Існує поширена думка, що очолювана Медведчуком-старшим Адміністрація Президента України, що розташована у відомій будівлі на Банковій, нині виконує ту саму роль, що й ЦК КПУ. Вибудована чільним адвокатом, заслуженим юристом і екс-лідером Партії прав людини вертикаль з усіх чотирьох цілком «незалежних» гілок влади змушує припустити, що химери остаточно переселилися в голови керівників держави з іншого, не менш відомого будинку, що наразі ремонтується навпроти.
Знайомство з унікальним «Радянським архівом» видатного дисидента-антикомуніста Володимира Буковського змушує до аналогій із сучасністю. Якщо є новітній ЦК, неподалік має бути і модерний КДБ. А й справді, хто нині виконує роль безпомильних і несентиментальних «комиссаров в пыльных шлемах», хто є бойовим загоном правлячого режиму, який готовий до розправи з кожним, хто не вважає, що «ученье Кучмы всесильно, потому что оно верно» (з проекту програми однiєї об'єднаної партiї 2004 р.)?..
Отже, КГБ сьогодні — це не СБУ, не РНБОУ і навіть не спецпідрозділи «орлів», тих, що «зовсім без моралі». Це топ-менеджери і президентські піарники. Адже саме підлеглі двуликого Медведчука (у сенсі: глава АП і лідер партії) найкраще запозичують і копіюють невмирущі методи чекістів з-під крила «залізного Фелікса».
Виявляється, що темники — це не вигадка клятих московських іміджмейкерів і доморощених політтехнологів. Це одна із давніх гебістських технологій.
Люди старшого віку добре пам'ятають приповідку, що злетіла з чиїхось іронічних вуст 1977 року, коли «брехунець» повідомив, що СРСР погодився обміняти засудженого антирадянщика Володимира Буковського на першого секретаря Компартії Чилі товариша Луїса Корвалана. Дослівно вона звучала так: «Поменяли хулигана на Луиса Корвалана, где же взять такую бл...дь, чтоб на Брежнева сменять».
На щастя, «рукописи не горять». Тому самому «бешкетнику» Буковському десять років тому вдалося обдурити Луб'янку, яку перейменували у ФСБ, і власноруч зробити копії з оригіналів надтаємних документів КДБ і ЦК КПРС — від кривавих тридцятих років до ніби ліберальних горбачовських 80-х. Тепер дослідники можуть краще дізнатися про «кухню», на якій готувалися вікопомні рішення кремлівських старців. Ось, приміром, проект постанови Секретаріату ЦК КПРС від 1 березня 1977 року (гриф — «Цілком таємно»). Усього два речення:
«Проект сообщения для печати в связи с приемом Дж. Картером Буковского (тт. Кириленко, Кудаков, Пельше, Соломенцев, Капитонов, Долгих, Черненко, Рябов). Согласиться с проектом сообщения для печати, представленным ТАСС (прилагается)».
І, власне, сам текст «Прием в Белом доме», який наступного дня був оприлюднений «Правдою» та іншими органами агітації й пропаганди:
«Вашингтон, 1 марта (ТАСС). Сегодня президент США Дж. Картер принял выдворенного из пределов Советского Союза Буковского — уголовного преступника, который также известен как активный противник развития советско-американских отношений.
Как объявлено представителем Белого дома, беседа продолжалась около часа и носила дружественный характер (эту фразу уточнить в соответствии с сообщением Белого дома, которое будет сделано после 23 часов московского времени)».
Ось, бачимо одну з нині активно затребуваних темникотворцями технологій. Що б насправді не сталося у Білому домі, які б слова не сказав речник американського уряду чи навіть сам президент Картер, це неважливо. Адже «меседжів» у коротку замітульку і без них заклали чимало. Перший — Картер не гребує зустрічатись із кримінальником. Другий — сигнал американським «борцям за мир і розрядку», які тоді щедро підгодовувалися з радянських грошей (ця тема варта окремої розповіді). Третій — бесіда президента з «бякою» Буковським була «дружньою» . Четвертий нюанс — у далекому 77-му темник розсилався телетайпом (зараз електронною поштою і подекуди факсом), але остаточні правки все одно робилися в останній момент. Це дуже схоже на те, як нині куратори з верхiв на короткому повідку тримають редакторів, телефонічно «вправляючи мізки» за лічені хвилини перед підписанням у друк шпальт чи випусками новин.
Теленовини зомбують українських телеглядачів повідомленнями про те, що у місті Х(-ерсоні, -аркові, -рін-знає-де!) відбулися збори громадян, на яких студенти і професори, представники місцевих органів влади, робітники, підприємці «на патенті» виступили на підтримку ідеї Президента України про посилення вертикалі влади (можливість розпуску Верховної Ради, запровадження двопалатності, конституційну реформу, гаряче й одноголосно засудили неконструктивну опозицію, яка блокує роботу парламенту чи персонально «націоналістів з «Нашої України» — потрібне підкреслити). Всі канали з цього приводу показують стандартну картинку, синхрони «насєлєнія» (нацією, народом вони не є за визначенням!) воскрешають у пам'яті незабутні здравиці радянської піонерії черговому партзборищу. З єдиною відмінністю — залякані та підкуплені прихильники «стабільності» славлять не «вірного й дорогого Леоніда Ілліча», а «лічно» Леоніда Данілича...
16 січня 1981 року Секретаріат ЦК КПРС «совсекретно» ухвалив підготовлений літературними чекістами текст послання солідарності видатних радянських діячів культури — письменників Юрія Бондарєва, Валентина Катаєва, Юрія Трифонова, кінорежисерів Андрія Тарковського та Сергія Юткевича, а також космонавта Олексія Лєонова «демократичній французькій інтелігенції» та особисто першому секретарю ЦК ФКП товаришу Жоржу Марше.
Текст, до речі, цілком, як на ті часи, пристойний. Тому й дивує суворе попередження — «без права публікації у радянській пресі». А все тому, що в СРСР було дві моралі — одна для внутрішнього вжитку, а друга — в «експортному виконанні». Весь секрет у тім, що братні і дружні, «вірні революційним традиціям», ФКП та Італійська компартія незадовго до цього наробили галасу, заявивши про деяку невідповідність між практикою з правами людини і «найгуманнішими» радянськими законами.
На думку голови КГБ СРСР Юрія Андропова, подібні виступи італійських і французьких товаришів «вызывают недоумение у советских людей». А проголошена офіціозом французьких комуністів «Юманіте» теза про те, що в умовах соціалізму треба «предоставлять свободу действий тем, кто утверждает свое несогласие с системой, выработанной большинством», є спробою підірвати керівну роль комуністичної і робітничих партій світу, об'єктивно ллє воду на млин противників соціалізму, сприяє створенню т.зв. «легальної опозиції». Як зауважує Андропов, один із «враждебных элементов», а саме академік Андрій Сахаров, за оперативними даними, у зв'язку з цим заявив: «Відкрита акція Марше була б неможлива без діяльності демократів у СРСР».
Звичайно, ні Юткевич, ні Катаєв про це нічого не знали. Їх просто поставили перед фактом, що їхні підписи мають з'явитися під листом «французьким друзям». Нинішні захисники режиму йдуть далі — вони вручають написані у київських штабах тексти донецьким шахтарям і дніпропетровським залізничникам, а ті їх декламують у міру свого пролетарського таланту. Людям із зламаним хребтом можна й поспівчувати. Проте показово, що комуністи призначили своїм голосом геніального Андрія Тарковського. А офіційним речником об'єднаних есдеків є екс-керівник Черкаської м'ясної компанії Нестор Шуфрич. І виконує він свою місію добровільно, із запахом самопальної і не дуже свіжої закарпатської гурки.
Колись в одній популярній газеті було надруковано главу з книги про Віктора Медведчука — якщо пам'ять не зраджує, «Рыцарь алой розы». Цікавий читач міг навіть потішитися гарною обкладинкою. У цей же день про нове видання розповіли провідні телеканали. За дивним збігом обставин, того ж Божого дня опонент чільного есдека Дмитро Чобіт презентував свою документальну книжку «Нарцис». Вгадайте, у чому «фішка»? Насправді їх, як мінімум, дві: а) теленовини проігнорували пошукову роботу екс-депутата Чобота, і не виключено тому, що у темнику на цей день було чітко вказано «комментарий отсутствует»; б) жодної книжки про Віктора Володимировича під романтичною назвою... ніколи не існувало!
Класична операція спецслужб з переключення уваги з реальної, дійсно значущої події на щось другорядне. У даному випадку — взагалі віртуально-ефемерне.
А ось як подібні штучки робили специ з КГБ. У листопаді 1969 року Андропов пише у ЦК КПРС секретного листа про те, що, знову ж таки за оперативними даними, «противник рассматривает издание новой книги Светланы Аллилуевой (донька Сталіна. — Авт.) «Только один год» как одну из мер по расширению антисоветской кампании, приуроченной к 100-летию со дня рождения В. И. Ленина». Прикладами артпідготовки до славної річниці вождя були названі публікації газети «Нью-Йорк Таймс», автори якої писали, що «Сталін не був збоченням Леніна. Він був його єдино можливим наслідком».
Сталініст Андропов не міг не кинутися на захист світлого для нього імені червоних тиранів. Тому, «в целях отвлечения мировой общественности от клеветнической кампании, проводимой противником», запропонував наступні контрзаходи:
«...Считаем возможным подготовить и опубликовать за рубежом открытое письмо детей Светланы Аллилуевой (Йосифа Аллілуєва та Катерини Жданової. — Авт.), в котором выражается возмущение по поводу изменнического поведения их матери, адресованное известному политическому обозревателю Г. Солсбери, заместителю главного редактора газеты «Нью-Йорк Таймс», который неоднократно брал интервью у С. Аллилуевой и в личном плане относится к ней с оттенком презрения.
Это мероприятие будет подстраховано публикацией упомянутого письма и интервью с детьми С. Аллилуевой в одном из ведущих европейских журналов.
Продвинуть в западную печать тезисы о том, что новая книга является результатом коллективного труда таких лиц, как Д. Кеннан, Л. Фишер, М. Джилас, Г. Флоровский, А. Белинков и других, зарекомендовавших себя ярыми противниками СССР и специализирующихся на фальсификации истории Советского государства. Одновременно включить в эти материалы имеющиеся в распоряжении КГБ сведения, компрометирующие упомянутых лиц в личном плане.
Направить в адрес С. Аллилуевой письмо от видных представителей советской интеллигенции, лично знавших С. Аллилуеву (писатель Солоухин, кинодраматург Каплер, главный редактор журнала «Советский экран» Писаревский, профессор Мясников — научный руководитель при защите ею диссертации и др.), в котором содержался бы мотивированный протест против фальсификации фактов из истории Советского государства, клевета на В. И. Ленина. Такое письмо могло бы быть передано С. Аллилуевой через возможности КГБ и с таким расчетом, чтобы оно стало достоянием зарубежной печати.
При подготовке публикаций в советской печати предусмотреть включение тезиса (як сказали б теперішні автори темників — «тема важная и актуальная». — Авт.) о том, что западные разведывательные службы черпают «фактические» материалы от людей, неполноценных в личном и деловом отношении».
Паралелі між тим, що робили спецслужби комуністичної імперії, і тим, що роблять нинішні політичні лідери незалежної України, разючі. І від того страшенно прикро. Втішає одне: більшає людей, які усвідомлюють — КПРС і КДБ — це вже мотлох історії, режиму Кучми ще належить ним стати.
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
