Врятовані з пекла

У Донецькій обласній клінічній лікарні профзахворювань зараз 27 потерпілих гірників (ще один шахтар у важкому стані перебуває в обласній травматологічній лікарні). Як розповів «УМ» головний лікар Євген Гладчук, самопочуття пацієнтів задовільне: «Врятованих шахтарів почали привозити до нас у неділю о 6.30. ранку. Всі потерпілі пройшли відповідне обстеження та баротерапію. Діагноз — отруєння чадним газом. Попри те, що вони наковталися токсичних продуктів горіння, всі пережили сильний стрес, тому з ними постійно працюють психотерапевти... Ми маємо оптимістичний прогноз щодо їхнього одужання».

А про те, що шахтарям довелося пережити, вони самі й досі розповідають з помітним хвилюванням. Як свідчить 39–річний гірничий робітник підземного транспорту Євген Дерев’янко, все сталося настільки несподівано, що спершу не встигли нічого збагнути. «Почули «хлопок», і відразу пил пішов стіною, — згадує він. — Стало дуже спекотно, і ми з напарником почали швидко відступати до виходу. Затим пішов газ. Ми увімкнулися в саморятувальники і далі вже вибиралися навпомацки. Падали, повзли... Спершу нас було троє, однак потім я опинився в суцільній темряві сам. До виходу на свіжий струмінь повітря залишалося ще з півсотні метрів, і я повз туди, тримаючись за рельс. Там мене підібрали, а згодом, слава Богу, знайшли й витягли з того пекла й двох моїх напарників... Та й інші хлопці з нашої дільниці всі вийшли. А ось із сусідніх дільниць дуже багато знайомих — у списку загиблих...»

У лікарняному коридорі кореспонденту «УМ» вдалося відшукати й гірника, до якого недільного ранку доля виявилася дуже прихильною. 28–річний помічник начальника дільниці Віталій Квятковський залишився одним–єдиним живим із бригади, де працювали три десятки шахтарів. Тільки тому, що із запізненням прийшов на своє робоче місце. «Не було мого шахтного автобуса, і я пішов до шахти пішки, — розповів він «УМ». — Йшов майже годину і спізнився на наряд, що починається опівночі. Поки дійшов, зателефонував своєму безпосередньому начальникові, отримав завдання і поїхав у шахту. А вже під землею, на підході до лави, почувся сильний «хлопок». Стало душно і стіною піднялася пилюка. Ще до того я зустрів по дорозі чотирьох своїх колег із бригади, і ми спершу стали вибиратися разом. Та далі я втратив їх із поля зору, бо пил стояв такий, що рук перед обличчям не було видно... Я спершу кинувся туди, де є запасний вихід за планом евакуації, однак там уже все горіло. Тоді пішов наосліп, сподіваючись таки вийти звідси. Мені пощастило...» Як каже Віталій, він уперше потрапив у підземну аварію і, мабуть, востаннє. Бо після всього пережитого вже не має наміру працювати під землею.