Розпитуючи на цьогорічному Форумі видавців українських письменників про їхні літературні відкриття минулих років, майже всі (Матіос, Денисенко, Курков, Таран, Кононенко...) повторювали — Таня Малярчук. І потім, як затяті меломани, ми починали сперечатися, яка Танина книжка сподобалася більше, згадувати, хто в який спосіб для себе відкрив прозу франківської авторки. Одним ближча сюрметафорична проза Малярчук («Троянда Адольфо», «Комплекс Шахерезади», «Як я стала святою»), іншим — її проста сюрреалістичність («Згори вниз»). Нещодавно презентована харківським «Фоліо» книжка Таниних... гм, шкіців, етюдів під назвою «Говорити», промовляє і до «метафористів», і до «реалістів».

Після «душки» Сергія Маковецького до Києва завітав «душка» Євген Миронов. Причому в новому для себе амплуа. До цього ми сперечалися, де Миронов виглядає органічніше — в «Ідіоті» чи «Полюванні на піранью», а, виявляється, акторство — це не єдина «тарілка», яку Миронов вважає своєю. Нещодавно Євген вирішив спробувати сили в амплуа керівника творчого проекту. Зареєструвавши «Театральну компанію Євгена Миронова» він звернув свій погляд на «Фігаро» Бомарше. Причому закиди, що його порівнюватимуть із відомим однофамільцем — роль Фігаро була останньою сценічною роботою Андрія Миронова — відкинув відразу. «Мене постійно з кимось порівнюють, — зізнався він. — За що не візьмусь, кажуть, що знову зіграв, як Смоктуновський. А наш «Фігаро»— це інша роль, інший спектакль, інше життя».