Літак відривається від землі. За кілька годин ви досягнете бажаного місця призначення і вас «зустрінуть радісно біля трапа». І ось ви знижуєтеся, але це не посадка — це катастрофа. Пілоти з останніх сил намагаються врятувати своїх пасажирів, гілки дерев скрегочуть об черево літака, тріщання, глухі удари, струс, все зупиняється. Далі дві новини, одна добра, інша погана: ви і ваші супутники залишилися живі, але є поранені, а навколо сотні кілометрів непролазних хащів. Тепер ваше життя у ваших руках.
Вам і не снилося
Погодьтеся, ситуація не така вже неймовірна, коли кожного дня чуємо повідомлення про авіакатастрофи. Є ще безліч способів загубитися в лісі без їжі, води, зброї й теплого одягу. Той, хто пройшов «SOS», екстремальний вишкіл івано–франківських пластунів, не лише не пропаде в таких умовах, а й допоможе іншим вижити і знайти шлях до цивілізації.
Цікавий вже список спорядження, яке мають узяти з собою охочі пройти вишкіл. Заборонені речі: миска, ложка, казан, горня, намет, харчі, сірники і тому подібні «зручності». Це вам не «майовка». Ви ж не візьмете того всього з собою на літак. Аби напитися, наїстися, зігрітися й сховатися від дощу, треба взяти з лісу те, що він сам тобі пропонує, але чого не помічають звиклі до міського ландшафту очі. Без ножа й сокири тут — як без рук. Кожна команда з двох людей мусить для початку збудувати собі укриття—шелест—«халабуду» з листя, кори, моху і гілля. Шелест має захищати від вітру і головне — від дощу, тобто не протікати. З першого разу важко зробити шелест, який би відповідав цим вимогам, тож інструктори вишколу могли досхочу натішитися на перевірках, коли «будівничого» заганяють в його творіння і згори ллють воду: мокро в навчанні — сухо в бою.
Як помахаєш сокирою й побігаєш, лаштуючи шелест, починає даватися взнаки голод. На три дні вишколу — лише пригорща гречаної крупи, кілька окрайців хліба й квадратиків шоколаду. Та смак не в них, а в тому, щоб здобути їжу в лісі. В околиці, де відбувався вишкіл цього року, «вполювати» можна було в основному гриби і жаб, хоч подекуди можна було знайти ожину і навіть дикі яблука. Голод не перебирає: з’їдається все, майже незважаючи на смакові якості. Та щоб зготувати собі будь–що, потрібні дві, на перший погляд, звичайні речі — вода й вогонь, добути і те й інше — наука. Самостійно води ніхто не знайшов, тож довелося витратити ще близько години на колективні блукання лісом, поки в одному з байраків ми не натрапили на струмок. Всі достатньо спрагли і вже кинулися пити, але дзуськи: «Відфільтрувати!» — наказ бунчужного невблаганний у своїй раціональнсті, адже мало того, що в струмку плавають пуголовки та інша «живність», невідомо, якої якості сама вода. Тож треба зробити фільтр — справа марудна, але необхідна. Лійка з шарами тканини, піску, хвої, листя, деревного вугілля тощо — фільтр має відсівати з води сміття, затримувати мул, «облагороджувати» запах і навіть дезінфікувати, адже ми й так в екстремальних умовах — ще отруєння тут не вистачало.
Не самими грибами живе людина: щоб оборонитися від диких тварин і вполювати їх для їжі, «SOS» учить робити зброю і пастки. Найлегше і найнеобхідніше — спис, а з відповідними навичками можна зробити і лук зі стрілами, сокиру і навіть крем’яні ножі, скребачки та інше «кухонне начиння». Те саме стосується й пасток: від петель на щось дрібне — до цілої колоди, що зненацька падає на голову необачного ведмедя, який зачепив сховану в траві линву.
Момент істини
Незважаючи на всі наші мисливсько–збиральницькі потуги, за три дні голод лише наростав. Наостанок таки дають можливість порозкошувати: цього разу кролятиною, але для цього треба правильно забити кроля, аби тварина не мучилася, й самим його обілувати. Цього теж вчать, але для декого то неабиякий стрес. Різницю між вбивством і полюванням пояснює комендант вишколу Олег Менів: «Ми повинні відчувати вдячність до цих тварин, які вмирають заради того, щоб ми вижили. Тут не має бути ні якоїсь огиди, ні, тим більше, захоплення процесом — це просто необхідність».
Останній вечір при ватрі — найтепліший у кожному значенні слова. Відчуття, що випробування пройдено, відчуття перемоги і відчуття команди розкидані раніше по двійках, кожен у своєму шелесті в іншому кінці лісу, тепер ми разом: охота співати, дуріти, розказувати анекдоти й історії, дізнатися одне про одного більше. Розходимося вже, коли сон неможливо прогнати. Завтра «обхід» і перевірка всього, чого нас тут вчили: шелестів, пасток, зброї та іншого. Проте основної мети досягнуто, і, повертаючись пізньої ночі до свого шелесту, відчуваєш щиру радість з того, що таки вирвався зі столичних кам’яних джунглів і приїхав сюди.
Чортівська кухня
Вишкіл із 2000 року проводить пластовий курінь «Лісові Чорти» з Івано–Франківська, це їхня «фірмова страва». Практичне пластування, виживання і вміння дати собі раду в природі — спеціалізація цього пластового куреня, який відзначив нещодавно своє 85–річчя, і в якому пластував свого часу Роман Шухевич. Командувати найбільшою й найефективнішою у світі «лісовою армією» — УПА — «Шухові» не в останню чергу допомагали знання, вміння і досвід, здобуті в роки пластування.
Кожного року «SOS» відбувається в іншому місці, зазвичай його проводять у Карпатах, але цьогорічний вишкіл проходив у Прикарпатті, в густих і широких лісах поблизу містечка Єзупіль. Незважаючи на те, що до місця розтаборування півгодини їхати маршруткою з Івано–Франківська і ще близько години пішки, про цивілізацію нагадували лише грибники, які проходили повз наші шелести, дико скошуючи очі, та, ніде правди діти, пляшки, від яких у нас не сховаєшся, мабуть, ніде.
Уже повертаючись потягом «Івано–Франківськ — Київ», упіймав себе на тому, що окидаю ліс за вікном «хазяйським оком»: оця гілка би придалася на шелест, он з тієї можна було б зробити некепського лука, а он сухостою стільки — це ж можна ватру «годувати» цілий вечір. «SOS» робить своє — ми стаємо ближчими до природи і починаємо мислити як лісовик, а не як «діти асфальту».