Тріумфальні ворота для олігархів

Очевидно, багато хто здивується, дізнавшись, що перший в Україні академік архітектури в галузі художнього кування мешкає в загубленій серед пагорбів покутського придністров’я Городенці. Подив стає ще більшим, коли спостерігаєш, як у цеху колишньої «Райсільгоспхімії», збудованому в стилі незатишного радянського гігантизму, зі звичайної арматури народжуються витончені візерунки найнесподіваніших конфігурацій. Згодом вони зіллються в одне монументальне ціле мистецького шедевру, який стане власністю когось із нинішніх вітчизняних «небожителів», що переселяються в престижні передмістя мегаполісів. Це раніше пана було видно по халявах, тепер переважно — по воротах. Вони — своєрідна візитівка господаря, який демонструє надійний захист свого дому–фортеці з натяком на високі художні смаки. За неофіційним визнанням, «ковальські майстерні Богдана Новосельського» нині вважають законодавцем кованої «парканної» моди в Україні, а сам городенківський метр, якому невдовзі виповниться п’ятдесят два, вже не злазить з ковальського Олімпу.

«Людина з тугим гаманцем і тупим поглядом — не мій клієнт»

— Пане Богдане, ваше ім’я добре відоме не лише в колі майстрів і цінителів художнього кування. Клієнтами Новосельського — і це не таємниця — стали люди, які заради престижу не скупляться на витрати. Отже, сьогодні ви не тільки знаний митець, академік Української академії архітектури, а й успішний бізнесмен.

— Мабуть, так. Сьогодні обсяги замовлень, що надходять передусім із Києва, такі, що я переймаюся не тим, де знайти роботу, а як від неї делікатно відмовитися. Мене зараз не цікавлять гроші, точніше, процес їх накопичення. Більш важливо, в які руки потраплять вироби з нашим фірмовим знаком. Коли бачу, що людина з тугим гаманцем тупо дивиться на запропоновані мною ескізи майбутньої роботи і починає плести щось таке, що, як кажуть у народі, не лізе ні в тин, ні у ворота, то стараюся дипломатично уникнути підписання контракту.

— Почуваєтеся ви, справді, дуже впевнено. Але ж так, мабуть, було не завжди.

— Починав я взагалі з різьби по дереву. Мій «Винний набір» — дерев’яні баклага та стаканчики, інкрустовані в гуцульському стилі, — демонструвався на ВДНГ у Москві ще тоді, коли навчався у Вижницькому училищі декоративно–прикладного мистецтва. Згодом здобув вищу освіту на факультеті образотворчого мистецтва Чернівецького університету і мав певні успіхи в галузі монументального і станкового карбування. А потім в один момент, коли розвалився Радянський Союз, «умерли» всі добре оплачувані замовлення в Художньому фонді СРСР, і люди, подібні до мене, опинилися біля розбитого корита. На щастя, я встиг швидко зорієнтуватися і повернувся з Тернополя додому, в Городенку.

Ідею взятися за молот і ковадло підказав батько, Федір Петрович — унікальний коваль та слюсар. У нашому роду по татовій лінії, що бере початок із тутешнього села Торговиця, усі чоловіки з діда–прадіда були ремісниками, тож мої здібності, певне, визрівали в генах кількох поколінь. Щоправда, народився я під Полярним колом, у шахтарській Інті, де батько відбував десять років таборів за участь в ОУН.

Та повернімося до ідеї. Отже, обладнали ми невеличку кузню. Я малював і проектував решітки, стоячі світильники, а тато з напарником, дядею Колею, втілювали мої ідеї в металі. Спершу це були примітивні речі на примітивному рівні, хоча й вони мали стабільний збут. Та вже тоді я зрозумів, що без значних капіталовкладень у виробництво, без пневмомолота ми топтатимемося на місці. А грошей на модернізацію не було.

— І тоді з’явився добрий дядько...

— І тоді поїхала за кордон наша добра мама. Вона сама прийняла таке рішення. «Якщо поїдеш ти, — сказала, — то втратиш усе, чого досягнув у ковальстві за 7–8 років». Вона в Греції три роки заробляла первинний капітал, а я в Городенці вивчав спеціальну літературу, розробляв нові композиції й підтримував домашнє вогнище. Коли Надя повернулася, ми почали серйозно розвивати виробництво, на якому нині працює близько сімдесяти чоловік. Дружина, педагог за освітою, спершу вела в нас бухгалтерію, а тепер виконує, так би мовити, роль матері Терези: до неї звертаються по підтримку наші працівники, коли вважають мої вимоги до якості роботи завищеними. Старший син Володя, дипломований економіст, перебрав на себе частину управлінських функцій, завдяки чому я зосередився переважно на творчому процесі.

«Довершити кованим орнаментом хоча б і замок олігарха — це вже творчість»

— Фахівці вважають ваші роботи настільки досконалими й неповторними, що їх нібито не можна сплутати з іншими подібними виробами. В чому особливості вашого стилю?

— Якщо коротко, то це — грандіозні конструкції, які вирізняються потужними формами, пишністю та елегантністю, підкреслюючи так вишуканість архітектури початку ХХІ століття. Ретельно ознайомившись з усім, що напрацювало світове ковальство в цьому напрямі, впевнився, що роблю те, чого не робить більше ніхто. Розгорнулася навіть дискусія, чи це вже новий стиль, чи лише індивідуальна манера автора. Дехто з авторитетних фахівців називає це «сучасним українським бароко». Та, напевне, так говорити ще зарано.

— За якими критеріями дуже заможні люди обирають «моделі» парканів і брам для своїх маєтків: чим масивніші, тим кращі?

— По–різному буває. Здебільшого приїжджає бізнесмен у заміські апартаменти до колеги і дивується: слухай, де ти такі ворота дістав? Потім розшукують мене. Звичайно, для переважної більшості наших громадян монументальні металеві ворота — недосяжна розкіш, як і помпезні особняки. За Союзу художнє кування взагалі вважалося в архітектурі надмірністю. Справді, абсурдно тулити вишукані ковані орнаменти до хати–мазанки, а ось довершити ними елегантну споруду, хоча б і замок олігарха, — це вже творчість, принаймні для мене. Зверніть увагу: облік історичної частини відомих європейських міст багато в чому визначають будинки, зведені саме на замовлення тогочасної знаті, а згодом вони стали об’єктами національної гордості.

— І де стоять тепер ваші найцінніші ворота?

— Перші ворота, які зробили мене відомим, виготовлені років шість тому. Висота арки — 6 метрів, ширина — 4,5 метра. Вони стоять у Мамаївцях, біля Чернівців. Згодом посипалися замовлення з Києва, від власників нових особняків у престижному «зеленому кільці» столиці. Ось тепер готую з десяток ескізів для відомого російського бізнесмена, який будує «гніздечко» в Криму.

— А на вашому обійсті часом не пластикові ворота?

— Ну що ви, ковані, звичайно. Вироби, дорогі мені з тієї чи іншої причини, я не продаю. Віднедавна почав встановлювати на зеленій галявині біля будинку ковані лавки, паркові ліхтарі, мангал — усе мистецької вартості. З часом це буде і своєрідний музей, і виставкова зала, і територія кованої краси — як середовище родинного затишку.

«Я справді працюю не заради грошей, і це дуже важливо»

— На перший погляд здається, що все у вас виходить якось невимушено і просто, а насправді?

— Насправді я дещо втомився. Не можу викроїти часу для повноцінного відпочинку. І тут нічим хвалитися. Рятуюся щоденними семикілометровими пробіжками перед сном. Зі своїм ковальством лягаю ввечері й встаю вранці. В голові постійно виникають якісь нові композиції. Інколи навіть уночі схоплююся і записую цікаву ідею — блокнот і ручка завжди лежать на столику біля ліжка.

— Навіщо ж так викладатися, адже гроші, як стверджуєте, тепер вас мало цікавлять. Чи конкуренти наступають на п’яти?

— Так, я дійсно працюю не заради грошей, і це дуже важливо для творчої людини. Конкуренції теж не боюся. Взагалі–то ковалі — щирі й доброзичливі люди, у нашому середовищі немає залаштункових інтриг і заздрощів. Може, тому що талановиті ковалі мають достатньо добре оплачуваної роботи. Я залюбки можу поділитися технологічним секретом з колегами, бо не лише в ньому запорука моїх успіхів.

Щодо того, варто чи ні надмірно викладатися, то я впевнено відповідаю: «Так». І не тільки для себе. У нашій державі останнім часом звичними стали нарікання на малі заробітки і низький рівень життя. Коли кажуть, що українські заробітчани за кордоном отримують, приміром, по тисячі доларів на місяць, то при цьому чомусь забувають додати, що вони ж інтенсивно працюють по 14—16 годин на добу, включаючи суботи. А в нас трудяться здебільшого, як мокре горить: 8 годин чоловік відбув сяк–так, а приміряється до західноєвропейських стандартів. Переконаний, що і в Україні сумлінний кваліфікований робітник уже може заробити не менше, ніж у Євросоюзі. Цього лиш треба захотіти.

— Ви, з усього видно, — цілком задоволений життям громадянин. Невже нічого не бракує для повного щастя?

— Ідеально щасливою, мабуть, може бути лише божевільна людина. У мене прекрасна сім’я, любляча дружина, гарні діти. У мене є те, чого я дуже прагнув і важко досягав власними руками і розумом. Але зупинятися чи втрачати темп — не в моїх правилах. Вважатиму себе художником доти, поки мене не почнуть переганяти інші. Тоді залишу це поле діяльності. Знаєте, яка в мене найбільша мрія? Створити сучасну дизайн–студію, згуртувати кваліфікований колектив, повністю модернізувати виробництво і передати його в управління Володі. А тоді зачинюся в маленькій кузні з молоточками, зробленими власноруч ще на початку ковальської кар’єри, неквапом попрацюю над якоюсь річчю — камерною, а не монументальною. І це, не сумніваюся, буде дуже серйозна мистецька робота.