Ігор Талалаєвський: Ми — майстри ілюзій

Біографія Ігоря Талалаєвського, художнього керівника театру «Ательє 16», містить один пункт, що для життєпису людини творчої виглядає, м’яко кажучи, дивно. Виховувався Ігор Євгенович у письменницькій родині (дід — відомий єврейський письменник Матвій Талалаєвський, в їхньому домі часто бували Максим Рильський, Павло Тичина, Андрій Малишко...), але після школи... пішов учитися до Московського інституту нафтової промисловості. («П’ята графа» на той час була чимось на зразок знаку «проїзд заборонено» і життєвий маршрут доводилося обирати не стільки від своїх бажань, як від місця розташування цієї «цеглини»). Але долю, як відомо, обманути неможливо. Студент Талалаєвський — а вчився він, до речі, з одіозними персонами російської дійсності Гусинським та Лужковим — дуже швидко розвідав, де у них в інституті збирається художня самодіяльність і невдовзі вже сам був одним із найактивніших її учасників. До диплома Талалаєвський не довчився — залишив інститут на п’ятому курсі, потім була армія, потім уже інший інститут, театрального мистецтва в Києві, режисерський курс Едуарда Митницького... Сьогодні він очолює театр «Ательє 16», стрімка поява якого, всупереч прогнозам скептиків, стала преамбулою до динамічної, насиченої прем’єрами та інформаційними приводами історії молодого театрального колективу.

«...Давай зробимо свій театр»

 Ігоре, до «Ательє 16» практика керування театром у вас була — деякий час ви очолювали «Театр ART», який вже не існує, і добре знали, настільки тяжкою є ця робота. Незважаючи на це, все ж таки вирішили ще раз увійти в ту саму річку?

— Спершу я працював у Театрі драми і комедії. Але вийшло так, що протягом року я там нічого не зробив і пішов із цього театру. Це був кінець вісімдесятих, у Києві на той час піднімався потужний студійний рух, десятками створювалися театристудії. І мені запропонували стати художнім керівником театрустудії «ART». Там були професійні актори, ми вирішили займатися авангардом, першими в Україні поставили Петрушевську, Мрожека, Іонеско, чим я, до речі, дуже пишаюся... Працювали ми два роки, а потім почалися зов­сім інші економічні часи і театр розпався. Після чого я вирішив, що мій роман із театром закінчився. І років десять нічого на театральній сцені не ставив. Займався шоу­бізнесом, досить успішно — у мене були великі постановочні програми в Палаці «Україна», я був режисером національних конкурсів краси... А потім випадково зайшов до Театрального інституту...

 ...де вам на очі потрапили студенти курсу Леся Танюка...

— ...так, це вже досить відома історія. Сумні діти розповіли, що вони залишилися без педагога, той захворів, а треба випускати дипломну виставу. Два роки вони репетирували «Скляний звіринець» Теннессі Уільямса. А давайте, кажу їм, я поставлю з вами цей спекталь. Лесь Степанович не заперечував. За півтора місяця до прем’єри я вирішив почати все з нуля. І за ці кілька тижнів ми випустили Теннессі Уільямса у двох складах. Був грандіозний скандал, бо подібні авангардові вистави для Театрального інституту тоді не були типовими... Виставу «Фарси», яку ми також робили з цим курсом, ректорат взагалі заборонив, а в день прем’єри в інституті навіть зникло світло... Ми викликали «Київенерго», а вони говорять, що це ніяка не аварія — світло вимкнули в самому інституті. Ми зіграли виставу при єдиній лампочці. А потім прийшов один мій друг і сказав: «Я нічого в театрі не розумію, але те, що ти зробив, мене зворушило, давай зробимо свій театр».

 Що значить «один мій друг»? У нас в таких випадках прийнято прізвище писати величезними літерами — людина на театр дає гроші, мусить вона мати хоч якісь дивіденди від цього, бодай у вигляді власного прізвища в газеті?

— Мій друг сповідує зов­сім інші принципи, тому давайте назвемо його «Містер Х». Вийшло так, що я став співвласником театру, до якого й увійшли актори з того курсу Леся Танюка. Не всі: дехто відсіявся, дехто прийшов з інших курсів чи театрів, але нас було шістнадцятеро і наш театр ми назвали «Ательє 16» (мені завжди імпонував французький театр «Ательє», де втілювалися найсміливіші творчі ідеї). Так і живемо, наступного року перші п’ять років відзначатимемо. За цей час випустили 18 спектаклів, це дуже непоганий результат. Нас знають, про нас говорять, ми їздимо на гастролі — можна констатувати, що «Ательє 16» — це повноцінний театральний продукт, який має свою нішу в театральному просторі Києва.

 Тоді, п’ять років тому, думка про неможливість входити в одну й ту ж саму річку вас не навідувала?

— Ви знаєте, театральна річка настільки непередбачувана, що порівнювати її з життєвою якось не дуже правильно... Найперше, що мене непокоїло, чи не втратив я професії театрального режисера — все ж таки була чимала пауза. Але, з’ясувалося, що ні, не втратив. А успіх наших перших постановок довів, що ми на правильному шляху. При цьому репертуар наш постійно ускладнювався. Якщо подивитися на афішу театру «Ательє 16» — то це і Беккет, і Брехт, і Чехов, і Цвєтаєва... Наші актори у прекрасній формі. Вони досить багато зараз знімаються у серіалах і кажуть, що практика, яку вони мають у театрі, дуже їм допомагає на знімальному майданчику. Це добре, та зараз, наприклад, ми почали працювати над «Мертвими душами» Гоголя, але, коли випустимо прем’єру — невідомо... Акторів постійно запрошують зніматися і було б безглуздо відмовлятися, бо серіали сьогодні — це можливість нормально заробляти.

 А чому вас зацікавив Гоголь? Готуєтесь до його ювілею в наступному році?

— Тут доречно сказати, що ми все ж таки намагаємося постійно піднімати планку. А ще мені здалося, що трупа вже готова взятися за Гоголя. За Достоєвського, можливо, ще ні, але за Гоголя — саме час. Якщо все вийде так, як я задумав, то вистава буде досить цікавою. Дуже сподіваюся на те, що випустимо її в березніквітні. Там досить складні костюми, сценографія... Цей спектакль має стати перехідним, після якого сам театр матиме нову якість. А гоголівських фантазій я накопав дуже багато, так що глядача ми обов’язково здивуємо.

«На що ви скаржитеся? — На відсутність репертуару»

 Що складніше — створити театр чи підтримувати його достойний художній рівень?

— Підтримувати художній рівень. Театр — це збіг сприятливих обставин, і в нашому випадку він відбувся. А от що з ним робити далі, куди рухатися, як його зберегти? Це досить складний досвід, який приходить під час гри. З нами висловили готовність попрацювати Ада Роговцева — щоправда, ми її чекаємо вже два роки, Ада Миколаївна дуже зайнята, — Едуард Митницький, метри, які на будьякі пропозиції не погоджуються... Значить, є певний результат.

 Ігоре, рік тому ви презентували проект «Територія сучасного театру» і запросили всіх режисерів, драматургів присилати свої твори та ідеї з тим, щоб потім втілювати в театрах різних міст. Яка доля цього проекту, який тоді виглядав дуже спокусливо?

— Ніхто мені нічого не прислав. Я нікого не хочу ображати, не хочу називати прізвищ, але наші митці більше говорять, ніж роблять. Це сумно і образливо. Бо ми дуже багато говоримо про проблеми сучасного театру, але змінити ситуацію на краще руки не доходять. І навіть коли з’являється можливість щось зробити, з’ясовується, що король насправді голий. Я в цьому вкотре переконався, коли був у журі конкурсу «Коронація слова». Прочитав надіслані п’єси і зробив висновок, що загальна картина сучасної української драматургії дуже і дуже невтішна. І режисери, можливо, хотіли б займатися сучасною п’єсою, але ж матеріалу немає! Це з серії, коли відомого конферансьє Хенкіна привезли до лікарні з інфарктом, а лікар у нього запитує: «На що ви скаржитеся?» — «У першу чергу — на відсутність репертуару», відповідає той. Кардинальне завдання театрального колективу — знайти матеріал, в якому б хотілося скупатися, матеріал, після прочитання якого захотілося негайно кинути все і почати робити з нього справжню «бомбу».

Старший брат, а не татусь

 Звучить якось егоїстично. А що глядач отримає від цього купання?

— Я не вважаю, що театр мусить чогось навчати. Місія театру в тому, щоб людина отримувала від нього трішки радості. Є життя з його проблемами і помилками, а ми — майстри ілюзій.

 З недавніх пір ваші ілюзії змінили прописку — з казино «Спліт», де грали вистави актори «Атальє 16», вас ввічливо попросили...

— Так, цей заклад відмовив нам в оренді, з фінансової точки зору ми їм не цікаві — це я кажу без образ. Зараз у Театрі на Подолі нас прихистив Віталій Малахов, де ми граємо свої вистави, раз на місяць у нас спектакль в консерваторії, їздимо на гастролі... Що стосується подальшої нашої долі, то мені дуже приємно, що ми почали дружити з містом — з начальником управління культури міста Світланою Зоріною у нас зараз відбувається досить конструктивний діалог. Хоча театр наш приватний, але двері перед нами не зачинили, і я відчуваю, що нашу проблему розуміють. Дуже хочеться сподіватися на те, що проблему власного майданчика «Ательє 16» таки вирішить. Бо доля театрупілігрима, з одного боку, має свої плюси — ми мобільні, ми без проблем пристосовуємося до будьякого майданчика, за кілька годин можемо поставити світло і розвести мізансцени. А з іншого — театр повинен мати свою сцену.

 Ігоре, 2007й — ваш ювілейний рік, нещодавно ви відзначили 50річчя. Як ставитеся до цієї дати? Що вам у ній подобається а що — ні?

— По­перше, я заборонив своїм акторам вживати цифру «50». І свій ювілейний вечір, на якому актори подарували мені «ульотний» капусник, назвав «Опять 25». Я не дуже біологічно розумію, що мені 50 років. І для акторів моїх це також досить дивно. Я для них як старший брат, але ніяк не татусь. У мене дружина молода — їй 20 років.

 Актриса?

— Та ні, чому зразу актриса? Бог мене від цього уберіг. І взагалі я вважаю, що коли чоловік — режисер, а дружина — актриса — це неправильно, це вже якісь перекоси. Моя дружина вчиться на дизайнера. Але вже близько підбирається до сценографії... У мене безліч планів — думаю над Хармсом, Сухово­Кобиліним, «Дванадцятою ніччю» Шекспіра... До того ж я маю берегти свій молодий театр. Пам’ятаєте, як у Тарковського в «Ностальгії» — людина іде із запаленою свічкою, прикриваючи її руками? Моє завдання — мати таку долоню, щоб зберегти вогонь таланту нашого театру, щоб він не згас.