Вісімдесят років на службі. Чернечій

Буяла весна 1928–го. (Для орієнтації в історичному просторі нагадаємо, що тоді в СРСР ще процвітав НЕП, а німці не шикувалися перед рейхсканцлером Адольфом з піднятими догори правицями).

Отже, в містечку Мости, що на Львівщині, буяла весна 1928–го. Текля Шийка у свої двадцять два була на виданні. Чимала сім’я із дев’яти осіб (тато помер дванадцятьма роками раніше) очікувала сватів, і ніхто не здогадувався про таємні Теклині наміри. Коли вона оголосила про своє бажання піти в монастир, брати і сестри пережили шок, хоча й раніше помічали її молитовну завзятість. Відтоді обійстя Шийок не полишала загрозлива тривога. Старший брат, котрий був за ґазду і вправно керував чималим господарством, намагався будь–що напоумити недалекоглядну, як йому здавалося, сестру, проте безуспішно. Побожна мама лиш попросила: «Поки не пішла в монастир, підгорни, доню, хоч картоплю». Працювала не покладаючи рук. А потім поспішно залишила рідний дім. Так починалося її довге духовне життя у новій чернечій ролі і з новим іменем — сестра Ірина.

Чи не був той непростий крок вісімдесятилітньої давності реакцією на нещасливе кохання чи ще якусь особисту образу на прикрий мирський світ? Це залишається загадкою і дотепер. Сестра Ірина не відповідає на це запитання. Монахині, котрі знають її давно, теж підтвердили, що вона вважає подібні розмови суєтними і дріб’язковими, не вартими дорогоцінного часу перед порогом вічності. «Господь, — сказала сестра Ірина, — дав мені прожити сто років. Але їх уже немає».

«Вона живе серед нас, а думки її — на небесах»

Саме такою — маленькою і худорлявою черницею, в якій справді — більше духу, ніж фізичної субстанції, уявлялася мені ця особлива жінка упродовж півроку, відколи дізнався про її існування, але ніяк не міг з нею зустрітися. То настоятелька мати Тереза, без санкції якої в жіночий монастир, звісно ж, не ступає нога представника чоловічого племені, була у від’їзді, то нестерпна літня спека негативно впливала на самопочуття вразливої до надмірностей сестри Ірини — зустріч відкладалася на невизначений час, і надія почала загрозливо згасати. Аж ось нарешті довгоочікуваний, почутий у слухавці мобільника дозвіл матері Терези: «Гаразд, приїжджайте сьогодні, по обіді». Отже — вперед на Деповську.

Сучасна, в модерному стилі будівля монастиря сестер–мироносиць, підпорядкованого УГКЦ, прикрашає індустріальні задвірки локомотивного депо Івано–Франківського відділення Львівської залізниці уже дев’ять років. І хоча ця місцевість розташована неподалік центральної частини міста, протягом десятиліть ніщо помітне не змінювало її вигляд. Тож вишукана культова споруда спершу ніби дисгармоніювала з невиразними архітектурними обрисами невпорядкованої вулиці Деповської. Та зрештою все владналося само собою: за монастирськими мурами запанувало тихе, невидиме для стороннього ока чернече життя, підпорядковане єдиній меті, — служінню Всевишньому.

...Сестра Ірина, якій невдовзі виповниться 102 роки, неквапом переступила поріг монастирської вітальні у супроводі сестри Володимири і тихим лагідним голосом після обов’язкового «Слава Ісусу Христу» запитала: «Чим можу вам послужитися?». Вона тепер майже не бачить і не чує. Ці серйозні фізичні обмеження, що за інших обставин спричиняють безліч незручностей і додають прикрощів, для найст­арішої мешканки монастиря принаймні в одному стають благом — ніхто і ніщо не відволікає від безперервного спілкування з Отцем небесним. «Сестра Ірина — це суцільна молитва. У неї немає розмов про якісь буденні речі. Вона молиться, молиться і молиться, бо все вирішує з Богом. Вона живе серед нас, а думки її — на небесах, — розповідає сестра Августина. — Хтось у такому віці вже піддається немочі, а вона о 5.30 ранку — на ногах. Просить відвести її в каплицю для спільної молитви».

Попри поважний вік, сестра Ірина має світлий розум і чіпку пам’ять, хоча майже не чує співрозмовника, тому відтворювати найзначиміші епізоди її довгої біографії допомагали черниці. Зі спільної мозаїки спогадів складався життєпис: інколи щасливо умиротворений, часом гіркий та контрастний, як чернечі — чорне з білим — жіночі шати.

Трудову медаль — черниці? Не смішіть атеїстів!

Через два роки, відколи «дівчина на виданні» переступила поріг монастиря, їхня духовна спільнота з Підгірців переїхала в Богородчани — містечко неподалік Івано–Франківська. Другим за важливістю обов’язком — після молитов і вивчення Святого Письма — у мироносиць була турбота про дітей–сиріт та одиноких немічних людей. Сестри утримували при святій обителі «притулок з праці рук», тобто не ходили випрошувати для постояльців милостиню, а самі заробляли для них і для себе спартанський прожитковий мінімум. Працювати було біля чого: монастир мав 70 гектарів орних земель — по гектару на кожну із сімдесяти мироносиць. Окрім того, сестрі Ірині, зважаючи на обумовлену чернечим статутом автономність, ще дісталася «штатна посада» монастирського шевця: у вільний від польових робіт час вона навчилася вправно шити і латати взуття.

Важка праця та невтомні молитви приборкували фізіологічні виклики молодого тіла й піднімали душу на вищі щаблі духовної досконалості. Проте ніхто із сестер–мироносиць тоді й не здогадувався, які страшні випробування готувала їм нечиста сила на осінь 1939–го. Монастир як розсадник «опіуму для народу» прибулі зі сходу учні Маркса—Леніна безцеремонно зачинили, черниць розігнали. Не важко уявити, в яку драматичну ситуацію — без кола і двора — потрапили не пристосовані до антихристиянського середовища жінки, котрі дали обітницю Всевишньому. «Дехто співчутливо запитував: «Що ж ви тепер будете робити?» — пригадує сестра Ірина. — Я відповідала: «Ісус теж не мав де прихилити голову на цьому світі. Мабуть, і з нами так буде».

Проте вони не здавалися на милість атеїстам. Сестра Ірина в 1943–му пішла працювати медсестрою у шпиталь, що дислокувався на Покутті, у райцентрі Городенка. Християнське милосердя і тут було помічене. За виняткову старанність і чуйність її навіть мали намір нагородити медаллю, проте вчасно зупинилися, бо комісари не могли повірити, що вона перестала бути служницею Божою, хоч і без зовнішніх атрибутів. За це, точніше, аби «не псувала» юні душі майбутніх будівників комунізму, її усунули з посади виховательки дитсадка, де пропрацювала вісім років і була улюбленицею малечі.

Спецслужби навідувалися з обшуком і в їхню із сестрою Марією маленьку, як вертеп, хатинку, де зберігалися святі тайни і відправлялися підпільні Богослужіння. До них, розорених і принижених радянською владою, приходили зі своїми бідами городенківці. Сестри допомагали, чим могли, передусім — силою віри.

Пережити часи гонінь і не зламатися під тиском радянської богоненависної системи впродовж півстоліття це, мабуть, — найпереконливіше підтвердження духовного гарту й орієнтир для тих, хто іде слідами сестри Ірини...

Усі дороги ведуть у Рим і лиш одна — у монастир

Не знаю чому, але стійке уявлення про жіночий монастир у мене склалося під враженням давно прочитаної дилогії Віктора Гюго «Ізгої». Я ще тоді не міг зрозуміти, що саме змушувало жінок–черниць монастиря Святого Бенедикта, розташованого в Парижі, у ХІХ столітті піддавати себе таким тортурам: удягати грубі шерстяні плаття на голе тіло, сплетені з лози бюстгальтери, вставати щодоби о другій ночі для двогодинної молитви, ніколи не виходити за межі обителі і ні з ким не бачитися, навіть з батьком і матір’ю.

Як твердять знавці сучасного чернецтва, монастирські спільноти подібного суворого статуту існують дотепер, хоча й дуже мало. Їхнє призначення нібито не змінилося: чим більше страждає плоть, тим сильнішим стає енергетичний заряд молитви, спрямованої на спасіння нас, грішних.

Приписи монастиря по вулиці Деповській не відзначаються такими випробуваннями й аскетизмом: підйом о 5.30, двогодинна спільна ранкова молитва, сніданок, робота з благоустрою та підтримання у зразковому стані обителі й довколишньої території, коротка полуднева молитва, обід, праця, вечеря і молитва по завершенні дня. Індивідуальні молитви — за потребою.

Коли я дізнався про середній вік сучасних івано–франківських сестер–мироносиць — близько тридцяти років, — не втримався від запитання: що змушує їх приймати постриг у часи розквіту генетики й електронних технологій? Сестра Володимира відповіла: « У кожної з нас — своя дорога до Всевишнього, проте є одне спільне — Божий поклик. Без нього ніякі зусилля волі, розчарування чи образи не приведуть до монастиря. Це життя з Богом і життя в Бозі. Можна багато про що говорити, а ось прожити життя так, як сестра Ірина, відректися від усього і бути відданою Богові до останньої клітини — це справжній духовний взірець». «А ті з вас, — не вгамовуюся я, — хто не витримує цього життя і знову змінює чорні шати на яскраві плаття, чинять великий гріх? Як довго його треба замолювати?». «Такі випадки трапляються дуже рідко, — стверджує співрозмовниця. — Щодо того, чи великий цей гріх, то не нам судити».

На прощання я запитав сестру Ірину про те, що ж вона випрошувала і випрошує в Господа упродовж вісімдесятилітньої молитви. «Розумієте, я молюся не за себе — я молюся за весь світ, який тоне в гріхах, — її голос почав тремтіти і по впалій щоці покотилася сльоза, — особливо за бідних сиріт, за тих, хто живе неправедно, хто чинить зло не з власної волі. Хто ж за них, бідних, молитися буде, як не я?».