Найкращі сини й доньки України ставали в ряди Української повстанської армії з вірою, що незабаром побачать свою державу самостійною і незалежною. Хто вони, ті хлопці й дівчата, котрі клали свої життя на алтар свободи, що впливало на їхні переконання і світогляд? Частково привідкрити завісу невідомості, а ще зрозуміти, як попри заборони польської влади формувалася свідома українська еліта, може розповідь уродженки села Дермань Здолбунівського району, нині жительки Рівного Онисі Іванівни Саковської (Сердюк), адже таке виховання, як вона, отримували в 20—30–х роках минулого століття чимало молодих українців, а в Дермані — чи не кожен. Недарма саме Дермань у роки війни став важливим опорним пунктом у боротьбі проти зайд–поневолювачів, був місцевою «повстанською столицею».
«Що я українка, усвідомила ще в п’ять років...»
— Мої батьки були малограмотними: мама лише один рік ходила до школи, тато — два, — розпочала свою розповідь пані Онися. — Але якими вони були патріотами, як вболівали за долю України. У нас у хаті, яка складалася з кухоньки та кімнати, крім образів, висіли портрети Тараса Шевченка, Івана Франка, Богдана Хмельницького, Симона Петлюри. Із п’яти років я вже знала, що я українка.
І цього не можна було не знати, адже навіть перші молитви, які я свято зберігала з того далекого часу й передала своїй дочці, внукам–правнукам, були зверненням до Бога вимолити світлу долю Україні, а тоді вже — собі. Пам’ятаю, що часто зимовими вечорами приходив до нас сусід Ромашко, він на той час мав семикласну освіту, і вголос читав класиків — Івана Франка, Тараса Шевченка. Я дуже багато з того запам’ятала, адже пам’ять дитяча чіпка. Ще дечого навчилася від рідних дядьків — маминих братів Антона і Василя, які були членами «Просвіти», відвідували різноманітні гуртки — хоровий, драматичний, танцювальний. Саме там місцева молодь багато чому вчилася, і в першу чергу — любити свою землю, родину, Батьківщину. Польська влада не завжди це схвалювала, а тому за антипольські настрої багатьох дерманців і, зокрема, моїх дядьків було запроторено в концтабір в Березу Картузьку. До школи я пішла в шість років. Мене не хотіли приймати, бо ще була мала. Але я вже читала. Тоді тато взяли мене за руку, завели в клас, дали прочитати газету «Народна справа», й мене прийняли. Крім газети «Народна справа», виписували журнали «Золотий колос» і для дітей «Барвінок». Ми перечитували їх, вчилися по них і з нетерпінням чекали вільної України. Так у своїх сім’ях виховувалося більшість знайомої дерманської молоді. А ще тато завжди казали, що наші діти повинні бути освіченими, щоб вміли відстояти себе. Отож за поляків я закінчила три класи, а пізніше пішла в Другий Дермань, де діяла семикласна школа. Та згодом окупаційна німецька влада її закрила, і ми, невелика кількість дітей, закінчували навчання приватно. Батьки платили вчителям переважно продуктами, і нині я маю документ, завірений у німецькій управі в Мізочі, про закінчення «на відмінно» семикласної школи...
Наймолодша вчителька УПА
А за якийсь час невідомий хлопець приніс мені грипса — це така невеличка записочка, яку передавали вояки Української повстанської армії. В ній було вказано, щоб я з’явилася на вказане місце, — це була хата в нашому селі, яка стояла обабіч дороги. Коли прийшла, мене зустріли хлопці з УПА, котрі сказали: «Ти ж знаєш, що школа закрита, а дітей таки потрібно вчити.... Ти маєш відмінні знання, отже будеш навчати у нашій школі перші–другі класи». І я погодилася. Отож діти збиралися підпільно, у цій же крайній хаті. В одній великій кімнаті стояли столи і лави, була дошка, а от «Букварів» майже не було. Доводилося все по пам’яті розповідати. Моє завдання було — навчити дітей писати і читати, а ще арифметики. Отож я навчала грамоті наймолодших, а Ліда Ясен, теж дерманка, вона була трохи старша за мене, навчала дітей третіх–четвертих класів. Кожен день збиралося близько 20 дітей. Почали ми заняття у вересні 1943 року, й тривали вони всього кілька місяців. Повстанці піклувалися про молоде покоління, вболівали, якими громадянами вони виростуть. Ще запам’ятався один епізод із того періоду: скрізь закриті школи, діє окупаційна влада, а в селі Верхів Здолбунівського району упівці підпільно організували вчительську конференцію. На ній зібралися педагоги з навколишніх сіл — Дерманя, Лебедів, Будеража та Бущі. І я, чотирнадцятирічна, була на ній присутня. Точно вже не пригадую, якого числа це було, але на дворі стояла холодна погода. Через те що одягу пристойного я не мала, мама порізала ковдру і пошила з неї плаття, отож у ньому я й пішла на конференцію. Там ми уважно слухали запальні промови про те, чого потрібно навчати дітей, щоб вони не забували, хто вони і на якій землі живуть. Ми співали «Боже, великий єдиний», «Заповіт». А по закінченні зібрання — як зараз пам’ятаю — нас пригостили смачними варениками з картоплею та капусняком. Досі мені хотілося б дізнатися: а чи є ще живі учасники тієї повстанської вчительської конференції, адже я тоді була наймолодшою вчителькою... Цікаво було б зустрітися, згадати ті роки. Бо пізніше доводилося мовчати про цю сторінку у своєму житті.
У школі, крім навчання дітей, для молоді організовували різноманітні вечори, на яких співали, декламували вірші, читали реферати. Оскільки я мала добре поставлений голос, мені часто доручали їх виголошувати. Приїздив до нас і Улас Самчук. Побачити його мені пощастило завдяки дядькові Антонові Кучеруку (псевдо «Давен»), котрий в 1941—1943 роках працював разом із письменником у газеті «Волинь». Звичайно, я не мала розмови з Уласом Самчуком, адже була ще зовсім малою. Дядько ж востаннє приїхав у Дермань 9 жовтня 1943 року, тоді ж був важко поранений і за кілька годин помер. На його похорон зійшлося мало не все село. Після відновлення в селі совєтської влади почала працювати й школа, яку я закінчила в 1947 році. На той час у селі не діяла ні комсомольська, ні піонерська організації, але молодь була задіяна у всіляких гуртках, брала участь у всіх громадських заходах. Я також була їх активною учасницею. Згодом вступила до Львівського фармацевтичного інституту. Та ніде й ні за яких обставин не розповідала про те, що відбувалося в роки війни. Нині дехто мені каже, що варто нагадати про свою участь в УПА. А моя відповідь є такою: «Я ж малу роботу робила, щоб про неї заявляти скрізь і всюди». Нині маю вже 77 років, часто згадую своє дитинство, юність, і мені стає боляче, що теперішній Дермань, його жителі дуже змінилися. Вони вже не є тими патріотами, якими були раніше. І від цього стає дуже гірко...
Вірші–молитви
від Онисі Іванівни Саковської, які збереглися в її пам’яті ще з далекого дитинства
Молю тебе, люба Бозю,
У вечірній годині,
Сповни мені щиру просьбу,
Маленькій дитині.
Не за себе нині прошу,
а за свою неньку,
За кохану, за миленьку,
Таку солоденьку.
Так молилася мала...
У мамине свято.
З неба усміхався
наш небесний Тато.
Боже добрий, Боже щедрий,
Рученьки складаю
За матусю, за татуся
Сердечно благаю.
Я молюсь за Україну,
захисти її від зла,
Дай піднятись із руїни
Їй у всьому помагай.
Дай всім сили і здоров’я
Милості свої нам дай,
Щоб під синім небом квітнув
наш чудовий рідний край.
Зішли, Боже, ласки
На дітей маленьких,
Щоб ми виростали
На потіху неньки.
Май, Боже, в опіці
Всю нашу родину.
Глянь ласкавим оком
На всю Україну.
Знаю, бо казала
Мені моя ненька,
Що я українка,
правдива, маленька.
Знаю, Україна
Серцю мому мила,
Я по–українськи
Молитися вчилась.
А моя опіка —
То Божая мати.
Мати України,
Повна благодаті.
Ось мою молитву
Прийми, Отче Боже.
Нехай Україні
Вона допоможе.