати історію «заньківчан» у деталях, одним із творцем якої був і він сам. Богдан Сильвестрович згадав, як одного разу вони грали «Украдене щастя» у костьолі, аж раптом розірвалося намисто, і коралі почали падати на підлогу, а по всьому храму йшла луна від цих звуків. «Я збирав ці намистини, віддавав Анні, яку грала Таїсія Литвиненко, і зізнавався їй у коханні». Ступка таких історій пригадав кілька, а міг розповісти ще більше. Не втримався, щоб не зіронізувати: «Хочу подякувати владі, що так багато дала грамот». І, подарувавши частинку Києва у вигляді картини, запросив на сцену акторів–«франківців». Чесно кажучи, команда жартівників на чолі з Лесем Задніпровським цього разу продемонструвала не найкращу творчу форму, подеколи навіть опускаючись до банальної чорнухи. Так, на жарт про мера Києва «Черновецький киян імєєт не по–дєтські» зала, швидше для годиться, відреагувала аплодисментами. Але ж були жарти, які хотілося зустрічати опущеним донизу великим пальцем та вигуками «Фу!». Свобода творчості — це, звичайно, річ прекрасна, але ж не варто забувати про те, що для вульгарних жартів існують більш доречні, ніж Театр Заньковецької, місця. «Родзинкою» виступу франківців став Тарас Жирко, який вийшов на сцену з табличкою «зрадник» (кілька років тому цей актор змінив львівську трупу на київську, — Авт.). «Бач, яка проза, він ще гірше Мороза», — кпинили його теперішні колеги по сцені. Хоча в подібному можна було б звинуватити ще кілька акторів Театру імені Франка... А от у чому франківці були праві на сто відсотків, так це у твердженні «Якщо Львів гуляє — чує аж Донбас».