Бандурних справ майстер

Біля хвіртки у дворі Сергія Павліченка в місті Корсунь–Шевченківському росте висока розкішна калина: цього року від червоних ягід вона аж гілля хилить. Для такого щирого українця, яким є цей 38–річний чоловік, це дерево, мов жива істота. Піднімеш голову догори, а на тлі синього неба — такі кетяги червоних ягід, що очей не відвести. Ця калина дарує Сергієві наснагу та натхнення: він — бандурних справ майстер, яких в Україні можна на пальцях перелічити. Його старосвітські музичні інструменти — бандури, гуслі, ліри, мандоли, кобзи, торбани та лютні є навіть в Канаді, Америці, Англії та Франції.

«Таких хлопців мало в Україні»

Він каже, що береться виготовляти музичні інструменти тільки тоді, коли є натхнення. Інакше справа не піде — це вже перевірено: тут настрій повинен бути обов’язково. «Не раз, бувало, намагався себе змусити працювати, але все одно нічого не виходило: міг щось пошкодити, або не так зробити й тоді доводилося переробляти. Тому тепер, якщо бачу, що робота не йде, то на кілька годин залишаю її й переключаюся на щось інше. А тоді й до пізньої ночі можу працювати і більше зроблю, ніж за тиждень — усе вдається», — пояснює Сергій Павліченко і запитує: «Фотоальбом вам принести?»

Сергій іде до хати і доки він шукає альбом, його двоюрідний брат Андрій Музика пояснює мені:«Таких хлопців мало в Україні. Він душу вкладає у свої інструменти».

«Оце сфотографував усе, що виготовив. Я не рахував, але думаю, що до півсотні набереться», — майстер виносить фотоальбом і кладе на стіл, за яким ми сидимо на невеликому ґанку під густим шатром із винограду. — «Ось моя перша бандура, а це гуслі новгородські, це гудок, далі мандола, ліра, кобза, торбан, це лютня, а це панська бандура — її в мене купили й подарували англійському співаку Гаррі Муру, коли він у червні приїжджав у Київ».

Сергій Павліченко листає сторінки фотоальбому, на знімках якого на різнокольоровому тлі та між вишитих рушників виготовлені його руками старосвітські музичні інструменти. Це справді вражає. Всі ці інструменти майстер зробив з 1991 року, коли розпочав займатися таким незвичним для наших часів ремеслом. Є його ліра і в столичному Театрі імені Івана Франка, а київський ансамбль «Дніпро» має кобзу, виготовлену руками корсунського майстра, на його бандурі грає бандурист Тарас Компанійченко, а на лірі — Мирон Блощичак, останній замовив Павліченку зробити для нього ще й бандуру. Але найбільше музичних інструментів майстра з Корсунь–Шевченківського є в Канаді, Америці, Франції.

Майстер каже, що вартість старосвітських музичних інструментів залежить не тільки від вкладеної у їхнє виготовлення праці, а й від ціни деревини.

«Це все важка ручна робота. І мої музичні інструменти — раритетні, кожен із них — один у світі. І якщо я витрачаю на виготовлення тієї ж ліри шість місяців, то треба щоб вона коштувала не менше трьох тисяч гривень», — зазначає Сергій Павліченко. Свої кобзи та ліри він виставляє в Києві на Андріївському узвозі, їздить із ними в село Пирогів, коли там збираються майстри з усієї України, а ще старається популяризувати старосвітські музичні інструменти на різноманітних виставках.

Усі музичні інструменти Сергій виготовляє за кресленнями, які ж сам і робить, і вже за ними майструє чи бандуру, чи кобзу, чи торбан. До речі, в українців не було шаблону виготовлення музичних інструментів, отож вони мали різну форму, зазначає майстер.

«Теперішня концертна бандура — не та, що була»

Виготовляти старосвітські музичні інструменти корсунський майстер почав практично випадково. Своїм вчителем у такій рідкісній для XXI століття професії Сергій Павліченко вважає Григорія Ткаченка, останнього українського бандуриста, який народився ще за царя і бачив Миколу II, коли той приїжджав у Харківське реальне училище. Григорія Ткаченка вчили бандуристи старих часів, такі як Гнат Гончаренко, котрими ще Микола Лисенко опікувався. Отож Ткаченко й перейняв не лише манеру гри на старосвітських музичних інструментах, що існувала за його часів, а й зберіг її та створив перший «Самовчитель гри на старосвітських інструментах».

«Знаєте, коли ти нічого не відаєш про старосвітські музичні інструменти, то думаєш, що в українців була одна бандура і більше нічого. А дехто з наших людей узагалі вважає, що бандура та кобза — це одне й те саме, а про торбан нерідко зовсім нічого й не чув. На жаль, концертна бандура, яка тепер є, не та, що була. Це, як ручне фортепіано, і стиль там, і манера виконання та гри інші, і струн там більше. Але коли починаєш глибше занурюватися в історію, то усвідомлюєш, що культуру нашого народу нищили свідомо і цілеспрямовано, тому так і вийшло», — розмірковує Сергій Павліченко.

Він розповідає, що зустрічався з Григорієм Ткаченком, потім із його учнем Миколою Будником і вчився майстерності завдяки безпосередньому спілкуванню з цими майстрами. В ту пору Сергій «гриз» граніт науки в Київському інженерно–будівельному інституті, а його добрий товариш Остап Найда — в художньому інституті. Якось Остап сам виготовив дві бандури — одну з клена, іншу — з верби. У нього була зайва заготовка, і він запропонував спробувати й Сергієві. Друзі пішли в історичний музей Києва, там знайшли бандуру XVII століття, зробили креслення, за яким Сергій і виготовив свою першу бандуру. Словом, завдяки тим незабутнім зустрічам із талановитими майстрами, котрі зіграли в його житті не тільки важливу, а й головну роль, він захопився виготовленням музичних інструментів і почав працювати. Свою першу старосвітську бандуру Сергій Павліченко розпочав виготовляти в жовтні 1991 року, а закінчив на Трійцю наступного року.

«Моя робота — це побиті пальці й порізані руки»

Бути майстром старосвітських музичних інструментів — робота важка. І займатися цією справою може тільки людина самовіддана, для якої минуле її народу та його культура не є порожнім звуком.

«Моя робота — це побиті пальці та порізані руки. Адже для виготовлення музичних інструментів я використовую тесло, стамески, спеціальні струги, сокиру. Це ж не фабрика, а ручна робота», — пояснює майстер. За його словами, тут терпіння грає не останню роль, оскільки, наприклад, коли ти пошліфував деревину, тоді потрібно робити різні просочення — це може бути прополіс, далі трішки воском протираєш, потім усе це знімаєш, далі сім разів лаком покриваєш, а лак цей повинен бути не хімічний, а спиртовий. Свої вимоги і до клею — він обов’язково має бути еластичним, щоб не потріскався, отож Сергій сам його заварює. Він наголошує, що при виготовленні старосвітських музичних інструментів важливим є також відповідна температура в кімнаті, не дай Боже, щоб були протяги, бо все це впливає на якість інструмента. А коли вже інструмент виготовлено, тут у майстра нові клопоти — треба шукати струни. Річ у тім, що нині в Україні струн не виробляють узагалі, тож Сергій Павліченко каже, що змушений купувати гітарні струни і так виходити із ситуації. А настроїти інструмент йому допомагають знайомі музиканти. Сам майстер теж уміє грати на старосвітській бандурі, але під час роботи трохи пошкодив собі пальці, тому років зо три вже не береться за це.

«Це не те, що взяв дошку, поклав її на верстат і стругаєш»

«Для майстра важливо відчувати деревину та ще перед початком роботи уявляти інструмент, який задумав зробити. Дивіться, це дві заготовки для гітари з верби червоної, ось цю крутнуло, повело по всій площині, а тут бачите — сучки попалися. А ще деревина може бути сирою, тож усе це обов’язково треба враховувати в роботі», — зазначає Сергій Павліченко. За його словами, коли починаєш виготовляти інструмент, то не знаєш, як воно далі піде. Адже це не те, що взяв дошку, поклав її на верстат і строгаєш. А тут потрібно ловити звук, і мембрану треба зробити так, щоб воно не бемкало, а звучало. На це, окрім досвіду та вміння майстра, ще й щільність деревини впливає. Адже в кожного дерева, наголошує Сергій, своя щільність — верба, приміром, м’якша, а клен — міцніший.

Для виготовлення старосвітських інструментів Сергій Павліченко використовує деревину верби, клена, липи, ясена, явора. Він каже, що просто–таки чудовою в цьому плані є деревина горіха та груші. А найкращим є те дерево, у яке влучила блискавка, оскільки в ньому відбувається зміна структури тканини деревини і звук від того в музичного інструмента буде просто–таки неймовірної чарівності.

«У принципі, я тільки з такою деревиною і працюю. Не так давно у нас тут осокір блискавкою розчахнуло, його спиляли і я взяв собі два шматки. Коли тримаєш у руках таку заготовку і простукуєш її, то вона зовсім по–іншому звучить, у неї особливий мелодійний звук», — пояснює Сергій Павліченко і виносить із хати кілька інструментів, котрі виготовив сам.

«Довго вчилися робити таку красу?» — запитую у майстра, торкаючись рукою гладенької поверхні бандури.

«До цих пір навчаюся, хоча основи вже маю. Дотепер чимало літератури читаю, шукаючи її в архівах та інтернеті. Ось, дивіться, знайшов недавно «Записки отделения русской и словянской археологии императорского русского археологического общества, 1907 год». Тут ось про ліру розповідається, звідки вона, хто грав на ній, навіть різновиди лір є. Це ось французька ліра, це ось німецька», — гортає ксерокопію старовинного видання Сергій Павліченко. Він зізнається, що має одну заповітну мрію — поїхати до Мюнхена та зняти розміри з торбана Мазепи.

«Мазепа грав на торбані, цей інструмент зберігається в Мюнхені. Як він туди потрапив — не знаю, але мені дуже хочеться зробити його копію. А мазепинський торбан, якщо хто не знає, можна побачити на розгортці 10–гривневої купюри», — додає корсунський майстер.