Узагалі–то раніше її звали Ганна Музика. Але молода дружина так перейнялася революційними справами свого чоловіка Ярослава Стецька, що стала не тільки його правою рукою, соратницею і першою помічницею. Вона теж стала Славою Стецько — під таким прізвищем ми всі її знали, під таким прізвищем душа пані Ярослави упокоїлась 12 березня 2003 року. І саме «Ярослава Стецько» тепер викарбувано на пам’ятнику колишньої лідерки Конгресу українських націоналістів, який у суботу постав на Байковому цвинтарі в Києві.
У ці дні Конгрес українських націоналістів відзначає своє 15–річчя. Тож пам’ятник колишньому керівнику організації став найкращим подарунком до ювілею. На його відкритті зібралися представники різних політичних сил — УНП, БЮТ, НРУ. Священики трьох православних церков відслужили поминальну службу. Вшанувати пам’ять пані Слави прийшли її друзі, соратники, рідні. «Я не зміг прийти помолитися за свою подругу, коли її хоронили, бо й сам був хворий, — ділився з присутніми голова братства ОУН–УПА Михайло Зеленчук. — Але сьогодні зібрався з силами, щоб прийти на це святе місце. Згадую першу мою поїздку з України до Мюнхена, де я складав звіт про нашу боротьбу останніми днями. Ще не було проголошено самостійної України, а Слава Стецько вже готувала себе до повернення в Україну. Бо всі бачили, що повороту назад не буде, колесо історії веде до розвалу імперії. Сьогодні, молячись на її могилі, хочу сказати: вона не дожила до того часу, коли Президент видав два укази, що стали першими державними кроками до визнання ОУН–УПА. Хоча нас ще не визнала Верховна Рада, але український народ нас давно визнав...»
Гроші на пам’ятник збирали всім миром. До благородної справи долучилися люди з усієї України — від Ялти до Івано–Франківська, українці з діаспори, а левову частку фінансових витрат узяв на себе голова КУН Олексій Івченко. Проект пам’ятника розробили та втілили в життя академік Академії мистецтв України Анатолій Ігнащенко, скульптор Борис Довгань та художник–монументаліст Андрій Назаренко. Племінниця пані Слави Леся Брацюнь подякувала всім, хто долучився до створення монумента. «Ми бажали, щоб місце, де похована пані Слава було місцем поклоніння незнищенному українському духові, носієм якого пані Слава була, — зазначила Леся Брацюнь. — Кожен, кому дорога пані Слава і та справа, якій вона присвятила своє життя, старався чимось допомогти: хтось фінансово, хтось — садив квіти на могилі, хтось — критикою, що так довго пам’ятника немає. Але всі ми бажали, щоб пам’ятник був, і був він гідний величної постаті Слави Стецько»...