Українська війна Сергія Каліщука

Сергієві Каліщуку в жовтні «стукне» 82 роки. Якщо від них відняти 65 (стільки виповниться на Покрову Українській Повстанській армії), залишиться сімнадцять. Саме в цьому, далекому від зрілості, віці він уже був там, де була більшість його національно свідомих ровесників і земляків. Ще з 1941–го молоді хлопці збирали зброю та амуніцію, квартирували склади, проходили бойові вишколи, готувалися до своєї війни, української. Вони були великими романтиками і не меншими патріотами своєї землі, аніж ті, хто воював по інший бік барикад. Сергій Каліщук — сотенний «Сурмач» — служив у підпорядкуванні «Рудого» (Юрій Стельмащук, командир групи «Турів» УПА «Північ», розстріляний у жовтні 1945–го). Із дому «Сурмач» пішов у 1941–му, а повернувся у 1961–му — після таборів і тюрем. Навіть у колгосп у рідному селі його працювати не взяли...

Із комуністів ішли в... поліцію та УПА

Він народився у феноменальному селі, назву якого завжди перекручували на всі лади: Відути, Відють, Відюті, Відат. Невеличке турійське село, де до війни і ста хат не налічувалося, дало національному підпіллю 4 сотенних, 3 чотових, багатьох зв’язкових, політреферентів, підхорунжих — усього 39 чоловік. Живими з них залишилися одиниці. Ще 23 сім’ї (а це 50 чоловік) було вивезено і засуджено. Серед них і батько Сергія Каліщука – Роман Іванович, який провину сина перед радянською владою спокутував на спецпоселенні в Архангельській області. А менший брат — на Донбасі, на «Азовсталі», де пропрацював машиністом крана до самої пенсії. Звідки у мешканців Відут узявся отой національний дух, — Сергій Романович і досі не може пояснити. Може, тому його земляки обрали такий непростий шлях, що бачили далі за поріг власного обійстя, бо сама назва села їх спонукала до цього. За давніми переказами, назва села пішла від слова «відити», тобто бачити. Відутівці й побачили своє місце в історії трохи не так, як інші.

— Що казати, коли наш односелець, трохи старший за мене Адам Рашкевич, продав корову, поїхав до Львова і купив бандуру! Грав на тій бандурі й тішився, як дитина. Убила Адама червона партизанка, бо дуже допомагав він підпіллю... — згадує Сергій Романович. — А скільки вистав побачили ми в постановці нашого сільського театру! Режисери були талановиті, диригент був свій — Гнат Карпук. Хоч село наше — це одна вулиця, затиснута з обох боків поселеннями польських осадників. Розкидала та війна нас по всіх світах. А скільки односельчан загинуло ще від рук партизанки, на засланнях... Крутило долі, ламало, калічило. Он наші хлопці–комуністи після 39–го року, як радянська влада прийшла, вирішили їхати до Києва працювати. Думали, дадуть їм там хорошу роботу, якісь посади за те, що радянську владу допомагали наближати. А їх поселили в якийсь гуртожиток і примусили на залізниці рейки класти і шпали тягати. А коли прийшли німці, ці ж хлопці, члени КПЗУ, пішли служити в українську поліцію. І першими, забравши зброю, у 43–му перейшли на бік українських повстанців. Завдяки їм ми ще з 1941 року складували зброю для українського підпілля. За білого дня ми з «Рудим» їхали до Мацейова (нині Луків), де дислокувалися 103–й шуц–батальйон і поліційна школа. Він із ними домовлявся, відкривалися всі склади, ми вибирали, що нам треба було, а вночі підводами вивозили. І амуніцію всяку брали, біноклі, форму. Зберігали зброю у старому млині, у «Просвіті». Все було у нас: гвинтівки, «дегтярі», скоростріли, навіть Сімонова і два «максими». Зброю на зубочок знав. Перший вишкіл проходили у 1941–му. Підстаршинська школа була в селі Сьомаки Луцького району. Пам’ятаю довгий стіл, завалений зброєю, лави по обидва боки, і ми вчимося розбирати й складати зброю. А ще вчимо напам’ять, що з чого складається. Лягаєш спати і повторюєш подумки, бо вранці командир спитає на екзамені. І досі пам’ятаю ту теорію військової справи, хоч серед ночі розбуди.

Свій до свого приходив зі зброєю, а що було ділити?

Фактично в кожному селі вони мали своїх людей. А вже у 1942–му по селах почали організовуватися боївки. У першу чергу — для оборони своїх сіл від німців та поляків. З–за Бугу на Волинь пішли потужні підрозділи Армії Крайової, які чинили набіги на українські села. Їм у відповідь ОУН — УПА створювала загони самооборони. І вже тоді пробігла чорна кішка між двома гілками ОУН — мельниківцями й бандерівцями. Молодим хлопцям, які готові були воювати до згину за Україну, за свою землю, боронячи від ворогів різної масті, найважче було зрозуміти причини цієї ворожнечі. Сотенний «Сурмач», розповідаючи про це, не приховує гіркої правди. Час справді був такий, що свій приходив до свого зі зброєю і міг розстріляти за те, що ти мельниківець, а не бандерівець, і навпаки.

— У нас, дякувати, такого не було, як на Володимирщині. Але мене теж ледве не розстріляли. СБ «Рудого», з яким я починав у підпіллі, трохи полякала, бо був я мельниківцем. Зв’язали, везли кудись на базу й казали, що розстріляють, бо ми ніби зброю бандерівцям не даєм. Але після зустрічі з «Рудим» порозумілися. Мені доручили зібрати всіх мельниківців у хаті Адама Рашкевича. Того самого, що продав корову і купив бандуру. Переговори відбулися, ми тоді дали бандерівцям зброї на два курені. Далі я вже воював під проводом «Рудого». Так з мельниківця став бандерівцем. Потім був наступ на Ружин.

Після цього бою його сотню розформували, і «Сурмач» став бунчужним у сотні «Нерозлучного». А далі були бої з різними ворогами: поляками, власовцями, німцями, червоною партизанкою, яку вони мали відкинути з теренів Волині за Дніпро–Бузький канал. Що прикметно — за будь–яких обставин вони не мали права приймати бій у селах, щоб не накликати біду на місцеве населення. У 1944–му, коли Червона армія визволяла Волинь, повстанські підрозділи, зробивши двомісячний запас продовольства, були розставлені від Бреста до Володимира–Волинського й шукали місця, де можна прорватися через лінію фронту. Німецьку вони пройшли без проблем, а радянську лінію прорвати виявилося складніше.

— Терен наш був у Білорусі. Я пішов із сотнею туди, але в бою мене поранило в руку. Хлопці вирішили повертатися на Ковель. Мені довелося залишитися в селі, у білоруській хаті, щоб трохи підлікувати рану. Аж тут німецька облава, і мене забирають в гестапо до Бреста. Під ударами Червоної армії нас перекидають у Польщу, і я опиняюся в концтаборі. Визволили нас Радянська армія та Армія Крайова. Ось такий парадокс. Коли почали «просіювати», думав, поляки мене зі своїх рук не випустять. Та повернуло по–іншому. Радянський командир вишикував в’язнів на плацу і запитує: «Хто в німецькій техніці розбирається, три кроки вперед!». Виходять два хлопці. Дай, думаю, і я спробую. І ступив уперед...

«Владимирский централ, ветер северный...»

Як виявилося, господарчий відділ 8–ї гвардійської армії шукав механіків для ремонту трофейних німецьких автомобілів. І хоч Сергій не дуже в цьому «шарив», але біля хлопців швидко навчився. Так він дійшов до Ельби. До 1947 року служив у тому ж господарчому підрозділі в Німеччині, возив дружин і дітей офіцерів по магазинах, у школи, полковників — на полювання.

— Де я їх тільки не возив! По всій Німеччині. Мені навіть мотоцикл подарували і рушницю трихцівкову «Целамеліс», хоч я мав свою зброю — автомат і пістолет. Якось знайшли ми у млині «Опель–капітана» без коліс. Щоб забрати це авто, потрібен був дозвіл зі штабу. Офіцери швиденько документи зробили, я того «Опеля» відремонтував, і їздило ним все штабне начальство. Гарна була машина. А потім мені строк впаяли ще і за... вкраденого «Опеля», на якому самі ж їздили. Викрили мене штабісти незадовго до моєї мобілізації у 1947 р. Викликали у штаб, а там сидять прокурор і два полковники: «Ну что, сукин сын, поедем в курень «Лысого»?» Я кажу: «Чого до нього їхати, хіба він живий?»

Перед ним поклали на стіл фотографію їхнього куреня. Червона стрілка вказувала на нього, «Сурмача». І він пригадав, як це фото робилося. Якось їхні дівчата у мадярів у Лукові (там стояв угорський підрозділ) виміняли на щось фотоапарат. Ним і зазнімкувалися на згадку. А виявилося — на біду. Бо те фото стало чи не головним доказом причетності Сергія до українського підпілля. Пізніше він дізнався, хто його виказав, — на знімку його впізнали сільський староста і поліцаї із шуц–батальйону. Найцікавіше те, що Сергій Каліщук служив усі ці роки в Радянській армії, не прийнявши присяги. Щоб замести сліди свого недбальства, командири приписали Каліщуку, крім традиційної «измены Родине», ще й крадіжку приватної власності (той злощасний «Опель–капітан»), незаконне присвоєння орденів і медалей, незаконне носіння зброї. Все разом у сумі потягнуло на 25 років тюрми, 5 років позбавлення прав і п’ять років спецпоселення.

— У 53–му потрапив я в Олександрівський централ. Кого там тільки не зустрічав! І японців, які готували бактеріологічну зброю проти СРСР. І генералітет квантунської армії, і німців, і троцькістів, і секретарів обкомів КПРС. Через деякий час японців забрали в Японію, німців теж забрали, троцькістів перевели в Норильськ. А нас, політичних, — у Володимирську тюрму на Клязьмі. Заходжу в камеру й очам своїм не вірю — Юрко Шухевич! Ми з ним ще в Олександрівській тюрмі познайомились. Хрущовська відлига тюремний режим дещо послабила. Юрка вже випускали в коридор із бачками отримувати обід. На кухні можна дістати конверти, папір і передати лист. Якось Юрко Шухевич каже мені: «Пиши братові, хай беруть у Польщі довідку, що ти поляк. Може, переведуть тебе у Польщу». Спочатку не дуже хотів, а Юрко каже: «Ти ж не витримаєш тут стільки років. Це ж тюрма». І я написав. Сестра двоюрідна з Польщі домовилася зі священиком. Він дав довідку, що я її чоловік. І просила перевести мене для відбування покарання в Польщу. Через якийсь час повезли мене по етапу: Москва, Харків, Київ і знову Брест. А в Бресті тримають, у Польщу «до дружини» не відпускають. Хлопці кажуть: пиши, хай замінять 25 років тюрми на табори, а я затявся і край: хай до Польщі висилають! Капітан тюремний сам написав за мене апеляцію і дав мені лише підписати. Так замінили тюрму на табори. Добував термін уже в Маневичах, на Волині. У 1961–му за хорошу поведінку звільнили достроково.

Через двадцять літ Сергій повернувся додому. Але в рідному селі навіть у колгосп його не взяли працювати. Єдине місце, де не побоялися бандерівця, — будівельне управління «Нововолинськпромбуд». До самої пенсії Сергій Романович працював тут механіком. У шахтарському місті збудував він дім, звив сімейне гніздечко, посадив сад, тут народився його єдиний син, татом він став майже у 42. І нині він проживає тут із сином Сашком, невісткою, онучкою й онуком. І вважає себе щасливою людиною, бо має хорошого сина, гарну невістку і добрих онуків. Єдине, що болить: чому Україна ніяк не вийде на шлях праведний?