Неуважний Київ

89–річний Євген Стахів майже щороку приїздить з Америки в Україну. Найбільше він полюбляє Донеччину, адже в роки Другої світової війни очолював там українське підпілля, що боролося за вільну Україну «без Гітлера й Сталіна». Цьогорічна подорож також не обійшлася без відвідин Донецька. «Я вважаю, що то найважливіша територія України, — каже пан Євген. — Чи є вибори, чи немає, але Донбас залишається індустріальним серцем України».

Вишиванки на Донбасі

— Пане Євгене, що вас вразило тепер на Донбасі?

— Мої знайомі поз’їжджалися з Дружківки, Слов’янсь­ка, з Луганська й Маріуполя. На історичному факультеті Донецького університету я говорив з молоддю про боротьбу Донбасу за самостійність України. Також зустрівся з ліцеїстами — всі вони говорили українською, а дівчата прийшли у вишиваних сорочках. Дружківка славна тим, що звідти походить Олекса Тихий, земляки його дуже шанують, видають газету, «Просвіта» у них імені Тихого. У Маріуполі вшановують лідера антинацистського підпілля Яненка, видали про нього брошуру. У Маріуполі ми влаштували прес–конференцію і сходили на цвинтар до Яненка. Я побачив, що в Донецьку й Маріуполі є думаючі українці, але ними не надто цікавиться Київ. Перед виборами на Донеччині була дуже слабка реклама «Нашої України» і БЮТ і дуже сильна виборча пропаганда Партії регіонів. Я думаю, що якби більше цікавилися Донбасом і більше там працювали, то іншими були б і результати виборів. Але Київ більше цікавиться Львовом і Тернополем, ніж Донбасом.

— А на вашу думку, чому Центр так мало цікавиться Донбасом?

— Мені важко відповісти. Може, тому, що кияни бояться, що на них будуть там свистіти чи кидатимуть яйцями. Не треба боятися, треба їхати і їхати туди. Не за оплесками до Львова, а на тяжку просвітянську й політичну роботу на Донбас. У 1920—30 роки комуністичної влади в Україні там відбувалися українські вечори, вистави, літературні читання. Тоді Київ більше працював на Донбасі, ніж сьогодні. У час ІІ Світової війни українські патріоти–підпільники багато робили, щоб освідомити Донбас. Ця частина України боролася за самостійність так само, як решта земель. І за це дуже постраждала від німців. У Маріуполі, Знам’янську, Краматорську, Костянтинівці, Горлівці, Сталіно (так тоді називався Донецьк) багатьох арештували, заслали до концтаборів, постріляли. А ще більше ця частина постраждала, як повернулася совєцька влада. Найперше СМЕРШ шукав і арештовував тих, хто організовував антинацистське підпілля, — близько 800 людей.

У Луганську також були арешти. Там розстріляли організатора національно–визвольного підпілля Донбасу професора Бернацького. Я коли бував у Луганську, то в нього ночував. У підпіллі були й інші викладачі університету — Наконечний, Осадча. У Луганську я випадково допоміг перевести шкільництво на українську мову. У липні 1942 року я потрапив на перші збори учителів Луганська, де вони радилися, якою мовою вести навчання. Вже збиралися ухвалити, що мова буде російська. Я був тоді кореспондентом маріупольської газети, вступив у дискусію і сказав, що в Радянській Україні діяв закон, що все шкільництво має бути українським. Після цього проголосували за українську. Після зборів мене обступили вчителі — всі хотіли знати, що робиться на решті українських земель...

У Красноармійську, який під час війни називався Гришино, ми теж мали осередки підпілля. Багатьох підпільників арештували німці й відправили до концтабору. Я їх потім зустрічав у Америці й Канаді.

— До концтабору Аушвіц?

— Ні, до Бухенвальду. Це був найгірший табір, де будували підземні тунелі й схрони для ракет. Якубович, Вася Петренко з Гришино, Володька Кузельський з Маріуполя, Ігор Чухмара з Дніпропетровщини вийшли звідти живі. Там був і Черкашенко зі Сталіно, завідувач овочевою базою. Він помер від виснаження за тиждень до того, як в’язнів звільнили американці. У нього було три дочки, одну забрали на роботу до Німеччини, а друга, Тоня, врятувала мені життя, коли зрадник виказав мене нацистам. Потім, уже в 1996 році, я бачився з нею у Львові.

Патріоти, що працюють на Москву

— Загалом, що ви побачили нині в Україні?

— Цього разу я був також у Дрогобичі, у Музеї Івана Франка, у Кульчицях, на місці народження гетьмана Петра Сагайдачного, у Перемишлі, де є польський Історичний південно–східний інститут, що провадить дослідження українсько–польської історії. Його співробітники видали кілька гарних книжок, зокрема про Хмельницького. Я до їхнього збірника написав статтю про потребу українсько–польського зближення. Минувшина — то одне, а сьогодення — це вже інше. Немає одвічних ворогів. Потрібна співпраця між Варшавою і Києвом. Хоча є трохи польських екстремістів у Перемишлі й українських у Львові, котрі малими речами перешкоджають великій справі. А з того користає Москва. Вона має свою агентуру у Львові, яка підбурює антипольські настрої. На жаль, деякі львівські патріоти не бачать, що працюють на Москву, коли намагаються закаламутити українсько–польські стосунки.

Держава має карати антисемітизм

— А як стосовно україно–єврейських стосунків?

— Я задоволений, що ви про це спитали, бо є головою Українсько–єврейського товариства в Америці. Ще в 1960–х роках визначні єврейські й українські вчені й політичні діячі організували на цю тему чотири «круглі столи» англійською мовою. З нашого боку виступали, зокрема, Іван Лисяк–Рудницький, Всеволод Голубничий, Ярослав Пеленський. Основною темою було налагодження україно–єврейського діалогу і поборення антисемітизму й українофобства. Тоді Росія постійно підбурювала «радянських» євреїв свідчити перед світом про «непомірний антисемітизм українців». Щоб світ показував на нас пальцем, як на «головних антисемітів».

— Тобто цей міф створювався «на експорт»?

— Так. Коли Москва кричала, що ми фашисти, німецькі прислужники, німецько–українські націоналісти, — Захід не дуже слухав. Але коли про це говорили євреї — Захід прислухався. Отже, треба було намовити євреїв свідчити проти України. І наші акції були направлені на те, щоб побороти ці зусилля Москви. На наші конференції прихильно відгукнулася американська преса і дуже негативно — преса совєцька. Москва реагувала миттєво.

Після першої ж конференції у Нью–Йорку совєцька пропаганда видрукувала «летючки» з карикатурами й такими–от віршиками:

В листопаді у Нью–Йорку українські інститути

Провели нараду дивну, про яку всім слід почути.

Словом Стахіва Євгена ту нараду відчинили,

Йоську Ліхтена з «Бнай Бріту» головою призначили...

І Лисяк з Ласаль–коледжу, Я. Білинський з Делавару

В зрадах неньці–України заблукали не в ті сфери.

То, казали, щастя наше, що жиди на Україні

Поселились в давні роки та живуть там ще й донині.

Під кінець гадали довго, причепити як для вида

Українського тризуба до інсигнії Давида...

Цього року 29 вересня я був у Бабиному Яру, мав там слово. У нас на Брукліні в Нью–Йорку також є невеличкий меморіал «Голокост–парк». Бруклін вважається «російським районом», але серед тамтешніх євреїв є багато вихідців з України — з Поділля, з Житомира. 8 вересня, в день розстрілів німцями євреїв у Вінниці, біля меморіалу зібралися колишні вінничани. Імпреза велася російською мовою. Мене запросили — я виступив українською. Після мене виступав ветеран із медалями і вже говорив українською. Він сказав, що вдячний українцям, які зберегли йому життя. Далі майже всі говорили українською. Отже, треба бути серед людей, спілкуватися з ними. А як тебе не видно і не чути — то немає і твоєї ідеї. Євреї є і хочуть бути нашими добрими приятелями. Ми маємо першими подавати їм руку. У нашому спільному життєписі були погані сторінки. На жаль, ми не знали добре історії, а вчителі нас навчали, що, скажімо, перед Хмельниччиною «жиди тримали ключі від церкви». Але ж так не було. Ключі від церкви мав шляхтич, а єврея посилав збирати для себе податок з українських селян. Єврей був лише виконавцем волі польського шляхтича. То велика різниця. Треба не боятися говорити правду.

Нині імідж України у світі руйнує МАУП. Хтось каже, що її діяльність оплачують араби, а я думаю, що то роблять росіяни. Пам’ятаю, 1991 року я був у Львові. Того дня хлопці з УНА–УНСО марширували по місту в напіввійськових одностроях, зі смолоскипами і співали: «смерть ляхам, смерть московсько–жидівській комуні...» У Києві я розповів про побачене Дмитру Павличку, який тоді очолював парламентську комісію зовнішніх справ. Павличко сказав, що того ж вечора бачив про це сюжет на московському телебаченні. Такі «паради» робляться для Москви, а наші того не помічають. Павличко спитав тоді, що ж робити? Кажу: парламент має дати якесь розпорядження. Щокін проводить злочинну роботу проти України. Але де Служба безпеки? Держава має обтинати й карати антисемітизм, як це робиться у Європі.

ДОСЬЄ «УМ»

Євген Стахів народився 1918 року в Перемишлі (нині Польща). У 1919 році батьки забрали його на еміграцію до Чехо–Словаччини, де родина перебувала в таборі для інтернованих. Після повернення на Галичину сім’я постійно відчувала тиск антиукраїнської політики Другої Речі Посполитої. У березні 1939 року Євген перебував на Закарпатті, де в Хусті захищав Карпатську Україну від угорських окупантів. У роки війни очолював підпілля Організації українських націоналістів (Бандери) на Донбасі. Нині мешкає в Нью Йорку, США. Активний громадський діяч.