Світло для душ

Маминим спогадам про голод Валентина Борисенко у дитинстві не дуже вірила. Бо у школі про це нічого не говорили, і здавалося, що в розповідях старших людей багато домислів, що це було «не насправді». Свідчення про Великий голод почала записувати у 1999му. Після розмов з майже тисячею людей розкрилася страшна реальність. Були етнографічні експедиції на Вінниччину, Житомирщину, Черкащину, Київщину, Полтавщину. У 2002 році на пропозицію Катерини Ющенко розробила програмузапитальник для записування свідчень очевидців про 1932—33 роки. Почала проводити перші опитування разом зі студентами. За останні роки таким чином зібрано понад дві тисячі свідчень про Голодомор.

 Валентино Кирилівно, ви є членом журі конкурсу учнівських, студентських та аспірантських і викладацьких робіт про Голодомор, оголошеного Міністерством освіти України...

— Так, сьогодні Президент нагороджуватиме його переможців. У цьому конкурсі взяли участь п’ять тисяч людей. Конкурс має кілька номінацій. Це й наукові, і творчі роботи — вірші, поеми, оповідання, усна історія і дослідження архівних матеріалів. Є і колективні, й особисті роботи. Викладачі навіть упорядкували хрестоматії про Голодомор, де вмістили спогади очевидців, архівні дані, закони. Конкурсанти надсилали свої твори до обласних комісій при управліннях освіти, там відбирали кращі 20 робіт і передавали їх до Києва. Таким чином до Міністерства освіти надійшло близько 130 робіт. Найменше — з Одеської області.

 Студенти Київського національного університету з 2003 року під час студентської практики записують свідчення очевидців про Голодомор за вашою програмою, виконують також самостійні роботи на цю тему, питання Голодомору винесено на іспит, а інші ВНЗ приєднуються до цієї праці?

— Цього року за моєю про­грамою експедиція Кіровоградського педагогічного університету під керівництвом Світлани Проскурової обстежила 30 сіл Новоукраїнського району. Студенти були дуже вражені тим, що почули. Вони не уявляли, що було таке жахіття, не йняли віри, що так могло статися. Зараз Одеський університет починає активно працювати за цією програмою. За моєю програмою збирала відомості Ірина Магрицька в Луганській області, а також Кременчуцький і Вінницький педагогічні університети. Цей запитальник я створила на основі аналізу цих спогадів, а також опрацювання архівних документів.

Програма побудована так, щоб отримати якнайповнішу інформацію про причини, перебіг злочину, винуватців. І щоб виявити праведників, які допомагали вижити іншим. Ми зараз плануємо упорядкувати книгу «Подяка праведникам». Були випадки, що родини підбирали на вулиці дітей­сиріт, рятували їх і ростили як своїх. Або ж комірник дав потай хліба дитині і вона завдяки тому вижила. Будуть у цій книзі також імена голів сільських рад, які давали горнятко гречки вмираючим і за це заарештовані. Звісно, сторінки книги будуть присвячені і Мілені Рудницькій, яка сказала світові, що був голод, і Роберту Конквесту, і Джеймсу Мейсу.

 Куди надходять свідчення, які зібрали студенти?

— До історичних факультетів тих ВНЗ, які організовували експедиції. Вони зберігаються в музеях при кафедрах. В Київському національному університеті свідчення надходять безпосередньо до мене, на кафедру етнології, після цього я передаю їх у Фонд «Україна — 3000», де їх заносять на сайт «Голодомор 1932—33. Уроки історії». Зараз цим сайтом користується дуже багато людей. Вони беруть там програмузапитальник для збирання свідчень.

n Чи планується створення робочої групи, яка б опрацювала усі зібрані на сьогодні свідчення очевидців, а також документи архівів, загсів, статистичні дані і створила базу даних, аби ім’я кожного загиблого було віднайдене і назване? От, наприклад, з Вінниці й інших міст такі свідчення не передають до єдиного, спільного центру дослідження геноциду?

— Ні. Вінничани залишають їх у себе. Хоча ми зараз думаємо над тим, щоб зібрати всі дані в одному місці. Ігор Юхновський обіцяє, що в Інституті національної пам’яті буде виділено спеціальне приміщення, де можна буде складати всі ці матеріали. Вони будуть систематизовані, відповідно проаналізовані. Адже в цих матеріалах є те, чого не вистачає в тогочасних офіційних документах. За ними можна доводити зумисність злочину. Спогади очевидців свідчать, що «бригади» не просто забирали хліб, а й рогіз навіть витоптували, аби люди зовсім нічого не їли... У цьому ж не було економічної необхідності!

 Але ця зумисність уже доведена і чітко проглядається з багатьох досліджень...

— Вона проглядається для тих, хто знає, що тоді відбувалося і не приховує цього. Але знову пожвавлюється просування версії, що голод, мовляв, був спричинений економічною необхідністю. На початку вересня я виступала з доповіддю про Голодомор у Фінляндії, на першій у цій країні конференції «Україна: державотворення, націотворення». Прийшло дуже багато людей. І коли один із керівників зауважив, що, можливо, у 1932—33му все ж була економічна необхідність у таких діях, то за мене відповіли самі фіни, що це був навмисно вчинений голод, геноцид українського народу. По­друге, активно просувається теза про те, що голод таки був штучний, але загинуло «лише» півтора мільйона. Тисячі свідчень дають нам змогу ще детальніше проаналізувати механізм нищення. Нещодавно вийшла друком моя книжка «Свіча пам’яті: Усна історія про геноцид українців», дуже доступно написана, розрахована на школярів, іноземців.

 А чому в поминальній звичаєвості слід запалювати свічку?

— Свіча — це багатовимірний символ, близький багатьом народам світу. В українців є традиція: коли людина помирає, запалюють свічку, щоб душа летіла при світлі і знайшла свій прихисток у потойбіччі. А оскільки у 1933му померлим ніхто не світив свічки, душі їхні досі неприкаяні і не можуть опікуватися нами.

 Чому важливо, щоб етнологи долучалися до дослідження Голодомору?

— Етнологи знають традиції, культуру народу і більше розуміють душу людини. В час Голодомору народна культура була деформована і фактично знищена, перестали здійснюватися обряди — календарні, весільні, поховальні. Нищилися ремесла. Це був злам. Ми відчуваємо це до сьогодні, маємо вакуум знань про свою культуру.

 Чи хтось серйозно досліджує Голодомор із точки зору етнології, тобто науки про народ?

— Я запропонувала своїй аспірантці Олесі Стасюк тему «Деформація культури в роки Голодомору». Вона успішно захистила кандидатську дисертацію на цю тему і, думаю, скоро видасть книгу. Це одне з перших наукових досліджень про злам традиційної культури. Бо раніше зверталися переважно до опрацювання архівних документів. Але ж саме в 1930ті роки був зламаний хребет народу.

 Як етнологи могли б долучитися до відновлення хребта нації? Чи можуть вони на основі своєї науки розробити якусь програму для цього?

— Так. Тільки етнологів як були одиниці, так і є. Створено кафедри етнології у Києві, Львові, Чернівцях, але в університетах на сході України немає жодної такої кафедри, етнологію не читають ні в Луганську, ні в Донецьку. Очевидно хтось не хоче, щоб хребет нації відновився. Зі шкільних курсів викреслюють народознавство, з університетських — історію й етнологію.

 Як зробити так, щоб уроки Голодомору в школах не викликали відрази у дітей, а навчили милосердя?

— Я думаю, історію Голодомору, його причини і наслідки слід поступово пояснювати дітям на прикладах реальних життєвих історій. Думаю, що співпереживання може передатися меншим дітям. У підлітковому віці це вже складніше. До речі, підліткам у голодні роки легше було вижити. А малюків вимерло загалом до 50 відсотків. Це підтверджено і свідченнями очевидців, і архівними документами. Мені один дід з села Рахівка на Київщині, який був у похоронній бригаді і допомагав учителям ховати учнів, розповідав, що з 500 учнів тамтешньої школи після 1933го залишилося в живих лише 100.

 Вам не страшно постійно слухати й перечитувати такі свідчення?

— Це навіть більше ніж страшно. Я хочу позбутися цього. Я вже не хочу займатися цією темою. Але, мабуть, це мені не вдасться. Тому що ті свідчення завжди зі мною. Я ніби бачу людей, яких розпитувала, вони приходять до мене в снах. У перші роки, коли я почала записувати спогади про Голодомор, то не могла спокійно спати, їсти — весь час думала про цих людей.

 Якщо увесь цей жах зараз навалиться на суспільство, школу — чи не захлинемося від болю?

— Коли ми відчуємо, що пережили ті люди, то збагнемо, де коріння сьогоднішніх проблем. Людина, яка зрозуміє великий біль іншої людини, не буде цинічною. Наше суспільство деградоване, у ньому стільки фальші... І коли воно зрозуміє, що ж таки сталося в 33му, то буде думати: що слід робити для того, щоб цей жах не повторився.

ДОСЬЄ «УМ»

Валентина Борисенко — доктор історичних наук, етнолог, професор кафедри етнології та краєзнавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Автор понад 150 наукових публікацій. Розробила програмузапитальник для записування свідчень про Голодомори 1932—1933 рр. та 1946—1947 рр. Під її керівництвом зібрано понад 1500 свідчень про Великий голод із різних областей України. Співавтор фільму «Жити заборонено» (режисер — Віктор Підлісний). Організувала низку міжнародних конференцій, читала лекції про українську культуру у містах Тампере (університет, Фінляндія), Сарасота, Гарвард, Філадельфія, НьюЙорк, Вашингтон (США), Прага (Чехія), Варшава (Польща).