Олександр Довженко зауважував: «У комунізму й фашизму однакові філософські корені». Масштабна провокація в Донецьку проти українських сил при сприянні влади в останній день жовтня відбувалася не тільки під червоними прапорами, а й під російськими триколорами. Експансійна позиція російської влади передається всьому глибоко хворому шовінізмом і ксенофобією суспільству, члени якого дуже легко асоціюють себе з державою. Так, проведене радіостанцією «Ехо Москви» опитування показало, що доктрина «собирания чужих земель» у них просто «в крові». Для 82 відсотків росіян «повернення» Тузли важливіше добросусідських відносин з Україною. У московській аудиторії під час телемосту каналу НТВ, присвяченого конфлікту в Керченській протоці, 76 відсотків висловили готовність «душить, давить мятежных хохлов» заради Тузли. Віце-спікер Держдуми Лукін та колишній міністр закордонних справ Козирєв були надто раціональні й відверті: не варто сперечатися за якість 35 га Тузли, бо Росії потрібна вся Україна (!).
Найбільш рельєфно про це висловився магнат Альфред Кох: «Я глибоко переконаний, що інтереси Росії не обмежуються островом Тузла. Я вважаю, що Росії по праву, по факту повинні належати і Крим, і Херсон, і Миколаїв, і Одеса. І це наша стратегічна мета. Чи майорітиме там український прапор, чи російський триколор, мене, відверто кажучи, не дуже цікавить. Важливо, щоб по факту це були російські землі, які враховували б наші інтереси, і щоб там був присутній російський капітал, російські люди... Залишається один-єдиний шлях — це економічна експансія. Це фактично скуповування земель, скуповування цієї нерухомості, скуповування цих заводів, скуповування інфраструктури». Це не лише відвертість російського «ліберала». Це — програма, яка уже повним ходом здійснюється стосовно України. І ті, хто реалізує цю програму, з роздратуванням ставляться до рогозіних-ткачевих-мітрофанових, які своїми витівками тільки заважають успішно колонізувати Україну уже економічними методами, бо змушують, нарешті, реагувати бездіяльну українську владу.
Під час виступів на слуханнях у Верховній Раді з питань українсько-російських відносин у жовтнi минулого року з трибуни неодноразово линуло: «Альтернативи розвитку взаємовигідного всебічного співробітництва з Росією для України немає!» А хіба нинішня дійсність у відносинах між двома країнами не є альтернативною такому прекрасному лозунгу? Реваншистська риторика на всіх рівнях північно-східного сусіда свідчить про небезпечне протиріччя: ми, українці, досі сприймаємо Росію майже як рідну, а росіяни сприймають нас, тільки-но проявляєм рішучість стати українцями, — як чужих. Вони уже запланували альтернативу: нова воєнна стратегія Росії з правом превентивного нападу, ядерного в тому числі, лозунг побудови «ліберальної» імперії, політика нав'язування сусідам російської мови як офіційної, політика конфесійна, політика щодо інформаційного та Єдиного економічного простору (ЄЕП), «Одеса — Броди», газотранспортний консорціум, дискримінаційна практика в торгівлі.
Сумновiдомий виступ у Санкт-Петербурзькому інженерно-економічному університеті знаного політика і керівника однієї з природних монополій (РАТ «ЕЄС Росії») Анатолія Чубайса здивував оригінальністю геополітичного мислення: «Ідеологією Росії на всю доступну для огляду історичну перспективу повинен стати ліберальний імперіалізм, а місією Росії — побудова ліберальної імперії». Для чого російському народові імперіалізм? А це «допоможе остаточно подолати духовну кризу і по-справжньому згуртує й мобілізує народ». Для ліберала, взагалі-то, головне — рівність. А з імперіалізмом, як не крути, пов'язане протилежне — політичне та економічне — панування над колонією, встановлення іноземного правління з допомогою сили, економічна експлуатація. Роз'яснюється, що ліберальні імперіалісти не відмовляються від принципу непорушності кордону, поважають загальновизнані норми міжнародного права. Вони збираються культурно впливати і, окрім іншого, захищати росіян та російськомовних громадян у сусідніх країнах. Ліберальна імперія покликана замкнути «Кільце великих демократій Північної півкулі ХХI століття — США, Об'єднана Європа, Японія». І це при тому, що, як повідомило «ГРТ Останкіно», у себе, на Смоленщині, пальцем не ворухнули, щоб допомогти влаштуванню в запущених селах одноплемінників, які повернулися додому. У цих же країнах нові імперіалісти збираються підтримувати, розвивати, «а при необхідності й захищати базові демократичні інститути, права і свободи громадян». На сьогодні понад 60 відсотків населення РФ перебуває за межею бідності, не живуть, а виживають.
Нещодавно ООН визначила лідерів світу за рівнем достатку для своїх громадян. Це малі нації, що на практиці засвідчили свою мудрість і глибокоморальну велич своїх держав: Ісландія, Норвегія, Швеція. Всі інші «наставники» у країнах будь-якого розміру, де більшість населення животіє, нагадують ту синицю з байки Леоніда Глібова, що збиралася море запалити.
Дух мілітаризму в Росії набирає сили. Майже кожний день приносить нові докази, нові свідчення її силової орієнтації. Вчитайтесь у прес-реліз посольства Росії в Україні у відповідь на коментарі в українських ЗМІ щодо модернізованої воєнної доктрини Москви. В документі говориться: а) «останнім часом у практиці міжнародного життя намітилося затвердження політики застосування сили без санкції міжнародного співтовариства»; б) «якщо в практиці й далі буде затверджуватися як пріоритет подібна поведінка, то Росія залишає за собою право діяти «таким же чином». Неважко здогадатися, про кого йдеться у пункті а) і що мається на увазі у пункті б). По суті, пропонується: ви займаєтеся країнами, проблемними для вас, а ми будемо займатися країнами, незручними для нас. При цьому ми діятимемо «таким же чином».
Таким же чином... Шляхом розбою і гулагів, голодоморів і лінгвоцидів? Адже мали вже 479 офіційних актів про заборону української історії, культури, мови — (дані зі слухань у Верховній Раді про стан української мови в Україні).
«Московська держава виникла завдяки татарському ігу, — стверджував історик Микола Трубецькой у статті «О туранском элементе в русской культуре». — Російський цар став спадкоємцем монгольського хана: повалення татарського іга звелося до заміни татарського хана православним царем і до перенесення ханської ставки в Москву, відбулося обрусіння й оправославлення татарщини, і московський цар виявився носієм цієї нової форми татарської державності». Пізніший період утвердження в Російській державі деспотичних властивостей виразно обгрунтовує інший російський історик Георгій Федотов. Російський філософ П. Я. Чаадаєв стверджував, що Росія покликана дати людству великий урок. І дала. Це й самодержавство, і кріпосництво, і репресії, доведені в радянські часи до абсурду, і імперська подвійна мораль. А Микола Бердяєв писав: «Російський дух хоче священної держави в абсолютному й готовий миритися із звірячою державою у відносному».
Ось так бачать і пояснюють явища своєї історії російські особистості. Втім звернімося і до самої історії. Якщо заглянути до довідника «Альфа і Омега», то можна нарахувати 62 війни, розв'язані в Європі за період з 1654 року (дата входження України в Московську державу) і до 1980-х років. На долю Росії разом з Україною випало 27 воєн — майже стільки, скільки їх мали всі інші країни континенту, разом узяті. За понад три спільні століття — 107 років страшних війн...
Необхідною умовою досягнення своїх стратегічних планів РФ бачить встановлення повного, в тому числі силового контролю над пострадянським простором. У Росії є імперські інтереси, якими вона керуватиметься у своїх діях щодо сусідів. І сьогодні з Україною поводяться так, як це дозволяє її найвище керівництво. Тут не завадить нагадати застереження видатного німецького державника Отто Бісмарка: «Договір з Росією не вартий затраченого паперу». Цьому ж політику ми завдячуємо його попередженню: «Щоб ослабити Росію, треба ампутувати в неї Україну, й імперія сама зачахне».
Михайло ГРИЦАЙ,
східна діаспора.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
