Французьке рукоприкладство

Експозиція, що приїхала до Києва після Мюнхена та Інсбрука, — це 60 чорно–білих портретів рук і їхніх власників. «Чорно–біле — це єдина правдива мова фотографії», — пояснює Анні Ассулін, задкуючи у вузькому коридорі Французького культурного центру від націлених на неї об’єктивів. Вона звикла знімати сама і ще не звикла, що знімають її. Анні — типова «алжирська француженка», з живими, виразними рисами обличчя, яскрава, як Марія Каллас. Руки...Руки у неї звичайні. Тому Анні Анссулін знімає чужі і вважає, що вони «говорять більше, ніж вуста».

Київський «набір» «Рук письменників», як і попередні виставки, вона визначає сама, спираючись здебільшого на власні літературні смаки або просто на симпатії. По квоті останніх проходив на презентації Олів’є Ролен, друг пані Анні, автор п’яти книг, зокрема перекладених російською, але так і не досяжних нашому читачеві «Портретів дитинства» та «Порт–Судан». Отож, пояснює Анні, ви не побачите на виставці правиці популярного в Україні Фредеріка Бегбедера чи новомодної Анни Гавальди — «вони не вражають». Вони — як письменники. І хоч по–студентськи зворушливу Гавальду російські видавці анонсують у наших книгарнях як «ніжного Уельбека», Анні Ассулін домовилася про фотосесію зі справжнім Уельбеком, тим, який Мішель, «елементарна частинка» справді великої сучасної прози.

Франсуазу Саган Анні, тоді фоторепортер журналу L’evenement du jeudi, знімала в її паризькій квартирі у 1984–му. Каже, що невдовзі робила ще одну спробу, але не вельми вдало, потім Саган відмовилася від зйомки — пішла в себе, а півтора року тому — і взагалі в інший світ, куди не досягає спалах «Нікона». Кисть Франсуази Саган повисла, наче зламана в зап’ясті гілка. Узята по–чоловічому цигарка от–от, здається, вислизне на підлогу.

Підручниковий Альберто Моравіа теж зазнімкований у 1984 році, вже дуже старим, у розкішному готельному номері. Руки наче компенсують непорушність тіла — тростина з гнутим «ефесом» відкинута вбік, пальці правої руки жваво щось дотлумачують долоні лівої, наче солять, і солять, і солять.

Франсуа Каванна відкриває нам лише ліву долоню. Якщо хіроманти придивляться — помітять лінії долі. Відрубаний вказівний палець — теж лінія долі: його письменник втратив у 1943–му, коли німці силоміць вивезли для роботи на оборонному заводі. Там він зустрів перше і найбільше кохання — вивезену до Німеччини українку. В останні дні війни її «звільнили» радянські війська і, не дозволивши навіть попрощатися, відправили в «теплушці» на батьківщину. Закохані так і не змогли відшукати одне одного. Втім це можна прочитати не з руки Каванни, а з автобіографічного роману «Русачки».

Обличчя Клода Леві–Строса нагадує стародавній пергамент. Леві–Строс сидить за дубовим столом такого ж «антикварного», як він сам, кабінету і підштовхує пальцем, схоже, ебонітову кулю, досконалу і чорну, загадкову, наче мозок людини.

Загалом у колекції Анні Ассулін — 500 пар рук. Ці руки ніколи не... Вони тільки писали. Погоджуючись із тим, що література «пишеться головою», а в новітній час — ще й комп’ютером і ніяк не пером, фотограф лукаво зауважує: «Як тільки я кажу, що хочу зняти руки — письменник зразу відсувається від комп’ютера і береться за ручку». Рука з ручкою — це щось особливе, це як стиль мислення і як символ праці. Приблизно таку метафору намагається прищепити Анні Ассулін. Чи правильно це? Принаймні цікаво.

Матьє Арден, директор Французького культурного центру в Україні, завдяки цій виставці сплів «червону нитку» цілої культурної програми на жовтень. «Руки і мистецтво. Наступного тижня театральна компанія «Ремулер» представить пантоміму рук у спектаклі «Примха», потім — ретроспектива французької кінокласики — стрічка «Кишеньковий злодій» Брессона і «Вишивальниці» Фоше, — перелічує мсьє Арден. — Потім до Києва та Севастополя приїде ще один письменник, Ліонель Дюруа, руки якого представлені в експозиції світлин Анні Ансулін».