Виставу «Весілля Фігаро» Театр імені Франка присвятив своєму батькузасновнику Гнату Юрі. І обґрунтував цю посвяту з величезною шаною до корифея українського театру: Юра сам зробив переклад п’єси Бомарше, сам її поставив і сам протягом 13 сезонів виконував роль Фігаро. (Копнувши глибше, театрали навіть знайшли «французький» слід у біографії актора й режисера — існує версія, що прадід Юри був французьким солдатом, вояком армії Наполеона, якого поранили в Росії, тож він залишився на чужині й одружився з місцевою жінкою). Режисер Юрій Одинокий навіть узяв до роботи переклад Юри... Втім, незважаючи на ці передумови, надії театралів, які планували побачити традиційний, класичний, спокійний спектакль, в якому звучав би знайомий ще зі шкільної лави текст, м’яко кажучи, не справдилися. Озброївшись уточненням «сценічна версія Юрія Одинокого за мотивами однойменної п’єси», режисер не став капітулювати перед авторитетом Бомарше та Юри, а запропонував свою версію того, що відбувалося в домі графа Альмавіви кілька століть тому.
Комедію з оригіналу Бомарше Юрій Одинокий витиснув усю, до останньої краплини. А потім розбавив цей концентрат різноманітними сучасними елементами. Візуальними — родину Альмавіви, яка має численних охоронців, референтів, помічників, режисер разом із художником Андрієм АлександровичемДочевським поселяє в пентхаузі з видом на типове американське місто, густо заставлене хмарочосами. Граф живе у будинку, оформленому в стилі хайтек: багато скла і металу, на столі стоїть ноутбук, з якого помічник Фігаро (Остап Ступка) посилає електронні листи, герої мають мобілки, тут є навіть ліфт, який регулярно «випльовує» на сцену чергову жертву інтриги. Політичносуспільними — суддя в «Одруженні Фігаро» розмовляє гаслами, запозиченими з передвиборчих політичних агіток: «Щаслива родина — стабільна країна», «Досить дурити народ!», «Справедливість є, за неї варто боротися» тощо. (Цікаво, як ці вислови сприйматимуться через кілька місяців, коли подробиці політичної кампанії 2007 року народ благополучно забуде?). І навіть емоційними. Серйозного чоловіка, іменитого графа, авторитетного мужчину зразка 1781 року (саме тоді Бомарше написав свого «Фігаро») складнувато уявити в образі розлюченого тигра. Але Богданович у ролі Альмавіви був саме таким, несамовитим і розлюченим тигром: він ревнує дружину (Тетяна Олексенко), він прагне використати право першої шлюбної ночі із Сюзанною (Наталя Ярошенко), а тут ще цей капосний Керубіно (Павло Піскун), від якого завагітніли уже три служниці...
Як не запевняв Юрій Одинокий, що від Бомарше у цій виставі обов’язково залишаться наголоси та мотиви, розгледіти їх через вуаль його власних режисерських винаходів, щоправда, часто одномоментних, а не стратегічних, було не так уже й просто. До того ж актори, які репетирували спектакль більше року, накинулися на свої ролі, наче протягом цього часу взагалі не виходили на сцену, і розкрили характери героїв до найменших подробиць. Хоча щодо фіналу Одинокий повністю погоджується з Бомарше: Сюзанна та Фігаро перемагають, всі веселяться, музика, конфетті... «Гірко!»