Для Сашi Ковриги Джонiк — найкращий друг. (Фото Євгена КОЛЕСНИКА.)
Чи це чувана річ, щоб на верхового коня — двометрову «махіну» з копитами і норовливим характером — саджати паралізовану дитину? А раптом він сахнеться, чи маля злякається на смерть? Проте це — не вигадка, а реальність. Неходячих дітей верхи на баских конях, ці дружні пари, схожі на міфічних кентаврів, напівлюдей-напівконей, ви можете щодня побачити у клубі, який знайшов притулок в одному з павільйонів виставкового комплексу «Експоцентр України». Олена Петрусевич, директор Центру реабілітації дітей-інвалідів за допомогою іпотерапії (їзди на конях), уже десять років привчає столичних і регіональних лікарів виписувати малюкам із церебральним паралічем направлення саме на кінний курс лікування.
Олена Петрусевич не обіцяє, що після сеансу верхової їзди паралізовані діти підуть своїми ногами. Більше того, вона точно знає, що більшість із них ніколи не ходитиме. Але стан хворих набагато покращується від спілкування із благородними чотириногими. «Для цих дітей найбільша мрія — пересуватись самостійно, мати ноги. Кінь стає їхніми ногами, їхнім продовженням. У цю мить дитина відчуває, що вона не інвалід, а спортсмен. І це змінює її», — розказує Олена Вадимівна.
За час існування через столичний центр пройшло близько тисячі дітей. Іпотерапевти пам'ятають випадок, коли дитина, яка три роки поспіль страждала від безсоння, після кількох сеансів почала спокійно спати. Радості матері не було меж. Інший малюк так набрався сили, що зміг взяти в руку ложку, про що раніше батьки й не мріяли. Та й взагалі щотижнева поїздка «до коней» стає потужним емоційним зарядом для дитини-інваліда, яка в житті не бачить нічого, крім стін рідного дому та кабінетів численних поліклінік.
Про цілющу силу коней люди знають давно, ще від часів Гіппократа та Олександра Македонського. Всім конярям достеменно відомо, що їхні підопічні можуть лікувати. Чому коні, а не, скажімо, корови, які, коли живуть не в закритому просторі, теж добре стрибають, мають купу енергії? Бо тільки кінь має потрібну енергетику, кажуть фахівці. І то не робочий, а чистокровний спортивний. Тому що робочий кінь споконвіку привчений не віддавати силу, а економити її. Тягнучи плуг, він береже енергію, це важливо для нього. Спортивний кінь — має показати себе, «викластися» за п'ять хвилин виступу.
Далеко не кожен кінь може бути енергетичним донором, здатним поділитися своєю енергією з людиною, яка так її потребує . Але це може бути і жеребчик, і кобила вже в дорослому віці, у шість-вісім років, коли характер стає врівноваженим і спокійним.
Своєю енергією з хворими дітьми діляться лише шестеро спеціально виїжджених коней: Камелія, Разбег, він же Рижик, Промах, Чайхана, вона ж Чуня, золотавий красунчик Хорол, якого діти давно прозвали чомусь Джоніком, і Коран. Хоча загалом їх у кінному клубі Петрусевич сімнадцять.
Цікаво, що з віком навіть найенергетичніші коні-лікарі виснажуються. Тридцятирічна кобила Камелія, справжня «ветеранка» клубу, колись могла давати до п'яти сеансів на день. Зараз ледве тягне один, своїх болячок вистачає. Крім того, як кажуть конярі, «і в кобили можуть бути критичні дні», тому дивляться, в якому тварина настрої, чи згодна працювати сьогодні... Інструктори реабілітаційного центру також розповідають: коли на коня саджають дитину, він розуміє, що то малятко, що його треба берегти. Коней не примушують працювати із хворими дітьми, їх можна тільки попросити.
«Ви знаєте, є три висловлення щодо нової справи: цього не може бути, тому що не може бути ніколи; у цьому щось є і хто ж цього не знав. Іпотерапія зараз у стані — «у цьому щось є», — розказує Олена Вадимівна. За її словами, це вони з лікарем-неврологом Іриною Осетровою та тренером Іриною Мурашовою подібну терапію започаткували вперше в Україні. Тепер до центру їздять за порадами та на реабілітацію з усіх усюд. Тут бували діти із Боярки, Черкас, Одеси, Чернігова. Для гостей з-поза меж Києва іпотерапевти розробляють спеціальний прискорений місячний курс.
А починалася справа зовсім не з лікувальних сеансів. Олена Петрусевич завжди мріяла про клуб, у якому можна було б показати якнайкраще всі можливості коней. І заснувала його в 1987 році, коли отримала змогу придбати першого коня — знамениту триборну кобилу Камелію.
Із вишукано гарною головою і геть пошрамованими ногами (бо ветеринари перешивали їй ті розірвані на змаганнях сухожилля та зв'язки багато разів) Камелія була, як кажуть конярi, «відпрацьована». Вона і стала першою давати сеанси іпотерапії. За нею у клуб приходили інші коні — деякі подаровані, деякі врятовані від м'ясобійні, але всі високопородні і гарні. Так створили групу «лікарів».
Німецькою статтею про іпотерапію Олена Петрусевич зацікавилась ще в 1970 році. Починаючи з цієї публікації, фахівці центру ознайомились із німецькою, канадською та швейцарською методиками лікування за допомогою коней. Іноземні методики не прижилися головним чином через їхню дороговизну. За німецьким, наприклад «ноу-хау», в такому центрі повинен працювати психолог, педіатр, масажист. Німці реабілітують за допомогою коней не тільки пацієнтів із діагнозом «дитячий церебральний параліч», а й дітей із хворобою Дауна, аутистів. В умовах нашого українського клубу найняти всіх цих спеціалістів не було можливості, тому іпотерапевти розвивали свою методику, яку зараз успішно застосовують.
Вправи, які зараз малюки роблять верхи, на громадських засадах розробила невролог Ірина Осетрова. Виявляється, кінний спорт дає можливість задіяти і промасажувати всі види м'язів. Для різних видів церебрального паралічу актуальні різні вправи. У когось проблемні — ручки, у когось — ніжки. Проте рухи не складні, і навіть чотирирічні діти легко їх виконують, керуючись вказівками інструктора.
Успіх реабілітації залежить від того, як спрацюються, порозуміються інструктор, дитина і кінь. Як правило, дитина спочатку плаче — не хоче сідати верхи. Потім, на другому-третьому заняттях, вона вже ридає від того, що не хоче розлучатися з конем. За 20—30 хвилин сеансу (для кожної дитини розробляється індивідуальний курс вправ) малюки і тварини встигають подружитися.
Саджають маленьких пацієнтів на просту підстилку, без сідла. Поруч працює, «розмовляє» з конем інструктор, який веде тварину і розказує дитині, що треба робити. Як правило, це студенти, які захоплюються верховою їздою і беруть участь у змаганнях на конях клубу. Найстаршій з них (бо в центрі працюють переважно дівчата) зараз — 24 роки. Але, незважаючи на молодість, це вже дуже досвідчені фахівці, тому що Олена Петрусевич та тренер Ірина Мурашова навчають їх з одинадцяти років.
Дарія Донцова, інструкторка і водночас студентка хімічного факультету Київського політехнічного інституту, командує чотирирічній Олександрі: «Візьми повід у ручку. Тепер витягни вперед. Кидай!» Дівчинка, у якої від народження паралізований правий бік, слухняно тягне слабку ручку вперед. Наступна вправа — певно, улюблена — лягти на живіт, звісивши ручки обабіч теплої шиї коня... Мабуть, приблизно так виглядав би маленький принц Антуана Сент-Екзюпері на своїй планеті, надто вже неспіввідносні розміри коня і маленької Саші.
Лікарі їй поставили складний і страшний діагноз — мікроцефалія, правосторонній гемопарез та церебральний параліч. Мама дівчинки, Світлана, дуже задоволена, що Олександра потрапила у групу іпотерапії. «Про центр я дізналася через соціальну службу. А взагалі, ми отримуємо від держави дуже мало інформації про те, як лікувати такі хвороби. Діагноз лікарі поставили, а що робити далі невідомо», — розповідає вона.
Іпотерапія їм дуже пiдходить ще й тому, що вони з Олександрою відмовились від медикаментозного лікування через судомну готовність, яка означає, що будь-які ліки від церебрального паралічу можуть спричинити напад епілепсії.
Інша дівчинка, чотирирічна Оленка, разом із мамою Наталею Пастушенко, відвідують центр більше як півроку. Після сеансу Олена набагато краще розслабляється і може ставати не тільки на кінчики пальців ніг, а й на п'яточки.
Є тут і особливий пацієнт — Володимир Голуб. Йому п'ятнадцять років, має важку форму ДЦП. Володя ніколи не ходитиме і не говорить. Але батьки розуміють його без слів. Коні по четвергах — єдине, що цікавить хлопця в цьому світі. Батько Анатолій каже, що після сеансів верхової їзди син впевненіше сидить, краще тримає спину. Те, що Володя може щось робити самостійно, реабілітує його у власних очах, що дуже важливо для дитини, яка добре усвідомлює свою безпорадність майже в усьому.
У центрі дуже тепла атмосфера. Тут успішно реабілітують не тільки людей. Кицьку Кісану, яка спокійно нишпорить під ногами коней, ветеринари двічі рятували від смерті — вона потрапила на стайню з численними розривами і переломами. Разом iз нею мешкають ще дві кицьки і три собаки. Живе на стайні і кролиця Шері, якій уже десять років! Кажуть, це тільки під старість вона стала сентиментальною і дозволяє брати себе на руки. А восени минулого року, на ювілей центру, його хазяйці подарували... порося. Мовляв, «хто ж іще його порятує, якщо не ви». Почали довідуватись, скільки живуть свині. «До Нового року, — дещо здивовано відповідали знайомі сільські господарі. — А якщо ні, то тільки до Пасхи». Але звісно, конярі не збираються зі свинки, яку нарекли Досєю, варити холодець. Вона проживе свій вік тут, скільки Бог дасть.
У цьому році клуб Петрусевич скоротив кількість сеансів іпотерапії. Тільки тридцятеро дітей відвідують заняття. А колись було до ста п'ятдесяти. Не вистачає людей, коней і сил.
Іпотерапевти дуже пишаються тим, що сеанси реабілітації — безплатні для батьків. Але лікувальна їзда на конях — дуже дорога річ, з огляду на те, скільки коштують корми, ветеринарні ліки та оренда унікального приміщення в Експоцентрі. Якраз посередині стаєнь є невеликий зал, який опалюється, вiн викладений гумовою плиткою, де стоять ослони, на яких мами можуть роздягнути, перевдягнути дитину. Тут проводять заняття, коли на дворі негода, або просто холодно. Манежі, як правило, не підходять, тому що там немає опалення, ніде присісти. «Щороку б'ємось за оренду. Кожен день мені можуть надіслати лист від адміністрації Експоцентру із проханням виселитись у певний строк», — розказує Олена Петрусевич.
З державного бюджету іпотерапевти отримують дев'ять тисяч гривень. А річний бюджет центру — 180 тисяч гривень. Сімдесят тисяч коштує оренда приміщення, решта іде на утримання коней. Ще одна проблема — вікова. Коням-лікарям уже по 14—15 років, їх час замінювати. А на нову тварину потрібно витратити від трьох до п'яти тисяч доларів. А ще ж коня для роботи з хворими дітьми треба виїжджати щонайменше три роки.
Клуб виграв чотири гранти в міжнародного фонду «Каунтерпарт альянс». До цього нового року зовсім несподівано прийшла допомога від італійців, яких, мабуть, не полишало гарне враження від побаченого в клубі півтора року тому. Хоч хазяйка центру їх ні про що не просила, вони все одно прислали кошти. А от київський міський голова Олександр Омельченко надіслав Олені Петрусевич за її унікальну реабілітаційну роботу замість грошей... грамоту. «До відповідальних співробітників мерії я не можу достукатись», — скаржиться директор.
Коли справа тільки починалась, посадити дітей на коней набралися сміливості п'ять мам. Їм нічого було втрачати. Але результати були настільки обнадійливими, що іпотерапія надовго стала домінуючим напрямом у роботі кінного клубу. Сьогодні як і тоді, тільки сміливі та активні мами добиваються того, щоб їхні діти відвідували реабілітаційну групу. В цьому році центр приймає тільки дітей від одного до восьми років. Отже, чим менша ваша дитина за віком, тим більше в неї шансів вступити в групу. Та й лікарі радять реабілітацію дитини з діагнозом ДЦП починати якомога раніше.
Адреса центру проста — вулиця Глушкова, 1, «Експоцентр України», павільйон номер чотирнадцять. Заняття проводяться по вівторках, середах, четвергах і п'ятницях після другої години дня. Записуватись у групу треба у вересні. Сеанси безплатні. А от проблеми з транспортуванням дітей батьки вирішують самі.
А на прощання одна з мам порадила, не покладайте всіх своїх надій тільки на іпотерапію. Її треба поєднувати із сеансами масажу, регулярним перебуванням у профільних лікувальних закладах і, хоч проти цього дехто застерігає, медикаментозною терапією. От застосування усіх заcобів у гармонійному поєданнні може дати найкращий реабілітаційний результат.
Протистояння навколо можливої ліквідації Вінницького обласного протитуберкульозного диспансеру №2 відбувається у кількамісячному вимірі. Працівники диспансеру просять передати з обласної комунальної власності у міську цілісний майновий комплекс, щоб і майно, і приміщення залишились на місці, а колектив працював там і надалі. Вони згодні на реорганізацію чи оптимізацію, аби лише тубдиспансер не ліквідували. >>
До 30% антибіотиків орального застосування продаються у США за неправильно виписаними рецептами. Помилкова діагностика на невідповідний рецепт на антибіотики є головною причиною виникнення резистентної стійкості мікроорганізмів на антибіотики, випливає з дослідження, результати якого подані в «Журналі Американської медичної асоціації» (Journal of the American Medical Association). >>
Кліщі вже прокинулися, активізувалися і готові атакувати. Під прицілом їхніх укусів — не лише любителі влаштовувати пікніки в лісі, а й ті, хто звик просто прогулюватися в міському парку чи сквері. Лікарі звертаються увагу, що з кожним роком кількість людей, яких покусали кліщі в місті, зростає. >>
«Хворіти сьогодні особливо дорого, навіть не враховуючи вартості ліків, на звичайний похід у поліклініку зараз потрібно викласти мінімум 300 гривень», — такими враженнями діляться між собою українці в бесідах те-а-тет, такими повідомленнями нині завантажена чи не вся інтернет-мережа. >>
Улюблений вітчизняний спосіб заговорити тему: спростовувати неіснуюче або почати планувати давно існуюче. Триває п’ятий рік експерименту з реформи охорони здоров’я у пілотних регіонах країни: на Вінниччині, Дніпропетровщині, Донецькій області (там зараз не на часі) та Києві. І що ж маємо реально? >>
