Мирослав Вантух: Якби нам давали хоч одну квартиру на рік...

Танцювальний ансамбль імені Павла Вірського є одним із найтитулованіших творчих колективів в Україні. Втім, захоплюючись переліком його нагород, перемог, відзнак та премій, варто пам’ятати про особливу місію, яку цей ансамбль, чесно, ігноруючи кон’юнктурний, фінансовий чи будьякий інший контекст, виконує ось уже протягом сімдесяти років. А саме: майстерно, синхронно і затято спростовує твердження про те, що українська культура — це не що інше, як «шароварщина» у найгіршому розумінні цього слова. Коли на сцену виходять артисти ансамблю імені Вірського — від своїх заочних оцінок на адресу українського танцю відмовляються навіть затяті українофоби та гламурні шанувальники стилю «модерн». Це лише на перший погляд здається, що вся премудрість у танці — правильно завчити рухи і не переплутати мізансцени. «Але ж на сцені можуть одночасно перебувати до сотні людей, — апелює художній керівник ансамблю Мирослав Вантух. — І кожен із них — особистість, індивідуальність, а треба досягти гармонії, щоб глядач бачив не сотню людей, а єдиний ансамбль, усі рухи якого вивірені до міліметра». Мирослав Михайлович керує ансамблем уже 27 років. Перепрацював навіть самого Павла Вірського, який очолював колектив двадцять років. До речі, Вантуху пощастило бути знайомим і з самим Вірським — одного дня метр зайшов на репетицію ансамлю танцю «Юність», який Мирослав Михайлович створив у Львові в 1962 році. А після танцювального конкурсу на честь 50річчя СРСР, в якому брала участь і «Юність», Вірський написав на адресу цього колективу та його керівника схвальну рецензію, що називалася «Завжди в путі».

Шістнадцятий і не останній візит до Америки

 Мирославе Михайловичу, за 27 років не було бажання залишити цю цікаву, але, мабуть, не завжди вдячну роботу?

— Хвилини розпачу, звісно, бували. Але любов до мистецтва, до культури, до того, що ти вмієш і любиш робити, завжди перемагала. І, чесно зізнаюся, навіть коли пішов би з ансамблю, то не знаю, чим би займався... Я проїхав світ, побував у 55 країнах. Можна було б, якби переслідував ціль заробити чи ще якусь, уже скільки завгодно разів лишитися за кордоном. Мені навіть це пропонували. Але я ніколи не приймав таких пропозицій і правильно робив. Бо я дуже люблю свою землю і свою культуру. Я без цього не зможу.

 А деякі ваші учні без цього змогли і благополучно влаштували свою творчу долю за кордоном.

— Так, коли піднялася залізна завіса, наші танцюристи почали виїжджати з країни. Для того щоб виховати артиста балету, треба мінімум п’ятнадцять років. І не тільки я один це роблю, а й педагоги, концертмейстери... Тому, звісно, прикро, коли виїжджають. Хоча я не звинувачую артиста, бо його творче життя коротке, двадцять років потанцював — і все. Тоді зарплати були маленькі, а там — три з половиною тисячі доларів і повний пансіон... Вони заяви на звільнення подавали і плакали. Я на них не ображаюся.

 Завдяки власній школі, де конкурс двадцять людей на місце, та студії, такі прогалини вам, напевне, вдавалося заповнювати без особливих проблем. Скільки артистів сьогодні танцює в ансамблі Вірського?

— У нас зараз 105 артистів балету. Завдяки міністру культури Богуцькому ми збільшили склад ансамблю, в якому всього, разом з оркестром та іншими працівниками, нині 173 людини. До речі, зараз відтік танцівників за кордон припинився. Зарплата вже більш­менш артистів влаштовує. Уже легше, вже можна творити, готувати нові програми. Ось у 2009 році шістнадцятий раз поїдемо в Америку. Кожен наш виїзд — не менше трьох місяців, протягом яких ми даємо у середньому сімдесят концертів. І щоразу — переповнені зали. Коли ми поїхали до Єгипту, виступали в оперному театрі, то я, чесно кажучи, навіть хвилювався — все ж таки інший пласт культури, інший менталітет, релігія... Але переповнений зал аплодував стоячи на всіх наших концертах.

Танцюристам співають «Многая літа»

 А чи були випадки, коли ви відмовлялися від гастрольних пропозицій?

— Ну ось нам пропонували на три роки ансамбль вивезти в Китай. Хто ж підпише такий контракт? У багатьох людей є родини, хоча ті, хто не одружені, може і поїхали б... Але що я там буду три роки робити? Відмовився. Тоді, просять, дайте нам артистів на роботу. Вибачте, але ж я артистів виховую для нашого ансамблю...

 Мирославе Михайловичу, після «Танців з зірками» люди масово побігли записуватися у студії бальних танців. Вас цей факт тішить, чи ви б більше раділи, коли бум відвідувачів переживали студії народних танців?

— Я така людина, що ніколи не заперечую інший жанр. Що значить бальний танець? Це складний і цікавий жанр, але там танцюють переважно латиноамериканські танці. А де ж своє?

 На ваш сьогоднішній концерт квитки розкупили ще кілька тижнів тому. З цього можна зробити висновок, що ваш гастрольний тур Україною мав би величезний успіх...

— Україною ми їздимо дуже мало, бо для цього потрібні кошти. А закордонні гастролі нам оплачує сторона, яка запрошує. Але нещодавно одна комерційна структура повезла нас у Львів, Тернопіль, ІваноФранківськ. І зали були битком набиті... Львів’яни навіть співали нам «Многая літа».

 А який подарунок ви б хотіли отримати на сьогоднішньому вечорі?

— Знаєте, якби нам давали принаймні одну квартиру на рік... Адже артист балету, як і будьяка людина, хоче мати сім’ю. А як її створити, коли немає ніяких перспектив отримати власне житло?

ДОСЬЄ «УМ»

Вантух Мирослав Михайлович

Генеральний директор — художній керівник Національного заслуженого академічного ансамблю танцю України ім. П. П. Вірського.

Герой України, народний артист України, народний артист Росії, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка, професор, академік. Нагороджений орденами Дружби народів (1986), «За заслуги» II ст. (1999), Почесною відзнакою Президента України (1995).

ДО РЕЧІ

За гастрольною картою ансамблю імені Вірського можна вивчати географію світу: колектив побував більш ніж у 60 країнах — В’єтнамі, Кореї, Китаї, Кубі, Австрії, Англії, Канаді, США, Бельгії, Франції, Іспанії, Італії, Греції, Бразилії, Аргентині, Венесуелі, Португалії, Швейцарії, Данії, Андоррі, Японії... У більшості з них — неодноразово. Найближчим часом ювіляри знову збираються до Франції, Португалії, Іспанії, Мексики, Бразилії.