Із Петром Бенюком ми розмовляли в останній день гастролей Львівського театру імені Заньковецької у Києві. З чотирьох вистав, які «заньківчани» привезли до столиці, Бенюк був задіяний лише в одній, а тому й приїхав уже під завісу цього візиту. У цьому факті закодований нинішній стан речей у творчому житті Петра Михайловича… Та сумувати з цього приводу актор не збирається. Адже професія зобов’язує тренуватися щохвилини, до того ж завтрашній день обіцяє кілька цікавих проектів.
«Український театр... завжди був заряджений славнозвісною жабою»
— Петре Михайловичу, столичні театрали чекали на вас у виставі «У. Б. Н.», але так і не дочекалися — зараз цей спектакль іде без актора Бенюка. Це вистава від вас відмовилася чи ви відмовилися від вистави?
— В «У. Б. Н. » уже не граю. Коли помер мій середній брат Микола, то я поїхав на похорон, а у цю виставу замість мене ввели іншого актора. Я хоронив брата, а у Харків зі спектаклем поїхав уже інший актор. І від того часу я не граю. Були й інші причини... У цій виставі я був від її народження. І намагався виходити на сцену, чого б це мені не вартувало. Бувало, вставав з–під крапельниці і їхав грати в «У. Б. Н. ». А у відповідь на ці пожертви дізнався, як мене підставили, коли група авторів поїхала з «У. Б. Н. » до Америки без мене. Замість вдячності за те, що іноді заради вистави я навіть жертвував своїм здоров’ям, там мене деякі люди облили брудом. Тож моя теперішня відсутність в «У. Б. Н. » — це не лише наслідок тих сумних для моєї родини подій, а й моя принципова позиція. Думаю, це не «плюс» ні мені, ні виставі. Як на мене, на сьогодні цей матеріал застарів. Мені б уже хотілося якогось поступу вперед — має бути щось принциповіше, щось відкритіше... Я люблю думку, люблю порив, динаміку, щоб було зрозуміло і акторам, і тим, хто дивиться виставу. Гарно, якщо про все можеш говорити відверто, не боячись ніяких наслідків.
— А чим були продиктовані ті ваші пожертви заради вистави?
— Мабуть, поштовхом був не написаний текст, а те, що я набув сам протягом життя. Як український народ набув тоді свій величезний біль, то його, звісно, мав у собі і я. І саме цей біль говорив тоді зі сцени... А тепер він у нас так якось затамувався, притупився... Ми стали інакші. І той матеріал для нас також став інакшим.
— Що вам цікаво зараз?
— Так сталося, що протягом кількох років з репертуару я випадаю. Я розумію, чому це відбувається. На жаль, український театр, як і будь–який інший, завжди був заряджений славнозвісною жабою. І невідомо, звідки вона прийшла? Чому заздрити? Щоб хтось не прозвучав поруч із тобою? Бажання заховати, затерти, заглушити — на жаль, це є.
— У вас були якісь розмови з цього приводу з керівництвом театру?
— Для чого? Якщо це театру не потрібно — то чому я за це мушу переживати? Якщо ніхто це питання не порушує, значить, це ні для кого не важливо. При такому відношенні скоро і сам театр не буде потрібен. Хоча це я перебільшую.
«Там, де щось трапилося, ти мусиш бути обов’язково»
— Як використовуєте творчу паузу? Не було бажання взяти приклад із молодшого брата, Богдана Бенюка, який акторство поєднує з політикою, зокрема з об’єднанням «Свобода»?
— Істинна свобода вимальовується і відчувається у людині лише тоді, коли вона не залежна від жодної партії. Тим–то актор і цінний, що він, як говорили у мультику,– кіт, який гуляє сам по собі. Якщо вже вступати в якусь партію, то треба остаточно переходити у політику. У собі поривів і мотивів полишити акторство я поки що не відчуваю. До того ж, якщо є пауза, то вона даремно не проходить. Тому що актор, де б він не був, завжди набуває творчого досвіду. Пам’ятаю, нас ще вчили в інституті: там, де щось трапилося, ти мусиш бути обов’язково. Актор повинен почерпнути щось для себе — стан, емоції, інтонації, щоб потім він зміг відтворити це на сцені. Я навіть у житті моделюю деякі ситуації, запрограмовую їх і програю разом з іншими. Буває, навіть людей навколо себе заводжу...
— Тобто? Провокуєте їх на щось?
— Ну, ви ж знаєте, як Миколайчук з Брондуковим їздили в електричках? Коли вони з гуртожитку добиралися в метро на заняття, то Брондуков починав відчитувати Миколайчука. Звинувачував його у чомусь, дорікав, кричав — за ними спостерігали всі пасажири вагону. Миколайчук червонів, білів, не знав що сказати... Тобто вони проводили такі собі акторські тренінги. До речі, часто на мене люди у громадському транспорті спочатку підозріло дивилися, а потім починали відсовуватися. Звісно, не просто так. Це такий щоденний тренаж.
— Пане Петре, і все ж таки ваше ставлення до того, що актори сьогодні йдуть у політику?
— Я скажу так: якщо вже актори вимушені йти в політику, значить, справа — швах. Оце дивлюся я, ті хлопці скільки вже там сидять (показує нагору. — Авт. ), повитирали не одні штани... І вони ж мудрі люди, я багатьох навіть поважаю. Вони стільки знають, але чому вони не хочуть зробити, щоб країні було добре, цього я зрозуміти не можу. І цей порух Богдана я трактую як бажання піти і показати їм, що і як треба зробити. А чому «Свобода» вже вдруге не долає трипроцентний бар’єр? Бо дехто дуже переживає, аби до парламенту не прийшли нові сили... Я бував на зустрічах із виборцями, перед якими виступав Богдан. І в багатьох речах я з ним згоден... Думаю, що якщо вже я туди вступлю, то ми з Богданом візьмемося за руки і підемо у правильному напрямі. Він мене поведе, я його поведу, і всі разом ми підемо туди, куди треба.
«Не люблю аморфних ролей».
— Ви маєте двох синів. Чим вони займаються?
— Мої сини, Павло та Петро,– актори. Петро якраз закінчував інститут, він учився у Валентини Зимньої, коли помер мій середній брат... Син прийшов у театр Заньковецької, має творчу біографію, має перспективи, надії... Павло зараз у Києві, знімається. Нещодавно закінчив зніматися в Анатолія Матешка: у його фільмі «Нічна зміна» зіграв освітлювача Пашу. Хлопці мої обдаровані, це мене дуже тішить і в цьому я черпаю наснагу.
— А що вас сьогодні засмучує в театрі?
— Те, що матеріал, який пропонується до роботи, нижчий за можливості психіки, зарядженої на добро, на відвойовування добра та його позицій. Мені, звісно, боляче, що я сьогодні не можу воювати в «У. Б. Н. » за те, що вважаю святим для себе і для українського народу. Якби трапився матеріал, в якому б я міг воювати ,— не люблю аморфних ролей. Мені ближче щось відстоювати. Колись Чарлі Чаплін у своїх комедіях відстоював маленьку людину, так і я відстоюю цю маленьку, але з великою душею людину. Вона з чимось мириться, проти чогось протестує, але у нас, на відміну від Англії, немає Гайдн–парку, щоб вона могла хоча б викричатися.
— То, може, варто самому проявити ініціативу, знайти потрібну п’єсу і запропонувати її театрові?
— Боюся, що це буде глас волаючого у пустелі. Хоча це не означає, що я не маю жодних творчих ідей. Дуже люблю Івана Немировича. Це письменник, який перший на бандурі грав козацький марш. Незадовго до його смерті мені пощастило приїхати до нього і похвалитися, що я шалено закоханий у його гумор, у його поезію. Книжки Немировича настільки заряджені українством, щирим патріотизмом, що мені просто дивно, як він у ту радянську епоху зміг видати стільки гарного матеріалу. Мрію зробити вечір пам’яті Немировича, де б звучали його справді прекрасні поезії. Думаю, що й кінематограф нарешті якось зверне увагу на випускників кінофакультетів...
— Ну, вам гріх скаржитися, як–не–як зіграли у понад сорока фільмах.
— Воно–то так. Дуже мене тішила картина «Дикий табун», де я зіграв високоповажного керівника — у деяких моментах він був дуже впізнаваний. У театрі сьогодні дуже люблю «Коханого нелюба», де у мене роль Ониська. В оригіналі головним героєм цей персонаж не був, але так сталося при постановці, що він вийшов наперед. Здається, цю п’єсу Ярослава Стельмаха першими поставили ми, а потім уже театр Франка поставив «Кохання у стилі бароко».
— Петре Михайловичу, ваш брат, а тепер уже й син, свою творчу долю будують у Києві. А у вас ніколи не було бажання перебратися до столиці?
— Відразу по закінченні кінофакультету в мене була пропозиція залишитися у штаті кіностудії Довженка. Але наші викладачі, зокрема й покійний нині Борис Петрович Ставицький, були закохані в театр Заньковецької. І вони настійно радили всім нам цей театр найвищого гатунку. Та й сам я родом з Івано–Франківщини, вся мамина рідня – на Сокальщині Львівської області: тягнуло до родини. Західна Україна мені була зрозуміліша і рідніша.
ДОСЬЄ «УМ»
Петро Бенюк. Народний артист України (1996).
Народився 4 березня 1946 року (с–ще Битків, Надвірнянський р–н, Івано–Франківська обл. ). Закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка–Карого, кіноакторський факультет.
Лауреат Республіканського конкурсу читців у галузі гумору та сатири (1987), 1–го Всеукраїнського конкурсу гумору та сатири (1992). Дипломант кінофестивалю «Молодість–73» за кращу чоловічу роль у фільмі «Катруся» (м. Київ, 1973). Нагороджений дипломом 3–го Всесоюзного фестивалю чеської драматургії в СРСР (1983) за роль Швейка у виставі «Пригоди бравого вояка Швейка».
Член Спілки театральних діячів, Спілки кінематографістів України.
Зіграв близько 70 ролей в театрі: Крамарюк («Житейське море» І. Карпенка–Карого), Швейк («Пригоди бравого вояка Швейка» за Я. Гашеком), барон Лайон Верецкі («Шаріка» Я. Барнича), Малахій («Народний Малахій» М. Куліша), Оргон («Тартюф» Ж. –Б. Мольєра), Хома (Ой не ходи, Грицю... » М. Кропивницького), Гостомисл («Сон князя Святослава» І. Франка), Кетсбі («Річард ІІІ» В. Шекспіра), Гжегож («Дами і гусари» О. Фредро), Довгоносик («В степах України» О. Корнійчука), Пипцьо («Човен хитається» Я. Галана), Онисько («Коханий нелюб» Я. Стельмаха), Ірод («Ісус, син Бога живого» В. Босовича), Хуса («Йоганна, жінка Хусова» Лесі Українки), Пічем («Тригрошова опера» Б. Брехта), Мітридан («Декамерон» Дж. Бокаччо), Бюрократ («Замшевий піджак» Н. Стратієва) та інші. Знявся у понад сорока фільмах: отець Василій («Камінна душа»), поміщик Щербак («Генеральна репетиція»), Товстун («Гори димлять»), Месюра («Відьма»), Яр–Хмара («Тримайся, козаче»), Петро Бублик («Кому вгору, кому вниз»), Кізляр–ага («Роксолана»), генерал СБУ («Вперед за скарбами гетьмана»), диякон («Тарас Шевченко»), Ян Яйко (Злочин з багатьма невідомими»), секретар обкому партії Летюк («Загублений рай»), прокурор («Яма»), Шикрятов («Голод–33»)...