Очі не бачили б і вуха не чули б

Сьогодні вона скрізь — на вуличних бігбордах і лайтбоксах, у телевізійних роликах, поштових скриньках, на мітингах, людях, автобусах. Її не вимкнеш, не спалиш, не виметеш. Вона призначена ніби для нас, проте існує в якомусь паралельному світі окремим життям, від чого стає ще нестерпнішою. Аби врятувати свої мізки від божевілля, ми скоро перестанемо вмикати телевізор взагалі. Але, як стверджують психологи, — це зовсім не вихід. Тоді піарники і політтехнологи вигадають для неї ще більш підступну форму подачі і під галас чергових виборів таки збудуть свій товар. А, між іншим, питання: «Наскільки безпечне для нашого психологічного здоров’я засилля політичної реклами?» має досить невтішну відповідь.

Демони, що поглинають особистість

Для початку — новина приємна. Виявляється, хоч би скільки учасники передвиборчого марафону мордували нас рекламними презентаціями, до божевільні ми не потрапимо. Тобто психічному здоров’ю це не загрожує. Що ж стосується психологічного і морального стану суспільства, то тут усе набагато складніше. А все тому, що політтехнологи вже давно помітили наше збайдужіння до виборчих кампаній і для того, аби зачепити електорат за живе, вигадують нові глибинні форми обробки його свідомості. «Найбільш витонченою з них, — вважає кандидат психологічних наук, доцент Максим Жидко, — на жаль, є апеляція до тих речей, що притаманні передусім тваринній природі людини. Це секс, кидання бруду один в одного, скандали, що супроводжуються агресією. І чим глибше намагається зачепити людину така реклама, тим сильніший ступінь впливу стресу, який вона спричиняє».

«Глибинне чіпляння», за словами пана Жидка, не таке вже й безпечне, як може видатися на перший погляд. Подібні механізми пробуджують у людині все найгірше і випускають на волю демонів, що в ній дрімають. Ті спочатку поглинають особистість, а потім — і саме суспільство, яке дозволило їм вийти на поверхню.

У зв’язку з цим відому передачу Савіка Шустера доктор психологічних наук, професор Олександр Кочарян називає не «Свободою слова», а «свободою бруду і демонічних сил», оскільки програма Шустера, як і політична реклама, подає людям дуже небезпечний сигнал: «сьогодні можна все». Адже якщо найвідоміші люди країни опускаються до базарної лайки і, за фактами озвученого компромату, виробляють на своїх службових місцях казна–що, то чому б і нам, простим смертним, не брати їх за приклад?

Справа, звичайно, не в самій правді, а у формі її подачі та приголомшливому обсязі.

Камінь Сізіфа може стати лавиною

Ситуація, коли партій багато, а вибирати ні з кого, для України вже стала звичною. Якщо вчитатися у програмні документи учасників виборчих перегонів, то, за великим рахунком, вони мало чим відрізняються. Тому, аби ми не заблукали в передвиборчому просторі й рухалися у «потрібному» напрямку, політтехнологи ділять нас на групи. Спочатку, наприклад, для ідеологічно–територіального двобою в рамках штучного антагонізму — Європа—Росія, Схід—Захід, українська — російська мови. А потім і на більш глибинному рівні, враховуючи симпатії, інтелект, запити, уподобання окремих груп суспільства.

Під таким маніпулятивним впливом, вважає кандидат психологічних наук, доцент Олена Кочимировська, громадяни найчастіше роблять ірраціональний вибір. І коли згодом не отримують обіцяного, на зміну ейфорії приходить глибоке розчарування. А далі — все спочатку: нові протести, вибори і більш глибинна реклама, що й далі відходить від розуму, тиснучи на низькі людські інстинкти.

«Політика в цілому і політична реклама зокрема, є факторами, які значною мірою маніпулюють свідомістю і не дають розібратися в тому, що відбувається насправді», — каже Олександр Кочарян.

Результат досить тривожний. За словами професора, як у людському, так і в суспільному організмі є лакуни, що притягують до себе багато енергії. Саме нею в Україні стала політика. Ця лакуна потребує великого супроводу, відбирає не лише неймовірну кількість суспільних фінансів та людських ресурсів, а й думки, енергію. Тому ми постійно живемо в нестабільному і напрочуд агресивному середовищі. Звідси — ні з чим не зрівнянна кількість депресивних розладів та самогубств. За даними американських спеціалістів, які недавно проводили в Україні дослідження, у нас офіційно проживає 1 мільйон 200 тисяч психічно хворих людей. Але, на думку Олександра Кочаряна, цю цифру для точності треба збільшити щонайменше у п’ять разів. До того ж існує тенденція поглиблення цієї проблеми.

Дитячий світ задзеркалля

Забиті в нашу свідомість маніпулятивні цвяхи мають різні форми впливу. Результат одного з них полягає в тому, що люди масово впадають у дитинство і категорично відмовляються дорослішати. За словами Олександра Кочаряна, раніше владні структури несли на собі батьківський образ. Він давав можливість тим демонічним силам бодай трішечки вгамуватися, оскільки була надія, що батько в разі чого захистить, наведе в країні лад, покаже своїм «дітям» приклад достойної поведінки. Наші ж керманичі остаточно втратили образ пристойного «батечка». Тепер у нас багато покровителів, вони постійно сваряться і змагаються між собою, зраджують один одного, тягнуть ковдру на себе, ходять у заплямованих мундирах і зовсім не дбають про своїх «дітей». Публічна демонстрація повної неспроможності «батьків», на думку Олександра Кочаряна, призвела до того, що наше суспільство стало «дитячим». Знизу догори ніхто ні за що не відповідає.

Водночас політтехнологи миттєво відреагували на запит суспільства нарешті отримати при владі міцний батьківський кулак. Цією потребою, скажімо, вже не вперше маніпулює Партія регіонів, якій вдалося переконати значну кількість виборців у тому, що саме її лідер поверне країні дисципліну і порядок. Але якби це справді було так, необхідність у позачергових виборах, напевно, так швидко не виникла б.

Втішити ображених і покинутих «сиріт» уже вкотре намагається також БЮТ, експлуатуючи «батьківську» тему на «материнський» лад. Про порядок на своїх плакатах заговорив і Володимир Литвин. Але найдалі пішов Олександр Волков, матеріалізувавши на рекламних носіях без усіляких глибинних викрутасів твердий чоловічий кулак. Якби його політична фігура була більш розкручена, лідер блоку «КУЧМА», напевно, мав би непогані шанси потрапити до парламенту, вважають психологи.

На суспільну «дитячість» потенційні батьки теж відреагували без витонченого загравання. Рекламна продукція блоку Наталі Вітренко, наприклад, здебільшого виготовлена у стилі журналу «Мурзилка» — багато яскравих картинок та мінімум тексту. До такого ж прийому вдалися і «регіонали», популяризуючи свої соціальні обіцянки.

Але розжувати програмний матеріал і покласти електорату до рота — ще не значить реалізувати його на практиці. Хоча, схоже, цього українські політики навіть не прагнуть. На думку Максима Жидка, вони існують у певному віртуальному просторі, де між сном, реальністю і світом рекламних технологій стерто всі просторові межі. «Тому я думаю, що не тільки політика відчужується і починає жити як певний, відірваний від людини образ, — каже науковець, — а й політики дуже слабко уявляють свою аудиторію, яка в їхній свідомості теж існує через призму звітів соціологів, піарників і політтехнологів».

Феномен подвійної реальності, вважають фахівці, сьогодні дуже слабко вивчений. Але на нього слід звернути увагу і психологам, і психіатрам, бо «задзеркалля» стало частиною нашого життя і погрожує серйозними нервово–психологічними розладами. Ми, з одного боку, слухаємо політиків, а з іншого — їм не віримо. Ми активно займаємося політикою і водночас не сприймаємо її всерйоз. Ми весь час існуємо «нібито», говорить Максим Жидко.

«Політики вважають нас «нібито» людьми, — продовжує Олександр Кочарян. — А в результаті всі ми нібито скрізь, а водночас — ніде».

Як пережити вибори
і лишитися здоровим?

Перевести стрілки на учасників передвиборчого марафону, звинувативши їх у всіх наших бідах, було б великою помилкою. Адже якщо політтехнологи маніпулюють нашою свідомістю за допомогою дитячих коміксів, значить, ми дійсно цього варті. Професор Кочарян говорить, що йому стало нецікаво читати студентам лекції — в аудиторії суцільний «дитячий садок», незважаючи на те, що «дітки» «вже з 15 років займаються сексом, їздять на дорогих авто і в деяких галузях обізнані більше за викладача». Але водночас молоді люди дуже інфантилізовані, мало цікавляться навіть своєю майбутньою професією. Звідси — серйозні проблеми, пов’язані і з психологічним захистом. Його важко забезпечити простим вимиканням телевізора за принципом «очі б мої цього не бачили», бо захист вимагає особливих внутрішніх зусиль.

«Доти, доки суспільством не почнуть правити філософія, ідеологія, релігія, тобто, за великим рахунком, духовність, — каже психолог, — нами правитимуть голод і секс. Саме це зараз і відбувається. Ми постійно боїмося, що завтра нам не дадуть поїсти й у щось одягтися, а тому цей страх активно використовують у політичній рекламі. Протистояти цьому може лише духовна людина, яка має власні принципи і не лінується мислити». Решта традиційно матиме лише те, що має.

Найпростіша ж порада на час виборів — знайти в собі сили не занурюватися у все це з головою і добросовісно виконувати свою роботу, незважаючи на те, що політична реклама лізе в наше життя зі всіх шпарин. Олександр Кочарян наводить символічне порівняння:«Людина, яка хоче схуднути, наполегливо обходить заклади швидкого харчування, навіть якщо ті трапляються їй на кожному кроці».