Як не доженемо, то зігріємо

Відповідно до закону про вибори народних депутатів, усі політичні сили, які бажають взяти участь у парламентських перегонах, повинні внести на спеціальний рахунок Центрвиборчкому грошову заставу. Вона дорівнює двом тисячам розмірів мінімальних зарплат (станом на серпень—вересень ця сума становила 880 тисяч гривень). У разі, якщо партія проходить до Верховної Ради, ці кошти їй повертають. Якщо ні — вони надходять до Державного бюджету. Однак це не відлякало від участі у позачергових виборах півтора десятка політичних «лузерів». Чому?

Народ таки не довіряє?

5 351 виборець — саме стільки людей 30 вересня віддали свої голоси за Всеукраїнську партію народної довіри. У результаті ця політична сила посіла геть не почесне останнє місце із двадцяти учасників позачергової парламентської кампанії. Небагато кому пощастило бачити якісь агітаційні матеріали ВПНД, тож можна припустити, що великих грошей на рекламну кампанію партія не витратила. Однак у будь–якому разі сумнівне задоволення потрюхикати у хвості «пробігу» (навряд чи далекі від перемоги «довірники» на чолі з Андрієм Азаровим бодай зігрілися — хіба що інших зігріли) коштувало партії щонайменше 880 тисяч гривень. Навіщо скромній силі, яка не має жодних шансів пробитися в парламент, «вбухувати» такі гроші в «чорну діру»?

«УМ» спробувала знайти відповідь на це запитання власне в офісі ВПНД. За київським телефоном, вказаним на офіційному сайті партії, дівчина з приємним голосом відповідала «кредитний союз» (Азаров — голова правління «Першого кредитного товариства») й обіцяла «перемкнути» на Партію народної довіри, після чого в трубці лунали короткі гудки. Невдача за схожою схемою чекає охочих поговорити про партійні справи у багатьох «штабах» політичних аутсайдерів, які після виборів спритно повернулися до своїх попередніх функцій: офісів, приватних помешкань тощо.

Однак поспілкуватися з Андрієм Святославовичем нам таки вдалося, додзвонившись до його офісу в Одесі. За словами лідера ВПНД, участь його партії у виборах принесла їй лише користь. «Ми отримуємо політичний досвід, адже партії, яку я очолюю, всього два роки, — пояснює Азаров. — У нас відверті плани, ми набираємо бали і впевнено йдемо на вибори–2011. А те, що цього разу набрали так мало голосів — то це тільки через брак контролю за підрахунком голосів з нашого боку, адже я точно знаю, що за нас голосувало значно більше виборців». Витрачених на заставу коштів панові Андрію шкода, бо сам принцип грошових застав і прохідних бар’єрів на виборах він вважає недемократичним і неправильним.

Програли, щоб перемогти

Зі своїм «холостим» забігом «азаровці» не одинокі: 13 із 20 учасників виборчої кампанії набрали менше відсотка голосів, більшість із них не дотягли навіть до 0,2%. Для чого ці сили, які ображаються, коли їх називають «малими партіями», йдуть на вибори?

Самі вони, чи то пак їхні лідери, у відповідь на такі запитання завжди переконують: ми віримо(–ли), що можемо перемогти. «Який же я політик, якщо не йду на вибори?! — риторично дивується лідер Всеукраїнського об’єднання «Свобода» Олег Тягнибок. — Політичні партії для того і створені, щоб боротися за владу, оскільки саме прихід до влади є найкращою можливістю реалізувати свою програму».

За словами пана Олега, участь у позачергових виборах для «Свободи» була не марною: «Ми єдина політична сила, яка більш ніж удвічі збільшила свій результат (порівняно з минулими виборами. — Ред.), — пояснює Тягнибок. — Окрім того, «Свобода» здобула велику кількість так званих «прихованих» прихильників, які поділяють наші ідеали і підтримують нашу програму, але цього разу не проголосували за «Свободу» тільки через нав’язаний їм страх, що вона не подолає виборчий бар’єр. А на наступних виборах, я певен, проголосують. Ми досягли збільшення відсотку відомості нашої партії, нав’язали суспільству дискусію щодо важливих для українського суспільства цінностей. Якби ми не піднімали цих питань, ніхто б про них не говорив! А тепер дійшло до того, що деякі інші політичні сили почали перебирати нашу риторику. І це, я вважаю, теж наша перемога».

З огляду на все це лідер «Свободи» не шкодує вкладених у кампанію грошей, хоча й обурюється несправедливістю: «Мало того, що нас не допустили до формування виборчих комісій (як непарламентську партію. — Ред.), то ще й забирають ті гроші, які вносяться як застава. А тим партіям, що проходять до парламенту, повертають не лише заставу, а й витрати на виборчу кампанію!». Однак «не дочекаєтесь»: із часу здобуття Україною незалежності «Свобода» не пропустила жодної виборчої кампанії, і, запевняє Тягнибок, так буде і надалі.

Голоси в обмін на посаду

«Свобода» — партія з чіткою ідеологією і, відповідно, бажанням її пропагувати, тож її участь у виборах справді є цілком природною. Якоюсь мірою це, очевидно, стосується і досить солідної на тлі інших «дрібних» невдах виборів–2007 Прогресивної соціалістичної партії Наталі Вітренко, яка до того ж є яскравим лідерським проектом. Амбіції лідерів — ось іще одна причина для «дрібноти» «засвітитися» у виборчій кампанії. По–перше, інакше про якогось умовного Васю Пупкіна ніхто ніколи може й не почути, а наполеонівське самолюбство так прагне слави. По–друге, для того ж лідера навіть сотня тисяч набраних голосів може бути непоганим аргументом у подальших торгах за посаду чи умови входження його політичної сили у більшу й потужнішу партію або блок. Для прикладу: на виборах–2007 широко розрекламована як «надія середнього класу» партія «Віче» набрала всього лише 1,71 відсотка і до ВР не потрапила. Але маючи в активі понад 440 тисяч прихильників, які віддали свої голоси за «Віче», його лідерка Інна Богословська показала себе серйозним політичним гравцем, отримала в уряді Януковича посаду заступника міністра юстиції і зрештою опинилася в першій п’ятірці монументальної Партії регіонів. На нинішніх виборах схожу долю пророкують лідерці «УРА»–блоку свого імені Людмилі Супрун, хоча здобуток Людмили Павлівни значно скромніший.

Справа «техніки»

Утім дехто, в тому числі й із когорти «регіоналів», відносить блок «Український регіональний актив» до іншої категорії очевидних аутсайдерів: так званих технічних проектів. Жоден партійний лідер під страхом політичної смерті не зізнається вам, що веде свою силу на вибори тільки заради того, аби відтягнути голоси у когось із основних претендентів на перемогу (іще такі проекти можуть бути задіяні для того, аби на прохання «батьківської» сили оскаржувати результати виборів). Однак якщо дуже постаратися, завжди можна знайти між «технічними» й кимось із потужних лідерів певний зв’язок: канали, за якими відбувається фінансування партії, кандидатів, що пов’язані з учасником або спонсором більшої сили тощо.

Трапляється й так, що нібито не технічний, а цілком самодостатній проект ситуативно використовують у боротьбі з конкурентами лідери перегонів. Скажімо, від знаючих людей доводилося чути, що платіжки за друк деякої виборчої агітації ВО «Свобода» до друкарень надходили... з Донецька, а один із відомих членів Партії регіонів надавав «єдиним захисникам українців» й іншу посильну підтримку. Хоча будь–яку причетність до «донецьких» грошей «свободівці» обурено заперечують, як і представники Партії вільних демократів, що її теж підозрюють у «технічній» причетності до «Регіонів». Також у тому, що вони створені тільки з метою відібрати голоси у суперників, давно підозрюють КПУ(оновлену) (цього разу її нібито фінансово підтримував БЮТ), не може не викликати підозр доти нікому не відомий «Український народний блок», який вочевидь кореспондує з назвою блоку Костенка—Плюща на минулих виборах, а «технічним» кандидатом «Нашої України» називають блок «Всеукраїнська громада» на чолі з Лідією Порєчкіною.

На «лузерів» калитки розкриваються все неохочіше

Зрештою, у безнадійної участі «малої» партії в парламентських перегонах може бути ще й інший цілком прагматичний підтекст: регіональний. «Розкрутка» під час виборів у Верховну Раду може стати для них доброю нагодою нагадати про себе або здобути ще більше прихильників на рівні виборів до місцевих рад. Цим, скажімо, щоразу користується зареєстрована в Одесі Партія (на цих виборах — блок) пенсіонерів, яка в рідному місті має значно більше прихильників, ніж на загальнодержавному рівні.

Хоча порівняно з виборами–2007 апріорі програшних проектів у нинішніх парламентських перегонах було значно менше. Воно й не дивно, адже за кожною такою політичною силою стоїть велика чи не дуже калитка. Позачергова кампанія коротка й стрімка, і вкладати великі кошти в «розкрутку» нового проекту означає фактично просто їх викинути. Та й певності в тому, що через півроку на Україну не чекають нові позачергові вибори, немає.

На цьому тлі можна лише поспівчувати солідному підприємцю Володимирові Костеріну, до активів якого належить, зокрема, телеканал «Тоніс» і газета «24». Пан Володимир вкладав кошти не в «одноденку», а в нібито добре відому виборцю Партію зелених, яку віднедавна очолює. Скромний результат ПЗУ Костерін коментує оптимістично: «Наша виборча кампанія проводилася з урахуванням довгострокових перспектив. Ми не робили акцент на телевізійному піарі чи обіцянках виборцю, обравши інший шлях — це реальні справи та науково обґрунтована стратегія розвитку країни». Однак з огляду на те, що у своїх ЗМІ, які винуватить за програш ПЗУ, Костерін запроваджує жорсткий політичний контроль, витрачених на вибори коштів йому таки неабияк шкода.