У розташоване на березі водосховища селище Градизьк приїхали представники обласної та Глобинської районної держадміністрацій, низки крайових громадських організацій, щоб разом із місцевими мешканцями взяти участь у мітингу пам’яті й панахиді за тими, кого буквально стерли з лиця цієї благодатної землі двічі. Адже спершу їх виморили «рукотворним» голодом 1932—1933 років і поховали невідспіваними. А потім, у 1959 році, після спорудження Кременчуцької ГЕС ті ж таки комуністичні вожді–«підкорювачі природи» поховали під товщею води однойменного «моря» й сотні довколишніх сіл та хуторів з «братськими могилами» (найчастіше — звичайнісінькими виритими наспіх ямами без будь–яких ознак поховань).
Тож після скорботних урочистостей біля місцевої церкви жителі Градизька та гості селища вирушили на берег водосховища і поклали вінки та квіти просто на морські хвилі. Вітер гнав їх до берега якраз із тих місць, де раніше вирувало ремісниче та торгове життя самого Градизька. Значну частину цього давнього козацького містечка, яке до 1789 року звалося Городищем, також «злизали» води загаченого ГЕСівською греблею Дніпра. Ще одну панахиду за жертвами Голодомору відслужили того дня на місцевому цвинтарі, де встановлено пам’ятний знак. Селищний голова Василь Компанієць певен, що такий знак треба встановити і на березі водосховища.