У селі Крячківка Пирятинського району урочисто відкрили меморіальну дошку видатному землякові — етнографу, літератору, фольклористу, археологу й антропологу Федору Вовку. Зініціювали її встановлення районна рада та міжнародна громадська організація «Полтавське земляцтво». Вони ж допомогли організувати в цей день науково–практичну конференцію, присвячену багатогранній діяльності дослідника, на базі пирятинської філії Європейського університету.
У такий спосіб нарешті «повернувся» на свою малу батьківщину той, кого наприкінці ХІХ — початку ХХ століть мали за честь запрошувати до членства у національних наукових товариствах світила європейської науки. Вихідець із сільської глибинки став справжнім європейцем не лише тому, що в 1876 році змушений був емігрувати за кордони Російської імперії. Закінчивши природничий факультет Київського університету, він набув енциклопедичних знань і присвятив своє життя дослідженню першовитоків української нації.
При цьому волів послуговуватися не міфами, а всебічним вивченням підвалин українства. Живучи у Львові, очолював етнографічну комісію Наукового товариства ім. Т.Шевченка. Його численні тогочасні археологічні експедиції на терени Наддніпрянської України, в тому числі й на рідну Полтавщину, стали своєрідною класикою жанру. Зробленого Федором Вовком у царині етнографії, фольклористики чи тієї ж археології вистачило б, здається, на доробки цілих науково–дослідницьких установ.
А були ж іще й закордонні видання «Кобзаря» у тісній співпраці з такими ж подвижниками українства (до женевського він написав передмову), і ґрунтовне наукове осмислення творчості Тараса Шевченка. Власне, праця Федора Вовка «Т.Г.Шевченко і його думки про громадське життя», видана ще в 1879 році, стала однією з перших ластівок наукового шевченкознавства. Тож зовсім не дивно, що цей європеєць із Крячківки виявився «небажаною персоною» як для царської Росії, так і для радянської імперії.В останній його охрестили «українським буржуазним націоналістом», наклавши табу на багато творів, які повертаються до нас тільки в незалежній Україні.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
