На кожну драму знайдеться своя комедія. Буває, що журналістів вбивають, переслідують, утискають, ламають через коліно, вимагаючи робити те, проти чого постає душа. Буває, що трапляється чиновник–хам з грузинським прізвищем Дапашвилі чи інше переобтяжене політичною зірковістю мерелін мурло. А бувають й зовсім дивні випадки, які класифікації не підлягають.
Є, наприклад, у моїй колекції людей–екзотів один політолог, який завжди перепитує, чи дійсно мені потрібне те, з чим я до нього звертаюсь, охає–ахає, ніби з печі злазячи, і після сторазових запевнень, що без його оцінок — просто ніяк, просить подзвонити за певний час. Інколи мені страшенно хочеться на продовження його традиційного зачину («Вам справді необхідний цей коментар?») відповісти по–одеськи: «Нє, ну правда! Оно мінє нада?» і покласти трубку.
Ще є один письменник, про якого його вигаданий друг нібито написав книжку. (Пам’ятаєте, як у 2002–му «журналіст Р. Лоза» видав опус про Юлію Тимошенко — «Невиконане замовлення»? Ситуація приблизно та сама). Поцікавитись цим другом немає можливості — кумир читацьких мас миттю впадає в істерику, зазначаючи, що мої питання «надто журналістські». Це, мабуть, образа. Але я, чесно кажучи, не в’їжджаю. У журналіста і питання журналістські, от якби я представилась нашому світочу проктологом, тоді...
Втім я захопилась. Днями зі мною стався взагалі унікальний випадок. Один із суддів Конституційного Суду погодився дати «Україні молодій» інтерв’ю. Напередодні він — назвемо нашого суддю Іваном Івановичем — отримав питання від «УМ», і оскільки протягом дня від його помічників не було жодних сигналів, наступного ранку я вирушила на Жилянську з твердим переконанням, що інтерв’ю відбудеться.
Проте на столі перед Іваном Івановичем лежав лист із моїми запитаннями, перекресленими червоним маркером. Вони, сказав суддя, є суто політичними, тож він на них не відповідатиме. Так, частина питань стосувалась політики, адже йшлося про подання «регіоналів» на указ Президента про розпуск парламенту. (Та, зрештою, це подання надійшло до Конституційного Суду, тож навряд чи я звернулась не за адресою, питаючи про те, яка подальша доля цієї справи).
Решта питань була радше «економічною»: я збиралась поцікавитись, які преференції мають судді КС, яку зарплату отримує персонально шанований нами Іван Іванович. Про корупцію в суддівських лавах не знають хіба що діти ясельної групи, що ж до інших вікових груп, то, як казав герой «Гардемаринів»: «Об этом болтают все. И все под страхом смертной казни». Що ж, давайте і надалі робити вигляд, що в КС прийшли професіонали, жоден з яких не заангажований тією чи іншою політичною силою.
Але річ навіть не в тім. Не захотів Іван Іванович давати інтерв’ю — отже, не захотів. Вільному — воля. От тільки чому про це не попередити заздалегідь? Це перший випадок у моїй журналістський практиці, коли я їду через півміста, стою в черзі в бюро перепусток, проходжу і «фейс», і «кейс» контроль — і все для того, щоб отримати догану та мої закреслені запитання. Як сказав Іван Іванович, його помічники не змогли мене попередити. Аякже. Маючи мою електронну адресу, робочий та мобільний телефони... Як–то кажуть, якщо посадити сімох мавп і дати їм у лапи сім телефонів, за тисячу років бодай одна з них набере Наталку Лебідь. А тут начебто й не мавпи були, начебто й комбінацію з 11 цифр знали...
Словом, я думаю, нашим політикам (суддям, депутатам, урядовцям, «звьоздам») треба рішуче визначатися: вони з розумними чи з красивими? Тобто вони спікери чи ні, коментатори чи ті, хто ігнорує прохання про інтерв’ю? Бо коли хочеться і в ЗМІ засвітитися, і місця не позбутися — тоді справи кепські. Задоволення не виходить ні собі, ні людям.