Тегеран—2007

Президент Росії Володимир Путін учора ввечері розпочав дводенний робочий візит до Ірану. В.В.П. є першим радянським чи російським лідером, який відвідує цю країну з того часу, як Йосип Сталін у 1943 році їздив у Тегеран для зустрічі з лідерами Великої Британії та США. Головна мета візиту президента Росії — участь у другому саміті країн Каспійського регіону.

Путін прибув до Ірану, незважаючи на попередження про те, що кілька груп терористів­самогубць готують замах на його життя. Таке попередження напередодні візиту розповсюдила інформагенція «Інтерфакс» з посиланням на джерела в російських спецслужбах, не наводячи при цьому жодних доказів чи будьякої додаткової інформації.

Історія «замахів» на Путіна є такою ж довгою, як і таємничою. Вперше на його дорогоцінне життя мали «замахнутися» 1999 року, під час саміту НАТО в Стамбулі, коли Путін був прем’єр­міністром (ще за президентства Бориса Єльцина). 2000 року спецслужби України повідомили, що їм вдалося попередити замах на Путіна в Ялті. 2001 року подібну заяву зробили спецслужби Азербайджану. 2003 року поліція Лондона заарештувала двох підозрюваних у підготовці замаху на російського лідера. В жодному з цих випадків не повідомлялося про особи підозрюваних, їхні мотиви, подробиці запланованих терактів чи суди над можливими виконавцями. Тому напрошується висновок, що такі повідомлення є пропагандистською акцією для підвищення авторитету Путіна та надання його особі героїчного ореолу в російському суспільстві.

Прес­служба Кремля відмовилася коментувати резонансне повідомлення «Інтерфаксу». А прессекретар МЗС Ірану Мохаммад Алі Хоссейні назвав його «абсолютно безпідставним».

Російського президента супроводжують глава МЗС Сергій Лавров та керівник «Росатому» Сергій Кирієнко, який є співголовою російсько­іранської міжурядової комісії з торговельно­економічного співробітництва. Головні дискусії на саміті між п’ятьма його учасниками — Іраном, Росією, Азербайджаном, Туркменістаном та Казахстаном — будуть точитися навколо розподілу природних запасів Каспійського моря: від наф­ти та газу і до ікри осетрових.

Іран, який до 1991 року ділив ресурси Каспію навпіл з СРСР, після розпаду радянської імперії програє, оскільки Росія, Казахстан та Азербайджан наполягають на тому, що дно цього внутрішнього моря повинно бути розподілене пропорційно до довжини берегової лінії кожної з п’яти країн, які прилягають до нього. Іран, якому це не вигідно, наполягає на рівному розподілі — по 20 відсотків морського дна кожній з п’яти країн.

П’ять прикаспійських держав почали процес розподілу морського дна ще на першому саміті, який відбувся 2002 року в Туркменістані, але за останні п’ять років так і не наблизилися до остаточної домовленості. Невизначеність стала на перешкоді реалізації кількох міжнародних проектів із транспортування каспійської нафти на Захід, в обхід території Росії.