«По етапу в Україну відправлю!»

Ще донедавна від словосполучення «торгівля людьми» віяло суворим середньовіччям, і аж ніяк ця проблема не стосувалася нас, українців. Це було чимось далеким, міфічно нереальним, аж поки в числі інших пострадянських (і не тільки) народів українці не поїхали у світи шукати кращої долі. Там вони і відчули, що таке бути рабом. Хто меншою мірою, хто більшою, але суть цього новітнього раб­ства одна: людина та її гідність принижені.

Лучанка пані Валентина М. давно хотіла виступити по телебаченню і відверто розповісти правду про свої закордонні заробітки. Але й досі боїться. Людина, яка відкривала їй візу в Італію, відбуває зараз покарання. А злочинні угруповання, що живляться за рахунок заробітчан, надійно прикриваються і владою, і правоохоронцями. Вона просто повернулася в Україну і працює, як і раніше, медсестрою. Шукати примарного щастя деінде її тепер нічим не заманиш...

«До мене ставилися, як до сміття»

Що таке нелегальне заробітчанство, вона добре відчула на собі. У 2001 році, після смерті чоловіка жінка вирішила поїхати в Італію. Там вже працювала сестра її зятя. Позичила гроші й поїхала. Поселили знайомі в чужих людей, через якийсь час ніби й знайшли роботу. Звичайно, за окрему плату.

— Я дуже зраділа, що потрапила в сім’ю професора­хірурга. Я за фахом медсестра, думаю, буде простіше порозумітися. Але вже з другого дня роботи я поринула у суцільне приниження. До мене ставилися, як до сміття, як до старих, непотрібних меблів. Особливо двоє синів хазяїна. Один із них був віком, як мій син, учився теж на лікаря, другий учився на адвоката. Вони в побуті витворяли таке, що мені соромно розповідати. Величезний будинок, десять вікон, десять балконів. Я щоденно все це мила з 7ї ранку до 23ї вечора. А вони смітили навмисне, щось розсипали, аби мені дошкулити. Їсти давали тільки в обід. Щось холодне з’їси, вранці — тільки кава. Я витримала там чотири місяці. За перший місяць схудла на 18 кілограмів. Повернулася в Україну в цукровій комі. На нервовому грунті заробила собі діабет. Цілий рік по лікарнях. Такий стрес від постійного морального приниження зробив своє чорне діло. У Луцьку довелося продати квартиру, щоб повернути позичені гроші. Думала, що вже ніколи не поїду на заробітки. Але пройшов рік, і знову знайомі пропонують поїхати в Чехію. Робота на м’ясокомбінаті, через десять місяців обіцяли відкрити робочу візу. І я погодилася, ризикнула, — згадує пані Валентина. — На роботу влаштовувалася через посередників, наших, українців. Вони відкривають трудові візи, набирають людей і за свої послуги забирають половину заробітку в працевлаштованих нелегалів. Мало того, з тієї частини, що мені залишалася, я мусила платити ще за житло і харчування. Обіцяли житло пристойне, харчування за рахунок підприємства — нічого цього не було. Жили 13 чоловік у двох кімнатах, чоловіки і жінки, один туалет на всіх, один душ. Працювали у три зміни по 12 годин. За чотири місяці роботи не виплатили жодної копійки авансу, поки самі не пішли до директора­чеха. Тоді й виявилося, що наш посередник програв у Празі в казино. Щоб погасити борг, він отримав усю нашу зарплату, заплатив у казино і втік. А нелегалів, тобто нас, хазяїн просто скоротив. Поміняла ще декілька робіт. За 12 місяців там я втратила 3 тисячі доларів. Була одна львів’янка, яка займалася бізнесом на працевлаштуванні таких, як я. З кожного забирала 400 доларів із 600 зароблених. А почнеш обурюватися — бандитами лякає. По етапу, казала, в Україну відправлю. Були там бандитські угруповання, які займалися вибиванням грошей. Можна було б до них звернутися, але зв’язуватися з ними не захотіла. А вона на наших очах трьох дівчат українських бандитам продала, а ті їх у борделі сплавили. Одна серед них була із Тернопільщини, дитинку вдома півторарічну залишила... В Італії терпіла приниження, а тут ще більші, бо принижували свої ж, українці. Знаєте, нічого ті гроші не варті, коли тебе постійно принижують. Усі, хто там побував, більшою чи меншою мірою повертаються психічно хворими людьми. Психіка страждає найдужче. Шкода наших трудових рук, шкода віддавати свою працю чужим замість того, щоб розбудовувати свою державу...

Жила на... складі продуктів

Сучасне рабство дуже розмаїте, і про справжні його масштаби ми можемо тільки здогадуватися. І якщо раніше йшлося лише про сексуальну експлуатацію, то зараз на перше місце вийшла експлуатація трудова. Але даних про це явище у наших правоохоронних органів немає. Жертви трудової експлуатації, а простіше кажучи — нелегальні заробітчани, по допомогу до міліції не звертаються. Бо самі є учасниками протиправного діяння, оскільки працюють за кордоном нелегально. А власне жертвами стають на території чужої держави, а не України. Через те не потрапляють під захист українського законодавства ані теоретично, ані практично. Отож скільки українських громадян стає жертвами трудової експлуатації, ніхто достеменно сказати не може. Волиняни, враховуючи прикордонне розташування регіону, цей різновид експлуатації витримують найбільше. Хоча, за версією Волинського облуправління УМВС, першість поки що утримує начебто сексуальна експлуатація наших краянок.

Ніна Пахом’юк, голова правління ВОГО «Волинські перспективи», що є представником Міжнародної організації з міграції в Україні, переконана, що саме нелегальне заробітчанство стало нині однією з головних проблем для прикордонної Волині. І саме від трудової експлуатації волиняни потерпають найчастіше. Впродовж трьох місяців на чотирьох прикордонних переходах Волині працюють соціальні працівники громадської організації «Волинські перспективи». Вони спілкуються з тими громадянами, яких депортують в Україну. Так ось, за три місяці зі 130 опитаних депортованих 28 чоловік зізналися, що вони стали жертвами трудової експлуатації. Насамперед, у Польщі, куди волиняни здебільшого і їздять на короткотривалі заробітки.

— Я вже знаю, де розташований який бордель, які там кімнати тощо. Знаю, де діють підпільні цехи, в яких працюють українці за нещасні 100 доларів у місяць. Під Вроцлавом ліплять вареники, під Любліном шиють сумки і ліплять на них китайські лейбли. У будьякому польському селі в гаражі можуть шити щось чи робити за мізерні гроші. Один раз на день наших людей можуть погодувати, — сумно перераховує Ніна Володимирівна заробітчанські точки. — Три місяці відпрацював, віза закінчилася, дали тобі 300 доларів на руки — і вертайся додому. На твоє місце інший дурний знайдеться. Знаєте, що мене дивує найбільше? Що наші люди здебільшого не ідентифікують себе як жертв експлуатації. Дарма, що у них хазяїн забирає паспорт, що замість 300 доларів на місяць платить 100, що люди живуть у жахливих умовах. Про Росію взагалі розповідають жахи. Одна жіночка зізналася, що жила на складі з продуктами, де працювала. Їй забороняли виходити звідти і вдень, і вночі, щоб охорона не засікла. Але заробила за півроку багато грошей. Що в її розумінні багато — здогадатися неважко. Люди ніби живуть вимірами десятирічної давності. Для них 300 доларів — це величезна сума. А це всьогонавсього 1500 гривень, які можна заробити і в нас, в Україні. Люди цього не усвідомлюють, їх принижують, знущаються, а вони все одно потім їдуть. Треба створювати в Україні нові робочі місця для малозабезпечених громадян. Ось чому ми повинні розвивати соціальне підприємництво. Такий підприємець мусить брати кредит не під заставу власного майна, а держава повинна виступити поручителем. Як робиться це в цивілізованих країнах. А хто вже зібрався на закордонні заробітки, повинен знати, що тепер є можливість отримати трудову візу до Польщі на цілий рік цілком легально. Є кадрові агенції, що працюють на цьому ринку. Зокрема, у Ковелі є агенція «Гарант», де можна отримати потрібну інформацію про працевлаштування в Польщі. І ти їдеш на заробітки із повним соціальним пакетом, застрахований і убезпечений від того, що хтось примусить працювати за мізерну зарплату і не відомо в яких умовах. Ще одну приємну новину почула: трудовий стаж українців, які працюють у Словаччині, буде зараховуватися до пенсійного стажу. Але перш ніж їхати за кордон, проконсультуйтеся. В Україні діє п’ять консультаційних центрів, де теж можна отримати інформацію. Діє телефон 527, за яким завжди можна проконсультуватися, якщо у вас є якісь сумніви. Краще убезпечитися тут, в Україні, аніж потім шкодувати, коли потрапиш у халепу.