Іде системний адміністратор по вулиці, бачить симпатичну дівчину.
— Дівчино, ви маєте мейл?
— Ні.
— Прикро, а то б познайомились!
«Вітаю, ти вже почала у транспорті знайомитись!»
Із усього різнобарв'я крилатих висловів із комедії «Іронія долі» цього нового року особисто мені запав у душу один: «Як нудно ми живем. У нас зник дух авантюризму, ми перестали лазити у вікна до коханих жінок». Ну, з приводу вікон Іполіт трохи погарячкував (я, наприклад, мешкаю на восьмому поверсі, тому таких подвигів від коханих чоловіків не вимагаю), а щодо авантюризму...Не так давно я переконалась, що на авантюрно-любовні вчинки у нас здатні і чоловіки, і дівчата, причому без будь-яких вікових обмежень.
Коли бабуся вкотре починає заводити пісню про те, що мені пора шукати другу половинку, і пригадувати, як років 50 тому, після війни і розрухи, парубки з дівчатами все одно знайомились, зустрічались, створювали сім'ї, я відверто дивуюсь їй — а як можна було знайомитись і, тим більше, щоденно спілкуватись без такого блага цивілізації, як інтернет? На вулиці чи що? Тим більше мами і бабусі з дитинства навчили, що порядні дівчата на вулиці чи у транспорті не знайомляться (винятком, мабуть, була Катя з фільму «Москва сльозам не вірить», адже свого «принця за тридцять» вона, якщо пам'ятаєте, зустріла в електричці).
Я — не прихильник вуличних знайомств. Річ навіть не у тім, що пристойні кавалери по вулиці не ходять, а їздять щонайменше на «мерсах». Зазвичай вуличне знайомство починається з банального «Дівчино, а не підкажете, котра година?». А кожна дівчина мріє про оригінальне знайомство. Наприклад, зі мною таке трапилось лише раз за життя. Хлопець у вагоні метро запитав, чи нема в мене знайомого рятувальника чи водолаза, аби витягти його з глибини моїх очей. Ну в такому випадку «моє серце аста ла віста». Знайомство нічим не закінчилось, але ж як красиво почалось!
«Зустріну симпОтичну та рАзумну...»
Отже, розчарувавшись у хлопцях «в реалі», я з головою поринула у віртуальний світ, тобто в iнтернет. Оскільки у любовно-віртуальних справах я була новачок, почала читати анкети на сайтах знайомств і активно переписуватись із власниками більш-менш симпатичних фейсів на фото. Деякі спритники призначали побачення після першого ж листа, з деякими переписка триває вже півроку. Фільтрація «вхідних» почалась одразу ж. Ніколи не думала, що на сайтах знайомств проживає така кількість сексуально стурбованих. Їх відмітала без варіантів. Другий етап кастингу відбувався за підрахунком кількості помилок в одному слові. Ну не можу я спілкуватись із людиною, яка називає мене «симпОтичною» чи «рАзумною»! Третій етап фільтрації проходив за інтересом, тобто якщо хлопець навіть із досить симпатичним «овалом обличчя» міг підтримувати бесіду винятково на тему автомобілів чи комп'ютерних програм, такого кандидата автоматично відправляла в небуття. В результаті подібних оперативних дій потенційних кавалерів залишилось не так уже і багато — не більше десяти. Причому на фільтраційному етапі я збагнула, що Київ — місто-мільйонер — насправді все-таки велике село. Наприклад, один із моїх «інтернет-хлопчиків» виявився однокурсником моєї начальниці, з іншим ми вчились в одному інституті з різницею в один курс і навіть віталися на перервах, а третій колись зустрічався з моєю найкращою подругою. Причому в «реалі» його звали по-іншому, та й віком він був молодший, аніж спершу написав у анкеті.
До речі, такі, м'яко кажучи, неправдиві відомості подає принаймні половина респондентів. Адже якщо спілкування обмежується монітором і клавіатурою, можна уявити себе ким завгодно. Пам'ятаєте показовий у цьому плані фільм «Маска», де шматок дерева виявляв усі потаємні підсвідомі бажання того, хто його одягав. Отже, не виключено, що високий зеленоокий блондин насправдi виявиться 16-річним закомлексованим прищавим підлітком із 159 сантиметрами зросту. Або якимись іншими шляхами ви дізнаєтесь, що 20-річний юнак-мачо насправді є дідусем за 50, обтяжений двома дітьми та трьома онуками, які й навчили старого користуватись інтернетом. Не виключено, що палкий інтернет-коханець із Москви, готовий приїхати до вас першим же поїздом, насправді сидить у сусідньому відділі на роботі, але це вже інша історія. Майже половина анкет заповнюється «по приколу» співробітниками, друзями чи ворогами тих нещасних, яких бажають «познайомити» без їхнього відома. Отож варто приготуватись до будь-яких сюрпризів. Особисто мені пощастило: перший же інтернет-друг, до речі, до якого я не плекала ніяких почуттів, в реальностi нічим не відрізнявся від віртуального співрозмовника: такий же розумний та дотепний. За три місяці спілкування перед монітором я настільки звикла до його манери висловлювання, жартів та побудови речень, що зовнішність тут не відігравала ніякої ролі. Що цікаво, «прикольний чувак» виявився серйозним бізнесменом, але на мене його серйозність не розповсюджується, тому ми продовжуємо спілкуватись і час від часу зустрічаємось уже протягом півроку.
Десять чоловіків і одна леді
Звичайно, після такого позитивного досвіду в мене виросли крила, тому до віртуальних співрозмовників я почала ставитись сміливіше. Їх кількість постійно зростала, і досить скоро я почала...плутатись у них! Прийшовши на роботу зранку, я спершу лізла у свою поштову скриньку, комусь відповідала, комусь писала сама, комусь давала робочий телефон, а декому — мобільний. (Що дуже дратувало шефа, адже мій коефіціент корисної дії стрімко падав). А одного разу я призначила побачення двом хлопцям одночасно в одному і тому ж місці. Причому сама того не бажаючи. Я наївно думала, що це — один і той самий, бо один писав мені на електронну пошту, з іншим же стосунки переросли у стадію SMS-повідомлень (а я й не помітила). Суть справи до мене дійшла у вагоні метро, за вісім хвилин до «часу Х», тобто до зустрічі. Тоді ж в авральному порядку я пригадала, що насправді один із них — Саша, а інший навчається в Інституті громадянської авіації, причому, «хто є ху», я, звичайно, не знала. Рятувало ситуацію лише те, що й вони мене не бачили жодного разу. Отже, за форс-мажорних обставин мій мозок видав, як я гадала, геніальне рішення: вибрати симпатичнішого і йти зі спокійною совістю гуляти. Коли я прийшла на призначене місце, побачила двох «щасливців» з однаковими рожевими трояндами на відстані двох метрів один від одного. Визначивши найбільш симпатичного, я томливим голосом поцікавилась: «А хочете я вгадаю, як Вас звати? Олександр!». На що він ошелешено відповів: «Ні», натомість обернувся другий. Поспіхом вибачившись, я відбігла на безпечну відстань і буквально зігнулась навпіл від реготу над абсурдністю ситуації. Перехожі, у тому числі Саша і студент КІГА, здивовано дивились на мене. Ситуацію врятував третій, «не мій», юнак, якому сподобався мій дзвінкий сміх (що більше нагадував істеричне іржання), і з огляду на це він запросив мене до МакДональдсу. Знайомство нічим не закінчилось, але, знову ж таки, як красиво почалося!
Кинулась я «у всі тяжкі» тоді, коли почала збирати гроші на новий комп'ютер. Виходячи з логіки, що витрачати кровні зароблені гроші на їжу та розваги зовсім не обов'язково — це чоловіча справа, кожен вечір я призначала нове побачення. Сподобається — не сподобається — справа десята, головне, кожен із них водив мене до кафе, інколи — в кіно чи театр, не кажучи про те, що на улюблене пиво із солоними горішками я взагалі не витрачалась, а це — неабияка економія для власного бюджету. Якщо хочеться зекономити більше, наприклад, на парфумах, косметиці чи дрібничках-аксесуарах, одного із кавалерів-одноденок можна перевести до розряду «серйозних», але до цієї стадії я так і не дійшла.
Чатьтеся, чорнобриві, хоч із москалями!
Зав'язати серйозні стосунки завдяки інтернету мені поки не пощастило, а от багато моїх знайомих знайшли своє щастя саме завдяки «всесвітньому павутинню». Наприклад, моя знайома Ліда, до речі, поважна 30-річна пані, познайомилася в чаті зі своїм другим чоловіком і безтурботно прожила з ним три роки. Щоправда, потім чоловік проміняв її на таку саму знайому з iнтернету. Моя подруга та колега Яна зустріла своє сонечко на сайті знайомств. Зараз вони зустрічаються і ось-ось збираються одружитись.
Як слушно зауважив один із моїх інтернет-респондентів, спілкування в мережі зазвичай відбувається за схемою «сайт-електронна адреса — «аська» — телефон — зустріч», хоча з кожного правила є винятки. Початківцям можу зауважити, що для знайомств в інтернеті годяться не лише спеціалізовані сайти. Підходящим місцем може бути чат, там спілкування простіше і невимушеніше. А якщо кавалера шукаєте не за «фейсом», а за інтелектом, ліпше форумів — будь-яких і на будь-які теми (хоч на сайті «УМ») — не вигадати. Там ви зможете оцінити його інтелектуальний рівень, поспілкуватись, а згодом і зустрітись. Особисто в мене був і такий досвід. На форумі однієї інтернет-газети ми довго спілкувалися на «вільні теми» — від економічної ситуації в країні до проблеми сексуальних меншин, а потім, обминувши стадію довгої переписки та телефонних розмов, вирішили одразу ж зустрітися. Хлопець виявився досить розумним директором фірми з ланцюгом на шиї, обвішаний мобілками та «понтами», і ми досить мило поспілкувались. Знайомство нічим не закінчилось, але ж як красиво починалось!
Можу порадувати «мисливців за скальпами (багатеньких буратінів)» — забезпечені кавалери в інтернеті трапляються на кожному кроці. Головне — знати рибні місця. Особисто мій «послужний список» вінчають п'ятисотий мерс, два BMW та «Ауді».
Найголовніше в iнтернет-пошуках — вирізнити того єдиного і неповторного з великої кількості вищеописаних закомплексованих хлопчиків-збоченців та великої кількості приколістів. Причому прислів'я «Дурні вчаться на своїх помилках, а розумні — на чужих» не діє аж ніскільки. Отже, чатьтесь, знайомтесь, переписуйтесь, зустрічайтесь!
