У жовтні 1962 року Москва, розширюючи зону соціалістичного впливу, перекинула ядерні ракети на братню Кубу. Штати готувалися відповісти ударом на таку зухвалість...
Майже півстоліття тому радянські правителі загорілися нестримним бажанням не дозволити американським агресорам поглинути Острів Свободи — Кубу. Секретній операції, розробленій військовим та політичним керівництвом Радянського Союзу, дали кодову назву «Анадир». Було вирішено підкинути неприятелю «їжака», як висловився Микита Хрущов, себто розмістити на острові ракети. Людей, які опинилися на Кубі, називали інтернаціоналістами. І їх виявилося зовсім немало — 43 тисячі радянських військових і фахівців. За період з 15 липня по 30 жовтня на Острів Свободи 85 суден здійснили 183 рейси...
Води відтоді спливло немало. Навіть наймолодші учасники тих бурхливих подій нині вже пенсіонери. Діна та Володимир Безсмерні побували на Кубі вдвох. Причому добиралися туди на тому самому теплоході «Адмірал Нахімов», доля якого пізніше стане однією з найтрагічніших сторінок в історії вітчизняного судноплавання.
— Народився я на Вінниччині, у Калинівці, — розповідає Володимир Боніфатійович. — Після школи за направленням військкомату вступив до Горьковського військового училища зв’язку. Закінчивши його, став служити в Петрозаводському військовому окрузі. Через два роки одружився. Там, на Півночі, у нас народилися двоє дітей. Але згодом ми помітили, що тамтешній суворий клімат погано впливає на малечу. Зрештою я домігся, щоб мене перевели на службу в інше місце. Так ми опинилися у Дніпропетровську. Дружина працювала медсестрою у нашій же дивізії. Тому на Кубі ми й опинилися удвох.
Щоправда, спершу ні про яку Кубу ми навіть гадки не мали. Говорили, що їдемо до Капустиного Яру на навчання. При цьому стали робити різні щеплення — мовляв, це ж Середня Азія, і там можна підхопити що завгодно. Все страшенно утаємничувалося. Я, приміром, їхав під виглядом цукрознавця з Башкирії. При посадці на корабель у Севастополі кадебіст стояв з мішком і збирав паспорти. Певна річ, ми згодом збагнули, що тримаємо курс зовсім не на Середню Азію. Тільки коли проходили повз Єгипет, стали здогадуватися саме про Кубу.
— Жінок серед понад двох тисяч пасажирів «Адмірала Нахімова» нараховувалося приблизно півтори сотні — телеграфістки, телефоністки, лікарі, — пригадує Діна Георгіївна. — У дорогу нам видали китайські плащі, берети, черевики на мікроопорі, панчохи, дві штапельні сукні. Ще до відправлення загуляла чутка, що їдемо або в Індонезію, або на Кубу. Перед від’їздом дітей я відвезла до мами у Тульську область Росії. При цьому пояснила: якщо прийде лист від Іри, значить — Індонезія, якщо від Колі — Куба.
У дорозі годували добре. На палубі — басейн, волейбольні майданчики, танцмайданчик.... Їхали з нами і військовослужбовці, але їх, вочевидь, сховали. До Куби добралися за 22 доби. Усіх жінок відразу вивезли до курортного села Чіко. Через два дні звідти нас забрали автобусами у супроводі автоматників і доставили до Ліманара. Там ми пережили найвищу напругу у радянсько–американському протистоянні, яка припала на період з 21 жовтня по 1 листопада. Кожному з нас видали протигази, захисні костюми. Навіть пістолети носили під одягом. Спека, дощ, продукти псуються...
— На Кубі я був начальником телеграфно–телефонного зв’язку — тримали контакт з Москвою, — підключається до розмови Володимир Боніфатійович. — Викрила нас німецька розвідка. Президент США Кеннеді отримав інформацію про те, що Радянський Союз на Кубі встановлює ракети. Їх, наскільки я знаю, доставили 17 штук. Американці розпочали блокаду острова. Ми зайняли оборону — на даху несли чергування. Місцеве населення ставилося до нас гостинно, але траплялися й інциденти. Один з них особливо запам’ятався. Річ у тім, що Ліманар обріс тростиною. І одного разу наш вартовий, почувши шарудіння, вистрілив. Як згодом з’ясувалося, він убив коня кубинця, і господар пред’явив претензії нашому командуванню.
Діна Георгіївна пробула на Кубі до 25 грудня того ж 1962 року. Назад поверталася знову на «Адміралі Нахімові». А Володимир Боніфатійович затримався на цілих два роки. Особливо ж чоловік пишається тим, що спілкувався зблизька і з Фіделем Кастро, і з його братом Раулем. Це було тоді, коли кубинських лідерів і радянських військових зібрали у редакції місцевої газети.
Діна Георгіївна божиться, що як на нинішні часи, то не поїхала б нікуди. Тоді ж це був наказ батьківщини, про невиконання якого ніхто навіть не смів подумати.
Обоє Безмертних пригадують, що було дуже страшно, але все це довелося у собі перебороти заради справи. Протягом десятків років вони мовчали, хоч рідні та близькі і знали про їхню кубинську сторінку біографії. Тільки на початку 90–х змогли заговорити без остраху.
Діна Георгіївна знаходить розраду у «Спілці жінок — ветеранів локальних воєн, інтернаціоналісток». 26 жовтня вони вкотре зберуться у кафе «Троянда» — з нагоди 45–річчя кубинських подій. Сама ж обласна організація «кубинців» Дніпропетровщини нараховує близько 150 осіб.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
