Поганий приклад

Виповнюється шість місяців з часу оприлюднення офіційних результатів парламентських виборів у Бельгії та, відповідно, від початку процесу формування нового уряду. Минулої суботи, на 175й день «процесу неспроможності», не витримали нерви у лідера партіїпереможця Іва Летерма. Як це не дивно звучить, але він подав у відставку з кандидата в прем’єр­міністри, повідомляє «Франс пресс». Король Бельгії Альберт ІІ відставку прийняв. Сам Летерм пояснив своє рішення відсутністю прогресу на переговорах про реформи між потенційними партнерами по коаліції.

Надзвичайний уряд?

Місцеві та європейські аналітики розглядають три можливі варіанти дій короля з метою виведення країни з серйозної політичної кризи: проведення дострокових парламентських виборів, передачу права формування уряду попередньому прем’єр­міністру Гі Верхофстадту (він останні півроку є тимчасово виконуючим обов’язки глави уряду) і, нарешті, територіальний розкол країни на голландськомовну Фландрію та франкомовну Валлонію.

Позавчора Альберт ІІ мав розмову з Гі Верхофстадтом. Немає офіційного звіту про її результати, але більшість бельгійських ЗМІ вчора повідомили, що король вирішив «ставити» на Верхофстадта. Цей фламандський ліберал перебуває на посаді голови уряду з 1999 року, тепер він стане не «т.в.о», а главою так званого «надзвичайного уряду» з більш широкими повноваженнями. Наразі не відомо, чи це підготовка до дострокових виборів, чи король хоче дати ще один шанс домовитися переможцям червневих виборів. Міністр закордонних справ Бельгії Карел Де Гухт дипломатично зазначив, що король погодився, щоб фламандські ліберальні демократи на чолі з Верхофстадтом залишилися на певний час при владі. Бельгійські газети «Ле Суар» та «Морген» висловили вчора припущення, що «надзвичайний уряд» пропрацює до запланованих на червень 2009 року місцевих виборів, разом з якими можуть бути призначені і дострокові парламентські. Головним завданням уряду Верхофстадта буде прийняття бюджету на 2008 рік. Як не дивно, але Верхофстадт, який програв парламентські вибори у червні, нині залишається єдиним стовпом стабільності в Бельгії.

Традиція «урядіад»

Тривалі формування чергових урядів є бельгійською традицією. Попередню подібну кризу Бельгія пережила на межі 1987—1988 років. Тоді процес формування уряду тривав 148 днів. Але у даному випадку цей бельгійський «рекорд» уже було побито 6 листопада.

Шість місяців бельгійської «урядіади» були позначені черговими потрясіннями. Після перемоги на виборах 10 червня фламандських християнських демократів (вони здобули 30 зі 150 депутатських місць), які до цього вісім років перебували в опозиції, їхній лідер Ів Летерм упродовж більше двох місяців намагався сформувати уряд. Здавалося, що цей досвідчений політик із правничою освітою є оптимальною кандидатурою для наведення мостів між фламандцями та валлонцями, адже його мати є фламандкою, а батько – валлонцем, він дос­конало володіє французькою і голландською мовами.

А коли всі зусилля Летерма зазнали невдачі, то 23 серпня він уперше подав королю заяву про відставку з кандидата в прем’єр­міністри. Монарх доручив місію «розчистки грунту» під формування кабінету міністрів іншому відомому фламандському політику — Херману Ван Помпею, який провів певні узгоджувальні заходи. Після цього король наприкінці вересня вдруге доручив Іву Летерму місію формування кабінету міністрів. Двічі претендент на крісло прем’єра впродовж жовтня та листопада проводив активні коаліційні переговори з двома валлонськими та двома фламандськими партіями, які набрали найбільшу кількість голосів на червневих виборах, але перемовини знову закінчилися нічим із огляду на різні погляди на низку питань внутрішньої політики країни. У Бельгії немає загальнодержавних партій. Тому з чотирьох партій, які є кандидатами до урядової коаліції, валлонські та фламандські ліберали спромоглися дійти згоди стосовно запропонованих Летермом реформ, але фламандські та валлонські християнські демократи — ні.

Валлонський «соціалізм» і фламандська раціональність

Головним каменем незгоди між потенційними партнерами по урядовій коаліції з самого початку була пропозиція Летерма про надання більшої самостійності бельгійським регіонам. Власне, вона містилася у виборчій програмі його партії. Фландрія, яка займає північ Бельгії і в якій мешкає 60 відсотків із 10,5мільйонного населення країни, має вищий економічний потенціал, доходи та рівень життя. Вона фактично утримує 40 відсотків франкомовного населення країни, яке мешкає на півдні — у Валлонії. Безробіття у Валлонії більш ніж удвічі вище, ніж у Фландрії. Отриману з півночі фінансову підтримку валлонці витрачали на соціальні видатки, а не інвестиції у модернізацію своєї промисловості. В рамках зміни такої державної практики утримання одного регіону за рахунок іншого Летерм запропонував надати федеральному уряду та парламенту право визначати прерогативи того, які обмежені повноваження можуть мати регіони, а які повинні закріплятися за центром у Брюсселі. Летерм є фахівцем із цих питань, оскільки вже очолював уряд Фландрії. Місія закінчилася невдачею, бо фламандці і валлонці мають відмінні погляди на спільну державу. Перші прагнуть більшої автономії регіонів, щоб самостійно визначати собі податки. Другі будьяку ідею ширшої автономії сприймають як замах на солідарність країни і крок до її розпаду.

Частина фламандців дійсно бажає Бельгії «розійтися по національних квартирах». У Фландрії ведуться дебати про можливість створення держави з фламандською більшістю та урядом і валлонцями як національної меншини. А радикальна націоналістична партія «Фламандський інтерес» вимагає проведення референдуму про формальне відділення Фландрії від Бельгії.

Оскільки валлонці не бажали поступатися своїм «південним соціалізмом», втратити свої фінасові та політичні переваги, то глибока урядова криза супроводжується активізацією сепаратистських настроїв серед фламандців. Вони згадали про те, що столиця Брюссель розташована у фламандській частині країни і раніше він був переважно голландомовним. На цей час місто, з огляду на значну міграцію до нього валлонців, стало на 85 відсотків франкомовним. Після появи загрози територіального розпаду прибічники єдиної Бельгії розпочали вивішувати в Брюсселі та Валлонії на балконах та вікнах чорно­жовто­червоні державні прапори.

Тож економічні суперечки накладаються на мовні. Фламандці, які завдяки економічному прогрессу набули впевненості в собі, вже не погоджуються, щоб французька була винятково мовою влади та політичних еліт. Урештірешт, мовою столичної вулиці. На державних посадах та в центральних органах влади — вдвічі більше валлонців, ніж фламандців. Варто пояснити, що в Бельгії чітко визначені мовні кордони, а законами встановлено, що місцевій владі не можна розмовляти іншою мовою, ніж офіційна на даному терені. І мовна війна точиться власне за кордони між цими теренами. Особливо навколо Брюсселя, який, як зазначалося, є переважно франкомовним, але в передмістях розмовляють переважно голландською мовою. Поділ брюссельського виборчого округу ХаллеФілфоорд за мовною ознакою є однією з найсерйозніших проблем, які заважають створенню правлячої коаліції.

А може, третя спроба Летерма?

Король Альберт ІІ не може доручити право формування уряду представникам валлонських «державників» із «Реформаторського руху», які перемогли на півдні країни, оскільки вони, поперше, набрали меншу кількість голосів на виборах, а, подруге, в Бельгії впродовж останніх 30 років діє неписаний закон, що прем’єр­міністром має бути представник чисельнішої за населенням та більш промислово розвинутої Фландрії. Відставка минулої суботи Іва Летерма не означає, що він не стане прем’єр­міністром. Король може втретє доручити йому право формувати уряд, бо не має кращого виходу. Адже християнські демократи попередили, що бачать на посаді прем’єра тільки Летерма і віддадуть свої 30 голосів лише за нього.

Агенція «Франс пресс» жартує, що Ів Летерм може запозичити популярний вислів екс­кандидата в президенти США, цьогорічного лауреата Нобелівської премії миру Ала Гора, який розпочинає свої лекції фразою: «Я звик бути майбутнім президентом США», лише перефразувавши його на «Я звик бути майбутнім прем’єр­міністром Бельгії».