Одна на трьох самотність

«Бабине літо» — міжнародний проект, вистражданий акторами України, Росії та Канади. Компанію у складі Лідії Яремчук (Україна), Катерини Райкіної, Михайла Янушевича, Світлани Головіної (Росія) зібрали актриса Анна Варпаховська, донька відомого російського режисера Леоніда Варпаховського (1908—1976), учня та соратника Всеволода Мейєрхольда, та режисер Григорій Зіскін. Анна Варпаховська 12 років тому переїхала до Канади, в Монреалі разом із братом заснувала Театр імені Леоніда Варпаховського, який став єдиним професійним російським театром у Північній Америці. В його репертуарі — Достоєвський, Островський, Гельман...

Мабуть, через цю особливість театру у виставі «Бабине літо», яку американці ідентифікують як побутова драма, дуже багато... слов’янської душі. Яку, до речі, автори проекту не лише блискуче зіграли, а й зобразили візуально. Сценографію до вистави «Бабине літо» придумав легендарний Давид Боровський. Метр, нині, на жаль, уже покійний, по вертикальному периметру сцени зробив таку собі раму для картини з шалено красивого ажурного жовтого й багряного листя. На заднику — це ж листя, але вже біле: коли на нього падає світло, то здається, що це вже й не листя, а зимові візерунки на вікні... На сцені — стільцінадгробки в сірих чохлах. Світи трьох подругвдів і їхніх любих покійників, живих і мертвих, перетинаються, живі не можуть без тих, хто полишив їх назавжди. «Цікаво, що там роблять наші чоловіки?» — «Мабуть, шукають собі четвертого для партії у бридж»... «Ти, як завжди, мене не чуєш, я говорила, а ти читав газету. Але тепер я хоча б не хвилююся, де ти вештаєшся ночами...»

...Коли дружина втрачає чоловіка, з яким прожила багато років у мирі і злагоді, її серце розбивається на тисячі часточок. І коли вона починає збирати ці уламки, з’ясовується що «пазл» не складається, адже половина серця залишилася під могильною плитою. Виголошуючи цю притчу, героїня вистави «Бабине літо» Люсіль говорить і про те, як жити далі. Три подруги, Люсіль, Доріс та Іда, поховали чоловіків і дуже порізному приміряють на себе образ «осиротілої» вдови. Доріс щотижня ходить на цвинтар і подовгу розмовляє з чоловіком, навіть не припускаючи, що хтось сьогодні може бути з нею поряд. Люсіль не хоче, щоб її жаліли, а тому створює видимість життя, що б’є фонтаном: побачення, прихильники, норкові шубка та берет, куплені у «комісіонці», перука жагучої блондинки... Іда пече печиво для численних онуків і сором’язливо опускає очі, коли зустрічається поглядом із м’ясником Семом... Виставу «Бабине літо», прем’єра якої відбулася в Театрі імені Українки вчора та позавчора, гімном самотній жінці назвати можна дуже умовно. Актриси Анна Варпаховська, Катерина Райкіна та Лідія Яремчук героїнь п’єси Айвана Менчелла зіграли надзвичайно багатогранно. Тут вам і туга за минулим, і дуже обережне бажання майбутнього, і дружба, якій уже багато років, і прагнення хоча б іноді повстати проти своїх «далеко за 50» і від душі потанцювати «чачача» на весіллі у приятельки, а заодно дуже подівчачому посміятися над її звичкою виходити заміж.

Донька Аркадія Райкіна, актриса Московського академічного театру імені Вахтангова Катерина Райкіна, сказала: «Коли Анна запросила мене у «Бабине літо» — я дуже зраділа цій пропозиції і буквально закохалася у п’єсу. Ми готували виставу місяць, що для російського театру дуже нетипово, адже тут над спектаклем працюють 3—4 місяці, а то й півроку».

Виставу «Бабине літо» вже побачили у Канаді і США. І хоча за форматом це стовідсоткова антреприза, спектакль, як обіцяють його автори, буде в постійному репертуарі Театру імені Лесі Українки. Раз на місяць актори планують приїжджати до Києва, щоб грати «Бабине літо». Наступні вистави вже внесені до січневого репертуару Російської драми.