Від солдата талліннського — до полтавського

Вічний спочинок на рідній землі

Позавчора в центрі Полтави на території Меморіалу солдатської слави урочисто поховали прах уродженця області, гвардії старшого сержанта, командира гармати Степана Хапікала. Його останки разом з іншими було ексгумовано під час «гучного» перенесення пам’ятника Радянському солдатові з центру естонської столиці на військовий цвинтар Таллінна. Поруч із новим місцем вічного спочинку Степана Іларіоновича у символічну могилу поклали капсулу з землею із могили в Таллінні ще однієї уродженки Полтавщини, старшини медичної служби Олени Варшавської (за наполяганням її двоюрідного брата, прах жінки, єврейки за національністю, раніше перепоховали в Ізраїлі).

Нагадаємо, що першою про необхідність перепоховати полеглих в Естонії українців заговорила омбудсмен Ніна Карпачова. Запропонував же гідно пошанувати земляків саме в Полтаві мер міста Андрій Матковський.

Родове коріння полеглих героїв

До села Новий Тагамлик, що в Машівському районі, Хапікало ще підлітком потрапив не з власної волі: хлопця привезли в місцевий патронат із сусіднього Новосанжарського району після того, як його «куркульську» родину репресували. Пізніше доля закинула вимушеного безбатченка на Луганщину, звідки Степана Хапікала і призвали на фронт.

Парадоксально, але факт: лише загальнодержавний пошук родового коріння похованого в далекій Естонії солдата допоміг познайомитися і нарешті зустрітися його племінникам, які весь цей час жили в Полтаві, але навіть не здогадувалися про існування один одного. Двоє з них — Наталія Однойко та Володимир Хапікало — здавали відповідні аналізи для підтвердження своєї генетичної спорідненості з полеглим дядьком і разом з офіційними представниками України забирали труну з його останками в Таллінні. Власне, тільки тепер нащадкам давнього селянського роду Хапікалів стали зрозумілими справжні причини їхньої багатолітньої «роз’єднаності». Вочевидь небажання батьків, які вже також відійшли за вічну межу, посвячувати дітей у деталі сімейної біографії ґрунтувалися передовсім на прагненні вберегти їх від небезпечних у ті часи «личок» родичів «ворогів народу»... Архівні документи свідчать, що Степан Хапікало після кровопролитних боїв за Таллінн наприкінці вересня 1944 року помер у військовому госпіталі.

Не менш карколомними були повороти долі Олени (Леніни) — Варшавської. Документи архівів підтверджують факт її народження в Полтаві. Однак невдовзі батьки дівчинки — віолончелістка та театральний художник — переїхали в Москву. Там дитина відвідувала музичну школу при знаменитій «Гнєсінці». А коли в 1941 році сім’я змушена була евакуюватися до Ташкента, 16–річна Леніна просто зійшла з потяга на одній із станцій і фактично «втекла» на фронт, залишивши матері записку: «Пробач мені, але зараз звучить інша музика». На думку її двоюрідного брата Володимира Парнеса, для того щоб рідні не знайшли «пропажу», навіть змінила ім’я та по батькові — замість Леніни Мойсеївни стала Оленою Михайлівною. Про мужність цієї тендітної медсестрички серед її однополчан ходили легенди. Підтверджені, до речі, бойовими нагородами — медаллю «За бойові заслуги» та орденом Червоної зірки.Там, на фронті, 19–річна Олена навіть встигла вийти заміж за бойового побратима. А через два тижні після одруження загинула в Таллінні...

Ложка дьогтю в поминальному коливі

Урочистості з нагоди перепоховання та вшанування пам’яті полеглих героїв на Полтавщині не обійшлися без дешевого політиканства. Йдеться не лише про сумнівну ініціативу полтавських активістів Комуністичної партії виставити попереду колони прапороносців із державними прапорами України своїх повпредів із прапорами КПУ. Такими ж недоречними під час виступів пані Карпачової та деяких інших промовців на траурній церемонії в Полтаві були заяложені постулати про «погану» естонську владу, яка нібито не шанує борців із фашизмом. Хоча б тому, що подібні тези фактично «списані» з кремлівських пропагандистських «страшилок», метою яких залишається провокативне зіштовхування лобами представників різних народів.