«Босонога війна» не закінчується

«8 липня 1942 року — це вже було останнє вивезення молоді і дітей — забрали нас, на станції закинули у вагони із соломою і повезли аж до Франкфурта. Ми малі, голодні — всього не опишеш. Десь у Карпатах вагони відкрили, хто хотів утекти — то половили озброєні фашисти з собаками...» Ці рядки — із щоденника Меланії Ковтонюк, яку в роки війни разом із десятками тисяч українців вивезли до гітлерівської Німеччини і змусили відробляти «панщину» на землі всемогутнього, як на той час здавалося, фюрера. Але серед численних історій остарбайтерів, як правило, трагічних і скорботних, її історія виглядає справжньою фантастикою — майже через півстоліття після тих подій іменем Меланії Ковтонюк влада міста Руссельсхайм назвала міський сквер.

Історія в людському розрізі

Звісно, життя пані Ковтонюк по поверненні на Батьківщину спочатку мало чим відрізнялося від життя всіх тих, хто приїхав додому після закінчення Великої Вітчизняної. Роки в Німеччині для радянської людини тоді були безапеляційним вироком, сперечатися з яким в умовах системи вдавалося лише най­стійкішим. Меланія Кирилівна разом із чоловіком змушена була залишити рідне село і облаштовуватися там, де про її невільництво не знали. Вчителювала у школі, виховувала своїх дітей, намагалася потроху забувати «гостинність» фашистської Німеччини, де під стусани наглядачів і завивання сирен минала її юність... А через кілька десятиліть на адресу пані Ковтонюк надійшов лист — школярі міста Руссельсхайм, де вона працювала на заводі «Опель», запрошували її приїхати до Німеччини. «Ті десять днів у Німеччині були для моєї мами дуже емоційно насиченими, — розповідає син Меланії Кирилівни Євген. — Із п’яти тисяч наших людей, що працювали тоді на «Опелі», приїхали лише вона та мамина подружка Люба». Було багато зустрічей, Меланія Кирилівна відвідала завод «Опель», зустрічалася із школярами, ходила до церкви, а у своєму щоденнику зробила тоді такий запис: «Ми їхали із сумнівами, але правильно зробили. Десять днів — це сльози горя і радості, які закінчилися великим взаєморозумінням, подякою». Євген супрово­джував маму в тій поїздці, після якої для нього самого відкрилися зовсім несподівані сторони остарбайтерства. Скажімо, він зовсім не очікував почути запитання на кшталт: «Ви чого тоді до нас приїжджали — гроші заробляти? У вас тоді мало платили?». А Меланія Кирилівна менш за все планувала перетнутися там зі своєю колишньою наглядачкою: під час війни вона стояла цербером над невільницями, а через півстоліття, вже немічна, із ціпком, прийшла, наче нічого й не трапилося, на зустріч з українками і називала їх своїми дівчатками. Мабуть, то для неї була просто робота...

Сквер імені остарбайтера

Ті десять днів були особливими і для Меланії Ковтонюк, і для сучасних мешканців Руссельсхайма. «Ми від’їжджаємо і знаємо, що тепер у нас є друзі, — цитуємо останню сторінку щоденника Меланії Ковтонюк. — Хай народи не знають, що таке війна, хай не знає така чудова молодь страждань, поневірянь, принижень...» На жаль, до звістки про те, що її іменем названо сквер у Руссельсхаймі, Меланія Кирилівна не дожила — цій новині за себе і за свою маму раділи її діти: Євген, Олена та Володимир. «Я думаю, вирішальну роль у тому, що іменем Меланії Ковтонюк названо сквер у Руссельсхаймі, відіграла її оцінка подій півстолітньої давнини — глобальна, пацифічна, — вважає Євген. — Вона усвідомлювала, що виростають покоління, які повинні розуміти не лише те, що тут страждали люди, але й мати бажання шукати сьогодні точки дотику». Міська ж влада Руссельсхайма своє рішення прокоментувала так: «Давши назву скверу перед колишнім Будинком партії, керувалися згадкою про більш як 5000 примусових робітників і робітниць Руссельсхайма. Як згадка про цю велику кількість жертв НС–режиму, історичному скверу буде присвоєно ім’я Меланії».

Цю незвичну історію я вперше почула від режисера Владислава Таранюка — про Меланію Ковтонюк він разом зі своїм товаришем Євгеном Ковтонюком зняв фільм «Босонога війна», який був у програмі цьогорічного фестивалю документального кіно «Кінолітопис», і отримав диплом. Зараз Владислав Таранюк, Євген Миколаєвич та ціла делегація з України на запрошення міської влади Руссельсхайма збираються до Німеччини. Цілком імовірно, що «Босонога війна» матиме продовження, адже тема людини і війни — невичерпна...